Хоч для мене звично писати про мистецьку спадщину, та не тоді, коли йдеться про спадщину Стаса Волязловського. Неначе зовсім недавно ми зустрічалися на Бірючому та їздили в експедиції, і ось вже скоро 2 роки, як доводиться говорити про його мистецтво посмертно.

Минулого року мама Стаса передала весь його архів — 360 одиниць, в приватну колекцію Grynyov Art Foundation. Алла Борисівна Волязловська піклувалася про те, щоб ці твори показували, публікували. Казала, що хоче зробити свого сина відомим, хоча він вже був таким за життя. Борис та Тетяна Гриньови, в свою чергу, отримавши колекцію пообіцяли, що вона буде працювати згідно побажань матері художника. А мистецтвознавиця Ольга Балашова зголосилася за цим наглядати, бо мистецьку спільноту рішення про передачу колекції дуже схвилювало. В першу чергу тому, що всі  роботи поїхали до Києва попри те, що за життя Волязловський активно розвивав саме локальну херсонську художню сцену та місцевий музей сучасного мистецтва (МСМХ – Музей сучасного мистецтва Херсону, заснований Славою Машницьким, офіційно діє як  Благодійний фонд імені Поліни Райко). Йшлося про те, що для роботи з архівом важливе також розуміння того, як художник сам працював зі своїми роботами. Його підходи та творчий метод добре знають люди з його оточення: співавтори, редактори, куратори, друзі, котрі залишилися осторонь. 

Борис Гриньов, власник найбільшої в Україні колекції творів Волязловського, говорить, що творчість Стаса важлива у світовому контексті, тому не варто прив’язувати її до Херсону та до місцевої спільноти. Колекціонер запевняє, що тепер архів ретельно опрацьовується фахівцями і активно діє в мистецькому полі. Минулого року в Харкові відбулася виставка фотографій Стаса Волязловського з колекції Grynyov Art Foundation та була видана книга «Стас. Шансон-арт Станіслава Волязловського». Наступного року планується масштабна виставка до 50-ліття Стаса, а ще вийде друком книга спогадів його мами, Алли Борисівни Волязловської. Також в планах є проведення виставки в Херсоні спільно з Оленою Афанасьєвою — подругою і колегою Стаса. Афанасьєва, каже Гриньов, допомагає фонду з атрибуцією колекції, а також до роботи залучена Юлія Волязловська, колишня дружина художника. Тобто люди з найближчого оточення митця, які добре знають та розуміють специфіку його авторського підходу.  

Формально всі зобов’язання та обіцянки по роботі з архівом Стаса фонд Гриньових виконує — є книга, є виставка. А ще є прагнення показати інакшого Волязловського після смерті, подекуди втрачаючи його справжнього. Це непомітно для широкого кола глядачів і тих, хто тільки знайомиться з художником. Однак таке гостро відчувають друзі та давні поціновувачі його творчості. До прикладу, в межах 2-ї Бієнале молодого мистецтва у Харкові була представлена фотовиставка Стаса Волязловського з колекції фонду Гриньових.

Я запитала у кураторки Вікторії Бавикіної про її рішення зробити виставку саме фотографій та про те, чи варто (і як варто) працювати з контекстом, у якому жив та працював художник. «За деякий час до виставки до фонду Гриньових звернулася мама Стаса, Алла Борисівна, яка шукала куди віддати роботи та архіви Стаса, що залишились в неї. Саме ця подія стала початком виставки у Муніципальній галереї, адже серед іншого, мама передала нам чималу кількість CD-дисків, на яких зберігалися фотографії, зроблені Стасом, документація його проєктів тощо. Рішення робити фотографічну виставку було пов’язане перш за все з тим, що знайдені фотографії розширювали уявлення про Стаса як художника, про його метод, ставлення до оточуючих, яке дуже чітко демонстрували ці фото. Я добре пам’ятаю головне питання до цієї виставки колег та коліжанок Стаса, що він не розглядав ці фото як частину своєї творчості. Але разом із тим постає питання, якщо ці роботи мають цінність як фотографічні зображення, вони влучні, іронічні та поглиблюють розуміння особистості Стаса Волязловського, що теж є важливим, то чи маю право я або хтось інший залишати їх похованими у цих дисках?

