Підтримати

Уявний читач нового десятиріччя

exc-5e09c46141180e2960fbba76
exc-5e09c46141180e2960fbba76

В останній тиждень напередодні нового року прийнято підводити підсумки року.

Професійні — постом у Фейсбуці, написаним у розпруженій манері, але горделиво й розлого про усе реалізоване-відкрите-закрите-написане-перекладене-вирішене-невирішене. Моє особисте враження — дозволити собі публічно визнати власні успіхи уже саме по собі є досягненням останнього десятиліття для українців, старше покоління яких досі переборює травму радянської середньої школи з її постулатом про «не висовиваться» (і нехай жарт про українців, які не хочуть нічого робити, окрім як пишатися, лишиться в нульових).

Особисті — в Інстаграмі, в коментарі до небанальної світлини з цікавої подорожі. Кількість відвіданих за рік країн — то взагалі окремий піджанр «підсумків року». І після скасування Шенгенської візи для українців, таких мандрівних списків на щастя побільшало. Зокрема, популярності набув культурний туризм: народ почав літати лоукостами на великі музейні проєкти до Європи, а не лише потусити на preview Венеційської бієнале (хоча якраз цього року туди поїхали потусити з Відкритою групою ледве не усі). 

Фінансові підсумки підводяться в держустановах, і це зазвичай не особливо цікавить культурну спільноту, мало обізнану в позакультурних аспектах життя країни, які стосуються нудних цифр і законів. Але цього року грантоотримувачі УКФ (а це приблизно половина усіх професійно дотичних до культурної сфери) встигли посивіти за дводенний проміжок між новиною про припинення проведення Казначейством платежів та реєстрації бюджетних зобов’язань щодо видатків, зокрема, грантових коштів Українського культурного фонду, та постом про відновлення платежів. «Зберігайте спокій та подавайте заявки», — закликає картинка до першого посту-повідомлення. Життя триває, бюджетний рік закривається, аби відкритися знову в 2020. Мені от щойно прийшов лист-підтвердження про участь в експертній раді УКФ. Вирішила вступити у цю ріку вдруге після каскаду досить абсурдних обґрунтувань відмови у фінансуванні багатьох значимих проєктів цього року. 

Зрештою, є підсумки року як журналістський жанр. Зазвичай, спеціалізовані видання або розділи про культуру в суспільно-політичних медіа силами штатних авторів або запрошених експертів публікують про головні події, виставки, книги, зради і перемоги року, що минає. Читають і обговорюють такі матеріали завжди охоче. А от писати їх є досить складною і відповідальною справою. Принаймні, так це було для нас з Марією Ланько і Ольгою Балашовою, коли ми готували такі матеріали у 2012, 2013, 2014, 2015 та 2016 роках за часів активної співпраці з «УП. Життя». Щороку ми намагалися переосмислити сам формат «підсумків» і знайти нову структуру, аби не перетворитися на рейтинг. Щоправда, самі події ніколи не лишали можливості для нудних підсумків. Завжди траплялося щось таке, що розбурхувало уяву. Не полінуйтеся і передивіться по діагоналі оті 5 матеріалів на УП. Ви здивуєтеся, скільки всього з нами трапилося за останні декілька років. І взагалі — що це все з нами ТРАПИЛОСЯ.  

Маю особистий підсумок, чи то радше подив року. Нещодавно я збагнула, що критика/культурна журналістика є моїм найтривалішим видом діяльності. Я почала публікувати тексти на щойно заснованому «Коридорі» в 2008, і відтоді пишу постійно, у нестабільному ритмі, але й без задовгих пауз. Зазирнути мені довелося у зв’язку з виступом в межах курсу для арт-критиків, що його організували в Харкові IST Publishing. В якості мотивації та наочною ілюстрації деяких тез свого виступу я склала таку собі ретроспективну таблицю, в якій зазначила усі етапи своє кар’єри з різними деталями. Найцікавішим для мене була колонка про особисту мотивацію на різних етапах. Як видно, фінансова мотивація у мене з’явилася лише з початком співпраці з виданням, яке ви нині читаєте. Хоча мотивація ця досі умовна, про що свідчить успішно не написані колонки за останні 3 місяці. Висновки з цієї таблиці зробіть самі, я досі в процесі. Звісно, це мій особистий суб’єктивний досвід, але я вважаю його достатньо показовим для розвитку (for the lack of a better word) арт-критики, яку щороку ховають. А вона відроджується в особі бадьорих і ерудованих слухачок й слухачів того таки курсу від IST, серед яких, на мій подив, були й не менш (або навіть і більш) досвідчені за мене саму авторки. А також минулі й цьогорічні лауреати «Мистецтвознавчого конкурсу» — іще однієї тривалої ініціативі, яка вперто заохочує працювати з текстом здібних до цієї справи.

Screen Shot 2019-12-27 at 12.34.05 AM.png

Ще одним важливим фактором, який незмінно супроводжував мене й набував трансформацій протягом арт-критичної практики, було передчуття реакції на мій текст умовного «уявного читача». Я ніколи не вела із ним/нею діалогів в голові — я смиренно чекала, коли він/вона заговорить першим. Попервах, цей «уявний читач» заздалегідь думав лише погане. І мова не про конкретних людей-прототипів, а радше про сукупний образ з рисами окремих людей: деяких із них я поважала, деяких зневажала, але не думати про їхню думку не могла. З часом я здобула більшої упевненності, і «уявний читач» став лояльнішим. Потім наступив момент, коли під час написання я думала виключно про людей, причетних до предмету тексту. То був період, коли я бралася лише за рецензії про проєкти, які щиро вважала сильними і важливими. Проєкти, про які мав хтось написати, аби вони не канули в літу. 

За останні півроку, після виходу чергової колонки для SupportYourArt, я отримую декілька дуже щирих приватних повідомлень від людей, з якими я не маю аж такого близького приватного зв’язку. І ці короткі подяки за текст і зустрічні роздуми за його мотивами надають крила — банальніше не скажеш. Не лише писати, але.

І ось я, мабуть, уперше пишу текст із думкою про доброго уявного читача із рисами отих декількох вдячних і вдумливих колег (привіт вам, ви знаєте хто ви!), який дотримується презумпції невинності та готовий до ввічливої дискусії, бо ж не обов’язково має погодитися зі всім, що я пишу. Насамкінець, хочу побажати нам усім у новому році (й десятилітті, не дарма ж днями розпочнеться декади) мати серед аудиторії наших майбутніх текстів, виставок, лекторіїв, стартапів та музеїв сучасного мистецтва саме таких уявних і реальних людей, які зрештою навчилися слухати й поважати одне одного. І самим стати ними.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: