Мистецтво є вагомим чинником формування картини світу: воно розвивається в контексті соціально-психологічних, політичних та економічних процесів суспільства, але і в свою чергу художня культура здійснює на ці сфери надзвичайно важливий вплив. Дослідивши механізми впливу візуального мистецтва ХХІ століття на розділене конфліктом громадське середовище, можна виявити універсальні важелі (підвалини) для миротворчості. 

Надзвичайно актуальною вищезазначена проблематика є для сучасного українського суспільства. З огляду на військовий конфлікт в Україні на початку 2014 року, який призвів до стрімкої поляризації у нашому суспільстві, можна зауважити, що суспільна думка не була готова до подібного виклику і, відповідно, не мала швидких та дієвих механізмів превенції ситуації, яка склалась, чи щодо трансформації протистояння у всеукраїнський діалог з метою розробки нового «життєздатного» суспільного договору. 

З одного боку, існує розуміння, що процес примирення в середині країни буде довгим і важким, з огляду на значну кількість постраждалих від конфлікту українців. З іншого боку, якщо за радикально малий час за допомогою пропаганди, інформаційних маніпуляцій та відповідного візуального ряду вдалось дегуманізувати одну групу людей в очах іншої та навпаки, це свідчить про те, що ті самі механізми можуть бути залучені для впливу на суспільну свідомість у зворотному напрямку — терапії травми та налагодженню порозуміння. 

З’ясовуючи, яким чином мистецтво може сприяти трансформації конфліктів, необхідно розуміти, що використання терміну «трансформація», а не, скажімо, врегулювання або вирішення конфліктів, безпосередньо пов’язано з природою конфліктів як таких. Її добре ілюструє метафора моря з його припливами та відливами. Вирішувати конфлікт — це аналізувати одну єдину хвилю, що нарощує свою міць і розбивається об скелі чи берег, а трансформувати конфлікт — це поглянути на картину більш широко, усвідомивши, продовжуючи нашу метафору, що морська гладінь буває спокійною і передбачуваною, навіть заспокійливою. Але періодично різні природні, сезонні і кліматичні чинники поєднуються і викликають сильні хвилювання на його поверхні. Тобто спроба трансформації конфлікту — це не стільки прагнення розібратись в кожному епізоді конфлікту окремо, скільки в якості складових загальної картини.

Джон Поль Ледерак, американський науковець, автор 22 книжок з відновлення миру та медіації, пропонує таке визначення: «Трансформація конфліктів є розумінням і відгуком на наростання та затухання соціального конфлікту як життєдайних можливостей для розробки конструктивних процесів змін, що знижують насильство, примножують справедливість в безпосередній взаємодії та суспільних структурах і реагують на реальні проблеми у людських стосунках» [1]. Тобто мається на увазі здатність розуміти конфлікт позитивно, віддавати належне його потенціалу спонукати перетворення, які на часі, і здатність суспільства чи окремих громад відгукнутись на цей виклик так, щоб максимально використати цей позитивний потенціал.

Зрозуміло, що людські конфлікти, так чи інакше, існують у кожній групі чи громаді. У цьому процесі мистецтво має потенціал «налаштувати» на контекст, який виявиться конструктивним, сформувати спільну реальність для людей з різним світоглядом і відношенням до ситуації. Як сказав з цього приводу данський математик, поет, філософ та художник Піт Хайн: «Мистецтво — це творчий процес, який проходить крізь усі суспільні галузі, та дозволяє розв’язати проблеми, які не можуть бути вирішені експліцитно до тих пір, поки вони не вирішені» [2]. І підхід до роботи з конфліктом повинен включати всі рівні людської взаємодії: рівень особистості, рівень стосунків між особистостями, рівень структури, тобто державних установ, та рівень культури [3]. У цьому аспекті, на особистому рівні для людини у складних умовах конфлікту важливо каналізувати свою злість, впоратись з болем, пройти процес зцілення, відчути надію. 

Так, наприклад, твори експресіоністів, мотивами яких найчастіше є біль та крик, дозволяють людині побачити власні злість та розпач, і цей стан катарсису, тобто очищення під впливом «подібних ефектів», спрацьовує терапевтично. Наслідки катарсичного переживання можуть бути соціальними за своєю природою. Катарсис може викликати у людини бажання міркувати та діяти. У межах своїх метафізичних можливостей катарсис призводить до перетворення людини на соціальну індивідуальність.