Безперечно, контекст, в якому жив та працював художник, має велике значення. Разом із контекстом часу, соціально-політичним контекстом країни, тенденцій у мистецтві та загалом всі зовнішні та більш особисті обставини, в яких працювала людина, мають значення для розуміння його творчості. На мою думку, куратор_ка завжди має думати про цей контекст, знати його, але зовсім не обов’язково включати цей контекст або відштовхуватись від нього на кожній виставці художника. Контекст — це лише контекст, це тло художника, а не він сам» — говорить Вікторія.

Аліна Якубенко багато працювала разом зі Стасом, вона ж надавала деякі матеріали для цієї виставки. На її думку, для Волязловського було непритаманним виокремлювати роботи лише за принципом певного медіуму. Аліна говорить «… что выставка, конечно, хорошая, так как офигенные фотографии сами по себе. Но не понятно, почему показаны именно эти фотографии? Так как в выставке нет очевидного кураторского высказывания. К фотографии он относился скорее второстепенно, а те, кто знаком со Стасом-художником, были также знакомы со Стасом-фотографом через его фейсбук-профиль, например, который он  вел как отдельный  арт-проект: фотографии дополнялись остроумным текстом или, наоборот, служили иллюстрацией. В выставочной деятельности к фотографии он, на моей памяти, обращался несколько раз и это были серии, объединенные художественным языком и концептом. Чаще же он использовал фото как часть коллажных работ». Сергій Братков зазначив, що такий підхід до роботи, як на харківський виставці, із «вигаданими кураторкою поєднаннями робіт» є непрофесійним та шкідливим. Усі, кому доводилося працювати зі Стасом знають, що Волязловський завжди був дуже послідовним і навіть прискіпливим у роботі, а кожне його публічне мистецьке висловлювання було ретельно виваженим та обгрунтованим.

Про Стасів перфекціонізм говорить і його близький друг та колега Семен Храмцов, який вщент критикує книгу, видану фондом Гриньових. Мовляв, сам автор ніколи б не допустив до публікації нередаговані тексти та робочі матеріали, котрі містяться в книзі. Загалом, каже Семен, книга не структурована — редакторка Наталія Бурдукова змішала до купи записки, листи, вірші, прозу, роздуми та концепції до мистецьких проектів. Зазначає відсутність логіки в ілюстраціях та використання таких робіт, які Стас за життя волів не показувати. «Про то, что Стас хочет издать книгу, я узнал как только с ним познакомился, в 2011. Его друг Макс Афанасьев советовал Волязловскому написать все тексты от руки, фирменным шрифтом, но Стас считал, что книга должна содержать литературу, а не изобразительное искусство». — згадує Семен.

«После смерти Стаса концепция книги начала созревать, над ней хотели работать его коллекционеры и друзья. Борис Гринев тоже заинтересовался изданием книги, и я предложил совместить усилия. Я близко дружил со Стасом и как никто знал его папку „творчый архив“. Он всегда советовался со мной, особенно в том, что касалось дизайна. 

Фонд Гринева выпустили книгу непрофессионально, не понимая контекст и специфику автора. В нее вошли как работы Волязловского в случайном подборе, так и чужие работы, которые просто лежали у Стаса на диске, и были автоматом ему приписаны!!! Для передачи коллекции Алла Борисовна забрала все работы, что хранились в МСМХ и у меня, поэтому в Grynyov Art Foundation были отданы, в том числе, чужие работы, работы, сделанные в соавторстве, отдельные части больших работ.

Дизайн книги слабый, работа редактора, искусствоведа и куратора отсутствует. Это просто распечатанные куски архива и паразитирование на труде художника. Проект, который так долго зрел у Стаса в голове, был сделан откровенно плохо. Его цель была не работа с наследием, а оправдание передачи работ.

