Антирасистські демонтрації в США як відповідь на вбивство білим офіцером поліції афроамериканця Джорджа Флойда, що сталося 27 травня в Міннеаполісі (Міннесота), набули величезного розмаху. Багатотисячні протести охопили всі найбільші міста (загалом близько 75 міст) й невеликі містечка, і поширилися на весь світ. На сьогодні головні гасла цих акцій – боротьба проти системного расизму, де брутальність і свавілля поліції є структурною частиною системи. Ці протести за масштабом і очікуваним впливом прирівнюють до боротьбою чорного населення за громадянські права 1965 року. Вбивство Джорджа Флойда стало іскрою, яка спровокувала виверження обурення, накопиченого «за останні 400 років», як кажуть дехто із протестуючих.

Чому саме Джордж Флойд став іконою цих протестів, адже тепер озвучують також імена інших постраждалих недавно і давніше, називають таке насилля щоденним досвідом чорних? Флойд – безробітний, що втратив роботу під час пандемії – таких в Америці мільйони, який шукав роботу, щоб підтримувати сім’ю – мав сина і шестилітню дочку. Він зайшов у магазин і розрахувався там, як з’ясували, підробною купюрою в 20 доларів. З магазина викликали поліцію, причому Флойд нікуди не тікав усі 20 хвилин до того як поліція з’явилася, а перебував у своєму автомобілі поблизу магазина. Дуже швидко по приїзді поліцейських Джордж Флойд отримав смертну кару на місці, хоча й не чинив ніякого спротиву. Убивство здійснювалося публічно — перехожі знімали те, що відбувалося, на відео. Офіцер поліції Дерек Шовін душив Флойда коліном протягом 9-ти хвилин, у той час як ще троє його колег знаходилися поруч (один із них тиснув на спину Флойда).

Кажуть, що саме можливість на власні очі побачити на відео процес убивства в реальному часі стала тригером і спровокувала гнів тих, хто вийшли на вулиці, незважаючи на тривання пандемії і карантину. Перегляд відео убивства, яке вже доповнене повним описом подій від того моменту, як Джордж Флойд зайшов у магазин і до його останнього подиху, викликає сильні реакції. У цьому видовищі насильства є три позиції — жертви, насильників і свідків події, людей з вулиці, які кричать поліцейським «Що ви робите?!» і документують подію на  відео. Жертва стає символом безлічі жертв, вбивці — символом державного расизму, а до кількох свідків на вулиці приєднаються сотні тисяч обурених. 

Вражає екзгібіціоністський і перформативний характер дій поліцейського – не зважаючи на благання Флойда і на реакцію оточуючих, він продовжує тиснути на шию Флойда коліном, немов з метою показати себе, свою перевагу. Тупе й агресивне насильство стоїть на своєму, бо поступитись чи відступити для нього означає виглядати «сцикуном». Так у серцевині будь-якого насильства стоїть страх оприявити свою нікчемність, а отже, щоб її витіснити, воно душить безсилого не перестаючи.

Жахлива несумірність між каральними діями поліції і беззахисністю та безневинністю покараного виводить образ Флойда на символічний рівень раптового месії, життя якого коштує того, щоб струснути цей світ і повстати проти несправедливості і пригнічення – не лише його, а мільйонів чорних в Америці і по всьому світу, яких стереотипізують як криміналів і тому досі вважають «іншими» – колір шкіри наче має сигналізувати про їхню потенційну небезпечність, натомість саме вони весь час перебувають у небезпеці щодо поліцейського насильства і насильства держави.

Поліцейський перформанс, що демонструє циркову відпрацьованість потенційних убивць, продовжився в багатьох гарячих точках протестів, особливо жорстоко в Нью Йорку і Вашингтоні, поблизу осердя влади, де президент Трамп, деякий час просидівши у бункері в Білому домі, назвав протестувальників купкою заколотників і терористів-антифа й закликав поліцію виконувати свій обов’язок. Президент пообіцяв захистити «власність і бізнес» з допомогою військових. «Власність і бізнес» як недоторканні святині з одного боку, і «Чорне життя має значення» з іншого. Між цими двома полюсами цінностей збудована сьогодні стіна, яка огороджує Білий дім.