Водночас реакції на катастрофічні події у критичних випадках може набувати патологічних форм, а саме — бути відстроченою. Найбільш руйнівною властивістю психіки у зв’язку з цим є те, що, коли мова йде про спогади, минуле і сьогодення відрізняються, у той час як у повторенні вони злиті воєдино, таким чином, що минуле не дозволяє суб’єкту ясно бачити сьогодення. 

На думку Олександра Еткінда, радянського психолога, а пізніше американського історика культури, «співвідношення між горем і виробництвом відмінностей можна визначити, використовуючи відсторонення… Як творча варіація повторюваного минулого, відсторонення здатне перемогти пов’язаний з ним механізм вічного повторення травматичної пам’яті» [4]. Саме відсторонення рятує життя людини, яка перебуває у скорботі, від нападів міметичного горя, тому що воно наслідує втрату, але не відтворює її. Відмінності між травматичною пам’яттю про минуле і будь-яким її симулякром не менш важливі, ніж їхні подібності, щоб правдиво відрізнити уявну конструкцію від справжньої.

Цей феномен ілюструють роботи донецького художника Сергія Захарова (Мурзілки). Під час окупації Донецька Сергій малював на фанері карикатури на «героїв-ополченців» і таємно розміщував їх у людних місцях міста. За це його було заарештовано окупаційною владою на півтора місяця, тричі його виводили на розстріл. Свій досвід художник передав у серії графічних робіт «Діра. Серпень чотирнадцятого». Вони представляють собою серію коміксів (мал. 1). Автор каже, що ця форма мистецтва є «найпотужнішою річчю, позаяк у ній переплітаються візуальне і вербальне сприйняття» [5].

Опинившись на підконтрольній Україні території, художник згадував, що робота над серією малюнків-спогадів про пережите допомагала йому впоратись із травматичним досвідом. 

На рівні стосунків мистецтво позитивно трансформує відносини, пропонуючи глядачам простір для діалогу та сприяючи виникненню почуття емпатії до опонента. Коли ми маємо на меті стимулювати діалог та раціоналізувати його, вірним «обрамленням» для цього процесу може стати концептуальне мистецтво. Воно апелює переважно до розуму, є провокативним і спонукає до обміну думок. Вдалою ілюстрацією цієї думки може бути робота Марини Абрамович «Взуття вирушання», яка являє собою величезні кам’яні черевики. Під час експозиції кожний відвідувач виставки міг самостійно відчути, що полишати рідне серцю, це як рухатись у кам’яному взутті — неможливо, і боляче намагатись. Цей досвід «через тіло» — достатньо вагомий привід відчути емпатію до людей, які були змушені полишити свої домівки внаслідок військових конфліктів в їх країнах.

Ще один приклад перфомансу, що залучає глядачів і пропонує досвід «через тіло» — це проєкт #onvacation (у відпустці), який платформа культурних ініціатив «Ізоляція» у травні 2015 року представила на венеціанському Бієнале. 6 травня 2015 активісти окупували павільйон держави, яка сама є окупантом. Художники в уніформі з написом «у відпустці» (on vacation) запрошували відвідувачів приміряти військову уніформу і зробити «селфі» в одному з павільйонів російської делегації. Акція була задумана як пряма цитата на «зелених чоловічків», які окупували український Крим у 2014 році, стверджуючи, що вони перебувають «у відпустці». 

Команда «Ізоляції» визнає, що вони не лише здійснили окупацію павільйонів країни-окупанта, але також вели підривну діяльність, закликаючи глядачів виставки приєднатися до окупації. Також організатори акції використовували всі можливі форми пропаганди, від поширення друкованої продукції та соціальних медіа, до лобіювання освітлення акції в міжнародних медіа та культурних інститутах. Цитуючи декларовану анонімність військової агресії Російської Федерації проти України, автори проєкту закликали глядача не лише актуалізувати особисте розуміння окупації, але й оцінити вплив медіа в сучасній військовій агресії [6].


Потенціал візуального мистецтва сприяти трансформації конфліктів на структурному рівні розкривається найповніше, коли відповідні художні висловлювання підвищують обізнаність людей щодо актуальних проблем, які можуть стати або уже стали причинами конфлікту, допомагають знайти адекватний спосіб визнати страждання сторін, залучених у конфлікт, пропонують спосіб впоратись з відчуттям сорому та провини, допомагають запобігати структурному насильству, тобто несправедливості, яка вбудована у саму структуру суспільства. Структурне насильство, приховане у межах соціальних інститутів, призводить до незбалансованих життєвих можливостей. Звичайно, як наслідок, суспільство тяжітиме до поляризації та конфліктів.