Эта книга (как и проведенные публичные презентации работ) доказывает профессиональную несостоятельность фонда Гриневых заниматься наследием Стаса. И, к сожалению, теперь его наследие в Украине будет доступно только в таком виде, как, впрочем, и в России, где книга уже активно продается».

Основна претензія друзів і колег Стаса — це непрофесійність у роботі з колекцією. Саме та категорія, яку дуже складно врегулювати юридично. Якими мають бути вимоги до кураторів та редакторів, щоб їх робота була прийнятною? І кого саме вона має вдовольняти? Як можна задекларувати розуміння та відчуття іншого художника, а також унаочнити творчу спорідненість співавторів? Колекцію штучно вилучили з її органічного середовища — херсонської спільноти. Окремі роботи опинилися немов у інформаційному вакуумі. Звісно, в такій ситуації складно працювати і кураторці, і редакторці, адже їм доводиться опрацьовувати лише певний фрагмент із усього творчого доробку автора, і з того, що є у наявності намагатися конструювати якесь цілісне висловлювання.

Цього року до дня народження Стаса Галина Глеба опублікувала профайл Волязловського на Дослідницькій платформі Pinchuk Art Centre — це ресурс, де в реальному часі пишеться історія українського сучасного мистецтва. «Із Волязловським складно, – коментує Галина. – Найперше тому, що він не епізодичний персонаж української художньої тусівки. Стас був вагомою частиною процесів, історій і чужих життів. А тому спочатку його смерть, а згодом і подальший переподіл його архіву шокували спільноту. На мою думку, увесь конфлікт не стільки юридичний, а радше емоційний. Саме емоції не дозволили всім учасникам порозумітися на старті, а перехресні образи призвели до нинішньої завмерлої конфронтації. Зрозуміти можна кожного із фігурантів. Але у цій „пелопоннеській війні“ немає і не буде переможця, допоки якась із сторін на піде назустріч, або ж не буде створена певна посередня зона впливу. 

На сьогодні офіційно архівом Волязловського володіє родина Гриньових, яким на збереження та популяризацію доробок свого сина передала його правонаступниця — мати художника Алла Борисівна Волязловська. А фактичним знанням та розумінням практики Волязловського в усіх її неоднозначних та контраверсивних аспектах володіє саме херсонська спільнота, ті, хто разом зі Стасом переживав кожну його драму, а з нею — кожну його роботу. Саме цей невідчужуваний досвід є контекстом, завдяки якому можна якісно працювати із доробком Волязловського, а не фантазувати на тему автора. 

Найочевиднішим виходом із цієї патової ситуації є створення естейту художника, де були б зібрані усі матеріали, колекційні та архівні, бібліографічні та аналітичні. Тобто якісна репрезентативна відокремлена структура, що змогла б працювати з усіма учасниками та правовласниками, і мала би реальну підставу для продукування певного інтелектуального та ідейного контенту щодо художника Стаса Волязловського. Це потенційно зняло би напругу та причини для перманентного дорікання учасників процесу одне одному у непрофесійності та хамстві. І більше ні в кого б не виникало хибного відчуття, що мистецтво і художника Стаса Волязловського „викорчували“ із Херсону, який сам він за життя так і не захотів покинути».

Процес передачі колеції у 2019 році модерувала Ольга Балашова і пропонувала, щоб Національний художній музей став майданчиком для порозуміння та спільної роботи зі спадщиною Волязловського: «Моє головне питання на самому початку було про участь Національного художнього музею в цьому процесі. Музей виступав медіатором та більше намагався відстоювати інтереси художника, адже музей завжди на боці художника. Ми говорили з Борисом Гриньовим про щось на кшталт спільної опіки над цим спадком. Музей не міг отримати цю колекцію, бо ми не мали можливості виконати всі умови передачі колекції, які висувала мама художника: щорічні виставки, видання, активну ротацію творів. Але ми б могли забезпечувати системну наукову роботу з архівом. Також ми б могли забезпечувати професійну комунікацію з херсонськими художниками: Семеном Храмцовим, Славою Машницьким. Я була в Херсоні, де ми говорили про те, що зробимо спільний проект в Національному художньому музеї з творами із колекції Гриньова і за кураторства херсонських друзів та колег Стаса. Адже музей — це той майданчик, який усіх примиряє, бо музей є легітимним. 

