Багато людей знає Ніну Сімон за пісню «Feeling good». Однак, у 1966 році, на рік пізніше вона написала політичну баладу «Four women», у якій піднімає питання расових стереотипів та дискримінації у США 1960-х років. Її пісня — про чотирьох жінок африканського походження, у кожної — своя історія. Сімон співає про четверту героїню:

Моя шкіра коричнева

моя манера жорстка

Я вб’ю першу матір, яку побачу

моє життя було занадто грубим

Мені страшенно гірко у ці дні

бо мої батьки були рабами…

Насправді, кожна історія — це біль співачки, адже саме через расову нетерпимість вона не стала видатною піаністкою, що виконує класичну музику, а була змушена йти співати, «адже саме так мають робити темношкірі жінки».

Ми щоразу стикаємося зі стереотипами, маємо уявлення про тих чи інших людей, завчасно складаємо враження про місця чи якісь інші речі.

Я також багато стикалась зі стереотипами, і хоча моя шкіра біла, волосся світлого кольору, ніби пшениця, а очі сіро-блакитні як мокрий асфальт; моя манера все ж буває жорстокою адже і моє життя часом бувало грубим. Але воно було сповнене і інших емоцій. Я зростала на Донбасі і далі ви маєте намалювати картину найбільш апокаліптичну, адже ви завжди так робите, коли чуєте про цей регіон. 

Але я вам все одне скажу, що не все було так.

Цей текст — відгук на книжку Олександра Михеда з поетичною назвою «Я змішаю твою кров із вугіллям» та провокаційним підзаголовком «Зрозуміти український Схід». Що ж, це дуже сміливе прагнення, адже за свої тридцять років життя, я так його й не зрозуміла. Я можу відчути цей регіон, можу вхопити його настрій, страх, паніку, любов і довіру, але зрозуміти — для мене непосильна задача. Але, можливо, молодому українському письменнику це вдалося.

Коли починаєш читати книжку, стає зрозуміло, що й назва не така поетична. «Я змішаю твою кров із вугіллям» — це заклик нетерпимості, погроза, яку сказав один з колишніх очільників міста шахтарю-інженеру, що намагався застерегти від аварій. У книжці багато натяків на напівкримінальне або кримінальне минуле регіону. Щож, бувало по-різному, але це не маркує мій регіон як особливий. 

Мені складно миритися з тим, коли хтось говорить про те місце, де я народилася, що воно криміналізоване, протестне, що люди там говорять і живуть по-пацанськи. Та ця історія — лише частина минулого всього регіону. Загалом мене оточував інший світ. Я не жила у «цивільному гетто», люди навколо були різними, у тому числі щирими та світлими. І я зараз ні про колір шкіри чи про колір волосся, а про їхні настрої. У книзі є одна історія, яка це точно підтверджує — слова художника Сергія Радкевича, який говорить, що на Донбасі люди більш гостинні (на відміну від його рідної західної України — але я б це уточнення прибрала б). Може це враження людини, яка потрапила до східного регіону вперше. Ця гостинність апріорі виключає злість та неприязнь. Та я думаю, що гостинність — це загалом наша спільна риса, де б ви не жили, на сході чи на заході. Все залежить від того, у якій ролі ми з’являємося перед людьми і чи «прийшли ми з добром, чи ні». 

У книзі зібрані різні історії, цитати простих людей, різних подорожей і розмов, що відбувались у різні часи. Навіть вірші тих поетів і письменників, які прославляють шахтарський труд. Чесно кажучи, про більшість з них я вперше почула. Це великий міф, що в школах Донбасу вивчали шахтарську лірику. У мене на уроках була стандартна програма з української, російської та зарубіжної літератури. А література з Донбасу була представлена іменами Володимира Сосюри та Василя Стуса саме на заняттях з української літератури. І, зізнаюся, вірш «Донбасс никто не ставил на колени» я знала лише як футбольну кричалку, а вже потім виявилося що це вірш про Другу світову війну.

Жанр, у якому пише Михед — між есеїстикою та репортажем, між художнім та документальним. Він дозволяє автору бути вільним зі своїм матеріалом, однак письменник все ж є досить обережним. Він не лізе як шахтар під землю — він обережно ходить над прірвою, аби не потонути у деталях та інших історіях. 

У книзі є дві історії, які проходять червоною ниткою крізь весь текст — Марка Залізняка, фотографа, чиї документальні свідчення показали Голодомор, та шахтаря Олексія Нікітіна — з якого власне розпочинається історія і яким закінчується. 