З боку Білого дому звучать заперечення існуваня системного расизму і твердження, що білі привілеї — це «вигадка демократів». У той же час сотні тисяч людей на вулицях сьогодні кричать про протилежне. Підпал поліцейського відділку в Міннеаполісі, розбиті й розграбовані дорогі бутіки, кофі-шопи й дизайнерські магазини в Лос-Анжелесі — спаплюжені символи влади й достатку. Втім, у більшості  випадків організатори протестів наполягають на мирному характері демонстрацій і відмежовуються від мародерів. Протестуючі закликають діяти мирно і різко відгукуються щодо грабунків, як от чорна жінка в середині протестів у Нью-Йорку.

В новинах – повідомлення про розгони протестів сльозогінним газом, чисельні арешти демонстрантів, відео, які демонструють жорстокість поліції щодо мирних демонстрантів, жінок, журналістів. Як от удар в груди 75-літньому старому, від якого той падає і залишається лежати без допомоги.

Водночас у багатьох містах протести проходять мирно і без сутичок, в тому числі й у Новому Орлеані. У Хьюстоні – місті, де жив Джордж Флойд, 60-тисячну демонстрацію минулого тижня прирівнювали до національного свята, яке проповідувало справедливість, рівність, солідарність. В окремих містах поліція висловлюється на підтримку протестуючих. У протестах бере участь значна частина білого населення поруч із кольоровим. Вони розгорнулися на сьогодні також у Канаді, Британії, Німеччині, Франції, Новій Зеландії та інших країнах. Протести озвучують, що  чорне населення зазнає там не меншої дискримінації, ніж у США.

В мережі з’являється багато сповідей про те, що означає бути чорним в США. Молодий афроамериканець зізнається: «Я не те, щоб весь час чогось боюся, але живу, намагаючись бути завжди обережним». Ці слова зрезонували з моїм досвідом жінки — ми також маємо бути обережними в ситуаціях, коли потенційно можемо стати жертвами насильників. У дискримінації впізнаване обличчя.

Який же він, системний расизм, чи можна його побачити неозброєним оком, не вдаючись до статистики і цифр? Я знаходжуся в США, в Новому Орлеані кілька місяців і мій досвід проживання тут ще досить поверховий, зважаючи на те, що більшу половину часу провела на карантині. Місто має яскраву туристичну візитівку. Батьківщина джазу, який зародився тут в кінці 19 століття в афроамериканській спільноті і згодом став «класичною» музикою, надбанням американської і світової культури. Туризм тут, окрім музичних фестивалів і барвистих парадів Марді Гра інтегрував у себе також околиці, зруйновані ураганом Катріна 2005 року. Можна за гроші подивитися на руйнацію і навіть уявити за бажанням страждання людей, тобто бідного афроамериканського населення (саме воно найбільше постраждало під час урагану).

Остання виставка, яку я відвідала якраз у день введення карантину, називалася NOT Supposed 2-Be Here. Афроамериканець Brandan BMike Odum, або просто BMike, представляв спільноту чорних графітчиків і хіп-хоперів (вперше у білому кубі), одні з яких у відеокліпі на тлі поруйнованих кварталів говорять про те, як їх дратує туризм по місцям, де вони і їхні сім’ї переживали трагедію.

Близько 60 % населення в місті складають афроамериканці, близько 34% — білі. Через значну частку чорного населення воно тут представлене на різних щаблях соціальної драбини. І все ж дуже велика частина афроамериканців надзвичайно бідна і райони, де вони мешкають, суттєво відрізняються від парадних особняків уздовж магістральної вулиці Сент-Чарльз, поруч із якою є навіть приватні вулиці з окремою охороною. Якщо ви бачите на вулицях дорогі машини, найпевніше, вони належать білим. Якщо їхатиме громадським транспортом – побачите там в основному чорних. Чорні також будуть водіями цього транспорту, продавщицями в магазинах, охоронцями, привозитимуть вам доставку з супермаркету під час карантину, вивозитимуть ваше сміття.