Для музею художня сцена Херсона і Стас Волязловський як її частина — невідділимі. А зараз Стаса відокремили від його середовища. І відокремили від його творів, бо є нерозуміння життя художника. А задача музею в тому, щоб не відбувалося оцього розщеплення, щоб роботи не починали жити окремо. 

В цій ситуації мама художника стала міфотворицею, коли волюнтаристськи прийняла рішення про передачу архіву Стаса, тих фотографій, які ій подобалися. Вона створювала образ Стаса таким, як їй хотілося. І це її право. З кожним художником після смерті відбувається те, що міфи про нього починають жити своїм життям. І образ художника в історії мистецтва завжди відрізняється від реальної людини. Але в даному випадку це відбувається нарочито. Офіційно ж все правомірно, прозоро і не виникає ніяких претензій. Але залишається образа, яка не дає можливості усім разом працювати з цією спадщиною. Це саме та ситуація, яку б міг вирішити музей сучасного мистецтва як незалежний майданчик для співпраці. Колекціонеру, не тільки Борису Гриньову, а кожному колекціонеру притаманне благоговіння перед мистецьким твором, а художник немов другорядний, художник — той, що продукує головне — твір. А у музея є пієтет саме до художника, і цінність твору надає та міфологічна структура, яка виникає навколо митця».

Алевтина Кахідзе — близька подруга Стаса та приятелька його мами, намагалася організувати спільну зустріч із фаховою фасилітацією для вирішення конфлікту навколо спадщини. Алевтина запевняє, що відчуває і розуміє правду кожного: Алли Борисівни, Бориса Гриньова, Семена Храмцова і херсонської мистецької спільноти. Кожен говорить про те, що краще знає, як із цією спадщиною вчинити. Алевтина також намагалася відповісти на питання «як би було краще для Стаса?» та розуміє, що Стас був настільки непередбачуваний та дивний, що ніхто не має уявлення, якою могла би бути його воля.  

З ким би я не спілкувалась про спадщину Стаса, усі були відчутно схвильовані та деколи навіть знервовані цією темою. Очевидно, всі ті взаємні непорозуміння та обурення, котрі виникли навколо спадщини Волязловського, з часом нікуди не зникли, а причаїлися емоційною напругою. Оминаючи емоції, я пробую визначити загальні чинники, які до цього конфлікту призвели. Це насамперед суспільна недовіра до державних музеїв. Сентенція «лягти в запасники музею» — немов прокляття, якого потрібно уникнути у будь-який спосіб. Реаліями більшості державних музеїв є брак фінансування, кадровий голод, відсутність фондосховищ —  в таких умовах вони дійсно програють приватним інституціям. По-друге — несприйняття DIY музею та взагалі знецінення самоорганізації, як чогось несерйозного, несправжнього. Хоча самоорганізація часто породжує в мистецтві ту самобутність, що так високо цінується колекціонерами. По-третє — ігнорування тенденцій децентралізації, а саме культурної децентралізації, яка полягає у розвитку та підтримці локальних спільнот. А перетікання культурної спадщини з регіонів в центр спустошує і гальмує їхній творчий розвиток.

Підсилюючи державні музеї та самоорганізацію локальних спільнот, чи зможемо ми в подальшому уникнути конфліктів навколо спадщини мертвих художників? Мабуть, що ні. Для цього живим художникам краще складати заповіти. Однак певні висновки, сподіваюся, можна з цього зробити.