Загалом вся книжка — як простирадло, що складається з багатьох клаптиків. Всі розділи діляться на короткі розповіді, такі невеликі подорожні нариси-нотатки. Часто вирвані з контексту слова є досить провокативними, хочеться зрештою розібратись, чого людина сказала саме так, чому обрала ту чи іншу позицію. Однак письменники — не психотерапевти. Тож, йдемо далі. 

Окрім есеїв-подорожей у книгу вміщені інтерв’ю з відомими людьми з регіону, чий голос звучить найбільш впевнено і аналітично. Тут вже знайомі багатьом історії Сергія Жадана, Алевтини Кахідзе, Володимира Рафєєнка, Романа Мініна, Ігоря Козловського та Олени Стяжкіної. Всі вони розмірковують про міфи навколо регіону. Чому ж він такий, а не будь-який інший? Однак і тут варто зауважити, що наприклад у розмові з Сергієм Жаданом виявляється, що не весь Донбас такий різкий та нарваний, наприклад на півночі Луганщини — люди інші, скажімо не такі як на півдні. Однак, це не правда. Не варто сегрегувати регіон, тільки тому що комусь пощастило більше і там не затрималась новостворена влада. Бо «з травневих верлібрів, дощів і полюцій ми (всі) завжди виходимо якось миршаво», «ми (всі) наслідки цих революцій, погляньте, як нам (всім) світить зогнила Варшава».

Метод Михеда — поговорити з людьми, мені близький. Але на Донеччині та Луганщині, може бути сотні цих правд і кожен буде стояти на своїй (аж до смерті, хоча це уточнення я б теж прибрала б). Але й такий саме підхід я зустрічала і на заході України. Тому мабуть це також не дуже характерна риса саме для донеччан та луганчан. Або ж принаймні, це та риса яка нас об’єднує.

У книзі багато уваги приділено моментам назв міст — того, як Артемівськ став Бахмутом, і як Красноармійськ — Покровськом. На мій погляд, те як ми називаємо речі — дуже важливо, адже це формує нашу уяву про це місце. Наприклад, називаючи Донбас Донбасом ми на перше місце виносимо корисні копалини та маркуємо регіон геологічний та економічний ресурс. У книжці Михеда є багато посилань на інші публікації та тексти, серед яких — Coal. A Human history (2003) Барбари Фриз. Мені здається що наша помилка у тому, що живучи у 21 столітті, ми досі говоримо про регіон як місце для ресурсу — маркуючи основний економічний показник (вугіль, сталь, сіль), або ж політичний (називаючи людей електоратом), або що. Зрештою, людина як така випадає — там немає професорів, письменників, художників, філософів. Ті, з ким говорив Михед у книжці — ніби виключення. Але ж це також не так. Всі вони родом з цього регіону, вони жили серед інших людей, ходили тими самими вулицями, дихали тим самим повітрям. Якби ми прочитували історію крізь особистості, то можна було б згадати й інших. 

Можливо, я жила в ідеальному світі, але багато років я навіть не думала про якусь унікальну унікальність того місця, де народилась і жила, допоки це не стало політтехнологією. Звісно вдалою, адже це нібито пояснило людям, чому вони живуть у скруті та серед «розбитих доріг та старих мотоциклів». Звісно, ніхто не хоче лізти під землю, щоб роздивитися першочергові причини. І я їх можу зрозуміти, так — безпечніше. Люди завжди обирають те, що на їхній погляд простіше та зручніше. І це не залежить від їхнього місця прописки.

Ніну Сімон запитували, чому вона співає про кохання і про насилля. Казали, що вона в піснях стає іншою, аніж у житті. Натомість, Сімон злилась і казала, що вона в піснях така сама як і в реальності і кожна її пісня — про це, і про любов, і про ненависть, і про злість і засудження системного расизму, з яким вона постійно стикалась. Я перефразую: якщо вам подобається фільм «Ентузіазм» Дзиги Вертова, то ви десь також можете змозуміти цей індустріальний підйом початку ХХ століття. Якщо ви любите і розумієте поезію Жадана, значить ви так само ставитесь і до Донбасу — з його болями, наривами і соціальними негараздами. 

Фриз запитує, що буде коли вугілля скінчиться? Я від себе додам — чи тоді нам захочеться зрозуміти Донбас, чи ми захочемо просто зрозуміти людей (не тільки на Донбасі, але й скажімо у Херсоні, на Хмельниччині чи на Лівому березі Києва) і в першу чергу себе?