Найкраща школа в місті, можна сказати елітна, для вступу в яку потрібно складати спеціальний тест, має більшістю серед тих, хто навчається, білих дітей. Те саме стосується найпрестижнішого університету — більшість студентів білі, обслуговуючий персонал — чорні. Є кілька чорних університетів, з малою часткою білих студентів. У США всі діти без виключення мають право на безкоштовну освіту в школах. Нам потрібно було влаштувати дітей в школи, тому перед тим, як обрати школу, ми відвідали декілька із тих, де були вільні місця. Не дивно, що вільні місця були у тих школах, де більшість дітей – чорні. Моя дочка пішла в одну з таких шкіл. Це була єдина з доступних шкіл із досить високим рейтингом. Близько 90% дітей у ній — афроамериканці, але є жменька білих. За словами моєї дочки, вона зовсім не почувалася «іншою» й не відчувала до себе ставлення як до «іншої». Діти були привітні. Було трохи незвично і дивно, але набагато більше вона була вражена відмінністю від українських шкіл у способі навчання. На уроках з англійської літератури читали й обговорювали сучасну прозу, повість про афроамериканського підлітка і досвід расизму, який він переживає в американському суспільстві. На одному з уроків створювали антидискримінаційні плакати.  Один із предметів, який цікавий і для мене також — афроамериканська історія. Її викладає молодий афроамериканець, містер Ренкінс, і темою останнього  семестру була історія рабства у США. В програму включено, серед іншого, перегляд фільмів і серіалів на цю тему, які ми дивилися з дочкою разом. Вона розказала, що якось під час уроку діти шуміли і вчитель сказав: «Не шуміть, вивчайте свою історію, цінуйте те, що ви тут, у школі, бо вас тут могло і не бути». «У нас в школі немає расизму, бо там 90% процентів чорних» — таке сказала моя дочка про свою школу. На протестах ми випадково серед багатотисячної колони зустріли її викладача. За його словами, ми перебуваємо в центрі історичних подій зараз, і згодом обговорюватимемо це на уроках.  

Під час карантину я гуляла на ближньому цвинтарі – старі цвинтарі, закладені ще в 19 столітті, тут невеличкі й інтегровані в місто. Пустота на цвинтарі була безпечною. І мені промайнуло в голові, що на могилах написані імена, але не зазначено, біла ця людина була чи чорна. Проте я відразу не зауважила, що Carrollton Cemetery хоч і суцільне, але складається з двох частин. Більша частина — високі кам’яні гробниці, часто прикрашені скульптурами, належать білим, як з’ясувалося після запиту в гуглі. Менша частина, де над похованнями в землі стирчать лише невеликі плоскі камені — так зване potter’s field — кладовище для бідних чорних.

Такими пам’ятками чи пам’ятниками расизму просякнутий ландшафт. На сьогоднішніх протестах піднімають питання про знесення пам’ятників окремим видатним фігурам американської історії — білої історії, які водночас були расистами й рабовласниками. Так, прийняте офіційне рішення невдовзі демонтувати пам’ятник генералу Роберту Лі в Річмонді (Вірджинія), а протестуючі в Новому Орлеані планують повалення статуї Едрю Джексону на площі, названій на честь нього у Французькому кварталі. Водночас існують невидимі й порожні місця пам’яті, означені лише пам’яттю в чистому вигляді, — біля таких місць, де загинули місцеві афроамериканці від рук поліції, на перехрестях вулиць у чорних кварталах кілька раз зупинявся учора багатотисячний новоорлеанський марш, вшановуючи пам’ять маловідомих загиблих.

