Фільм доступний для перегляду на сайті онлайн-кінотеатру Takflix

Душевна історія про дівчинку-скрипальку, яка от-от переїздить з мамою та вітчимом до Ліхтенштейну, та вечеря-прощання з родиною в київській квартирі на Подолі — чому фільм «Цвях» важить більше, ніж може здатися на перший погляд.

Події фільму розгортаються у декількох часово-просторових вимірах — це Поділ 2016-го і 1996-го, та Ліхтенштейн 2016-го, ці виміри працюють на контрасті один з одним. Контраст міст, контраст часу, контраст мов — як головна героїня переходить з німецької на російську, зіставлення документальної зйомки та художнього простору. Усе це поєднується лейтмотивом майбутнього, що було та що стало, яке воно — наше життя.

Тема міста — простору, в якому ми з вами живемо, які мітки залишає в ньому час, та про що вони можуть розповісти, — виринає в роботах молодих кінематографістів і допомагає нам краще познайомитися зі своїм оточенням. 

Фільм починається з довгого плану проїзду вулицею Верхній Вал, маємо таку собі панораму сучасного Подолу — з графіті, Житнім ринком, будівництвом і трамваями. Так, ніби ми спостерігаємо за Києвом очима головної героїні, яка повернулася сюди через 20 років. І так само як в її дитинстві, водій трамваю вручну перемикає колії. Що до речі важко уявити в Ліхтенштейні, але ми не нарікаємо.

Таке зіставлення — також спосіб відрефлексувати на тему 1990-х, спадщини, яка дісталася незалежній Україні, реальність, в якій ми живемо. У фільмі головна героїня виступає на випускному екзамені та отримує диплом, який стає якорем вічних цінностей, до яких завжди можна буде повернутися. 

Сімейна хроніка з плівки — тотожна спогадам головної героїні, яка через 20 років повернулася в рідне місто. Ми спостерігаємо за зборами родини на випускний екзамен дівчинки, яка за кілька днів переїздить до іншої країни. Розмови дорослих на кухні, традиційне застілля зі «святковим» олів’є, бо проводжають в далеку путь. Тост, який бабуся промовляє з найліпшими побажаннями своїй онуці: мелодія життя, на яку має надихати наша земля, наше місто, пам’ять про це все, а в новому житті залишиться для цього місце. За нове хороше життя!

І це також гра з очікуваннями глядача, адже наприкінці фільму ми бачимо вже дорослу Валю в Ліхтенштейні. Але як говорить сам режисер, він не любить розповідати історії прямо, а натякати на певні теми, тому глядач має простір для власної інтерпретації.

У фільмі використано хроніку Дейва Спенсера від 1995-го та Ігоря Черницького від 1996-го, а також запис касети, що належала родині київських інтелігентів — театральних діячів.

«Я знайшов касету, за допомогою якої побачив побут київської інтелігенції середини 90-х. На ній було записано святкування дня народження першого режисера Молодого театру Олександра Заболотного. Його дружина, театрознавець Валентина Заболотна, накрила стіл, і всі гості, як у Чехова, освідчуються одне одному в коханні та згадують молодість, хоча вони ще досить молоді люди. І це одночасно ні про що, та про все, адже за уривками фраз ховалися історії, яких не розповіси й за годину», — розповів режисер фільму в одному з інтерв’ю.

Відтак, увесь фільм виглядає як аматорська зйомка, художній твір маскується під документальний. Жанр мокьюментарі дає змогу передати атмосферу свята в родині з 1990-х. Ми розуміємо, що камеру тримає вітчим Валі, адже в об’єктив усі звертаються німецькою — маємо тут зміну оптики, ніби спостерігаємо за минулим очима іноземця, для якого все нове. Крупні плани колоритних деталей передають естетику перших років пострадянського життя.

Також зіставлення реального футежду з касети і відтворення застілля в 1996-му — гра з пам’яттю, що дає можливість зазирнути в минуле і звідти озирнутися. Реальність 2016-го, коли Валя повертається до Києва через 20 років — майбутнє для героїв хроніки. І тому питання, що звучить у 1996-му, «Куди ми рухаємося? — У майбутнє» — гра з часово-просторовими планами фільму, а також очікуваннями глядача. 

Тож яке це воно наше «майбутнє»? Питання залишається відкритим.