Гіркою ілюстрацією протистояння структурному насильству художньо став проєкт «Клубніка Андріївна», ініційований у квітні 2014-ого року художницею — перформеркою Алевтиною Кахідзе. За допомогою малюнків, які навмисно виконані нібито у дитячій манері, художниця розповідала про буденне життя своєї матері у так званій «ДНР», в текстах та малюнках художниця описувала її як Клубніка Андріївна [7]. Проєкт переривався трагічною смертю матері яка сталася на блок-посту 16 січня 2019-ого року. А у квітні 2019 року міністр соціальної політики Андрій Рева дозволив собі безапеляційні різки заяви щодо мешканців тимчасово окупованих районів Донбасу. Художниця Алевтина Кахідзе відповіла на висловлювання малюнком із зображенням її матері, яка померла у черзі на контрольному пункті в’їзду-виїзду [8]. На картині художниці матір зображена зі словами «Пане міністре, їй не вистачило терпіння, вона померла».

Візуальне мистецтво як засіб передачі особистого досвіду, коли наочно і правдиво, найбільш безпосередньо відображується особиста історія — це потужний спосіб акцентувати проблему, регуманізувати іншого, підвищити обізнаність стосовно певних конфліктних загроз. Водночас, художники можуть представити у найкоротший термін найширшій авдиторії поточні результати рефлексії на ситуацію, яка приймає форми загрозливої, або, навпаки, обнадійливої, відрефлексувавши настрої, які можуть актуалізуватися у дезінтегрованому суспільстві. 

Доречною ілюстрацією думки можуть слугувати декілька муралів, зроблених у серпні 2017 року у Північній Ірландії. Виявилось, що близько 40% людей віком до 25 років не мають щонайменшого уявлення щодо так званих The Troubles [9]. Це призводить до «втрати пам’яті про шкоду», романтизації конфлікту, при тому, що протягом тридцяти років конфлікту у Північній Ірландії загинуло понад 3500 осіб. Оскільки спорадичні акти насильства мають місце в країні і сьогодні, такі мурали освічують молодь щодо загрози потенційної ескалації, працюють превентивно.

Очевидно, що на культурному рівні мистецтво сприяє регуманізації, толерантності, формуванню нової «інклюзивної» суспільної ідентичності, надихає конструктивно переосмислити нове майбутнє, або прийняти спільне болісне минуле.

Серед найсучасніших прикладів культурної інтервенції, яка торкається питань суспільної ідентичності — робота художника Barbudaz, яка зображує короля екологічного карнавалу. Вона була представлена на дослідницькій резиденції «3.Міст: Ідентичність-2018» і транслює дух міста [10]. Протягом трьох тижнів в Маріуполі працювала група молодих художників в пошуках нових ідей для міста. За цей час об’єктами досліджень для учасників проєкту стали і міські пляжі, і металургійні гіганти, і морський порт, музеї Маріуполя і Сартани, і навіть старий цвинтар. Учасники підкреслюють, що, щоб надихнутись, їм було важливо започаткувати діалог із усім і усіма, хто представляє місто.

Показним з точки зору трансформаційної потужності є проєкт чернівецької художниці Ірини Каленик «Інтервенція», розпочатий у 2014 році. Мисткиня вибудовує власний погляд на події минулого і сьогодення нашої країни [11]. Вона пропонує читати їх не у хронологічній послідовності, а так, ніби історія невідступно присутня поруч у вигляді пам’яті образів та смислів. Так відбувається взаємопроникнення — теперішнє живиться подіями минулого і водночас ми постійно втручаємось в його тканину, щоб зіткати власну історію про самоідентифікацію.

Підсумовуючи, зазначимо, що для сталого миру, підхід до роботи з конфліктом повинен включати всі рівні людської взаємодії: рівень особистості, рівень стосунків між особистостями, рівень структури, тобто державних установ, та рівень культури.

І візуальне мистецтво — чудовий посередник у цьому процесі, адже художній простір створює передумови, а точніше — являє собою безпечне середовище, щоб особистості з травматичним досвідом змогли висловити або втілити (побачити втіленим) його, а сторонні глядачі — відчути емпатію. А завдяки своїй прогностичній функції, мистецтво може сприяти створенню нових інтегруючих цінностей, які можуть стати основою ефективних соціальних змін.