Сьогодні крізь усі акції протесту лунає остання фраза Джорджа Флойда, його передсмертна боротьба за життя і благання: «Я не можу дихати!». Ця фраза стала гаслом, вона на плакатах, на футболках, на масках на обличчях протестуючих. Мені спало на думку те, що останні кілька місяців населення всього світу перебувало в лещатах жаху від несподіваної пандемії COVID-19, жертвам якої не ставало дихання. Нестача дихання, що призвела до фізичної смерті через вірус більше ста тисяч людей у США на сьогодні. Серед померлих чорне населення становить непропорційно високу частку — і вразливість до вірусу тут віддзеркалює расизм, оскільки не лише вік є показником вразливості, але, як з’ясувалося, і колір шкіри теж. Смерть Джорджа Флойда через нестачу дихання від брутальної каральної системи. Ця дивна паралель набуває метафоричності і об’єднує дві мегаподії – пандемію з її ізоляцією і протести з їх раптовим єднанням на вулицях, в центрі пандемії. Люди скандують: «Ми не можемо дихати!» (We can’t breathe!) Є люди, яким перекрите дихання більше, ніж іншим. Вони потерпають від бідності, через що не мають доступу до медичних послуг, котрі в США є привілеєм багатих. У них менше можливостей для якісної освіти (вища освіта в США надзвичайно дорога). Вони криміналізовані, і через це величезна кількість їх вбита поліцією — без відео, без покарання, без встановлення справедливості, якої домагаються сьогодні для Джорджа Флойда. 

На маршах озвучують їхні імена: Бреяна Тейлор, Ахмауд Арбері, Модесто Реяс, Тоні МакДейд і багато інших… Їхні історії не набули такого розголосу, як випадок Флойда, проте сьогодні про них згадують і навіть планують судові позови. Модесто Реяс був застрелений поліцейським в Марреро (поблизу Нового Орлеану) минулого тижня, через два дні після вбивства Джорджа Флойда. Відео з місця події немає, тож за офіційною версією тікав при спробі затримання серед дня на вулиці і мав при собі зброю, якою начебто погрожував, проте його сім’я це заперечує. Працював на будівництві і був репером (з ім’ям Десто). На протестах у Новому Орлеані в натовпі несли його портрети і скандували «Десто! Десто!».

У ці дні увагу медіа привернула до себе історія 26-річної Бреяни Тейлор, яка була застрелена поліцією у своєму власному домі 13 березня цього року після півночі, в Луїсвіллі (Кентуккі). Поліція розслідувала справу двох торговців наркотиками, які жили зовсім в іншому місці, але через підозру, що Бреяна, яка вчилася на медичну працівницю, надавала їм пакети, вони отримали ордер на обшук її помешкання без попередження. За таким ордером поліція може вдиратися у вашу оселю будь-коли, не представляючись поліцією. Оскільки це відбувалося вночі, бойфренд Бреяни, який перебував у неї вдома, вистрілив назустріч, як він думав, зловмисникам, що вдираються до будинку, з метою самозахисту. Його вистріл завдав незначної шкоди одному з поліцейських, натомість увірвавшись, поліція застрелила Бреяну Тейлор, вистріливши в неї 8 раз. Наркотиків у домі не знайшли, ніхто з поліцейських не був заарештований. Справа почала набувати розголосу тільки зараз, в контексті протестів проти вбивства Джорджа Флойда і кампанії SayHisName. Кемберлі Креншо, захисниця громадянських прав і засновниця African American Policy Forum створила хештег #SayHerName, який озвучує імена жінок, котрі є важливою частиною цієї розмови: «Якщо Чорні Життя Мають Значення, то усі чорні життя мають значення, незалежно від гендеру».

Ще учора нашим громадянським обов’язком було залишатися вдома, це була форма нашої турботи про інших, щоб сповільнити поширення хвороби і ріст смертей. У той самий час по всьому світу влада зміцнювала і вдосконалювала засоби контролю. Тепер маятник несподівано хитнуло в інший бік. Життю загрожує не лише смертельний вірус, що змушує нас ізольовуватись, а й потворність суспільних відносин, побудованих на дискримінації, і це змушує нас об’єднуватися для протистояння.

На сьогоднішній день перша з вимог протестувальників виконана — усі четверо поліцейських, причетних до вбивства Джоржа Флойда, заарештовані. Проте вимоги протестів простягаються набагато далі — змінити систему, змінити світ. Black Lives Matter!

Оксана Брюховецька

Новий Орлеан, 6 червня, 2020