Так дев’ятиповерхівка в Авдіївці, яка за роки війни через своє розташування (загороджує Авдіївку зі східного краю) прийняла на себе шквал снарядів, відтоді як австралійський художник Гвідо Ван Хелтен зобразив на східній стіні будинку портрет місцевої вчительки української мови та літератури Марини Марченко, стала ще і художнім об’єктом: мурал обернений у бік окупованого Донецька. Вираз обличчя жінки транслює спокійну впевненість у власній правді. Попри те, що чоловіка героїні було важко поранено у 2014 році, попри тривалу загрозу обстрілів, вони залишаються на своїй рідній землі [12]. Такі особисті історії, які представлені художньо, викликають емпатію та згуртовують громаду.

Звичайно існують обмеження щодо застосування візуального мистецтва для умиротворення. Наприклад, візуальне мистецтво само по собі  неспроможне здійснити необхідні перетворення, але ставши значущим компонентом системи заходів з розбудови миру, ефект синергії може здійснити суттєві зрушення. Або мистецтво може вражати надмірно, або недостатньо, або збурювати насильство (бути аж надто контроверсійним). 

Також на сприйняття глядача і його потрактування мистецького вислову можуть впливати його очікування та те, на скільки значення сформовані тим, що глядач бачив попередньо. Крім того існує загроза перетворення мистецтва у політичну зброю, та зброю пропаганди. І при цьому, за етичного та свідомого використання миротворчого потенціалу візуального мистецтва, воно може сприяти віднайденню  справжнього сталого миру. 

[1] Джон Пол Ледерак «Маленька книжка з трансформації конфліктів», Good Books, 2016, с. 12

[2] «Грук» Піта Хайна, як наведено у «Man Creates Art Creates Man» (1973), Duane Preble, с. 14

[3] Джон Пол Ледерак «Маленька книжка з трансформації конфліктів», Good Books, 2016, с. 23

[4] Эткинд А. Кривое горе: Память о непогребенных. — М.: Новое литературное обозрение, 2016. — 328 с.

[5] Онищенко О. Сергей Захаров: «Я хотел, чтобы меня услышали и хоть немного по-другому относились к своей судьбе» // Дзеркало тижня, 19 марта, 2017 [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://zn.ua/columnists/ya-hotel-chtoby-menya-uslyshali-i-hot-nemnogo-po-drugomu-otnosilis-k-svoey-sudbe-242683_.html

[6] Дар’я Тарасова «Два роки вигнання. Як донецька “Ізоляція” продовжує відкривати Україну світу»// інтернет-сайту телеканалу «Еспресо», 19.06.2016 [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://espreso.tv/article/2016/06/09/dva_roky_u_vygnanni_yak_donecka_quotizolyaciyaquot_prodovzhuye_vidkryvaty_ukrayinu_svitu

[7] Алевтина Кахідзе «Розмови з Клубнікою Андріївною». Фейсбук-сторінка «Клубника Андреевна — Strawberry Andreevna». Режим доступу: https://www.facebook.com/truealevtina/photos/a.476135022559853/696414067198613/?type=3&theater

[8] Розділ «Суспільство», інтернет-сайт телеканалу «Громадське», 4.12.2019 [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://hromadske.ua/ru/posts/hudozhnica-alevtina-kahidze-podarila-hromadske-kartinu-pamyati-svoej-mamy

[9] The Troubles (клопоти) — конфлікт на етнічно-політичному ґрунті, що тривав з кінця 60-х років аж до підписання Белфастівської угоди у 1998 році.

[10] Ірина Горбасьова, «Оказывается, Мариуполь может вдохновить»: необычные художественные проекты в рамках «З.Міст: Ідентичність»//Донбас.Реалії, 19 листопада 2018 [Електронний ресурс] — Режим доступу: служба Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/29609023.html

[11] Марина Полякова, «Хроніки вторгнення»//Інший Київ [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://inkyiv.com.ua/2018/01/khroniki-vtorzheniya/

[12] Розділ «Коментарі», інтернет-портал «Антікор», 16.10.2016 [Електронний ресурс] — Режим доступу: https://antikor.com.ua/articles/130043-zjasovano_imja_zasluhenoji_vchiteljki_jaka_stala_gerojineju_4-poverhovogo_muralu_v_avdijivtsi