Виставка Аліни Копиці «Плей. Пауза. Стоп», що відкрилася в The Naked Room, викликала неабиякий інтерес публіки й стала темою для дискусій навіть серед тих, хто на неї не потрапив, але чув, що там представлені роботи про секс, БДСМ та є відверте відео.

Аліна Копиця вражає своєю безпосередністю і вмінням невимушено розповідати про особисте, ніби це щось на кшталт розказати про свій сніданок. Художниця рефлексує на тему сексуальності, тілесності, свободи, насильства і людських взаємовідносин. На виставці вона показала мереживні колажі з зображенням еротичних сценок із власного досвіду, а також проєкт My Alphabet, який демонструє ігри, в які грають дорослі. 

У межах інтерв’ю ми поспілкувалися про сексуальність, небажаний секс, стосунки з рідними й реакцію глядачів на її творчість. 

Як би ви схарактеризували свій художній метод? Як він сформувався?

У мене достатньо широкий спектр інструментів для самовираження. Я працюю з дуже різними медіа та темами: з текстилем і силіконом, влаштовую перформанси й акції в публічному просторі, знімаю відео разом із партнером. У Цюриху я багато пишу з натури, завжди ношу з собою скетчбук, але деякі речі все ж краще передати через текстиль.

Відзначу, що для різних ідей підходять різні медіа, наприклад, для сценок та колажів текстиль дуже приємний матеріал: він додає атмосферу домашнього затишку і дозволяє створити легку для читання декоративність.

Я почала працювати з тканинами у результаті численних експериментів: робила колажі з паперу, різала глянцеві журнали на дрібні шматочки й врешті виходила мозаїка, яка здалеку виглядала як картина олією. Потім я почала практикувати з іншими матеріалами: пластиком, картоном, металевими відходами й в результаті знайшла текстиль. Вдома завжди було дуже багато тканини й складнощів з пошуками матеріалів я не відчувала. Мої бабусі й мама купували колись речі, у нас залишилося багато шматочків невикористаного матеріалу, а я знайшла йому призначення.

Як ви почали досліджувати сексуальність? Ваші роботи дуже індивідуальні й розповідають особисту історію, та чи є вони актом протесту?

Тема сексуальності здається мені дуже важливою, тому що в першу чергу вона стосується свободи. І мені хочеться, щоб люди були вільними. Мої твори не провокують на відвертість, а допомагають краще зрозуміти одне одного, спонукають розвиватися.

Я не вважаю, що це акт протесту. Існує традиція відвертих робіт, наприклад, Трейсі Емін продемонструвала своє ліжко після тижня депресії або у Луіз Буржуа є дуже багато творів про сексуальність. У моєму колі ця тема не є табуйованою. Протягом виставки, що зараз проходить у The Naked Room, я жодного разу не зіштовхнулася з негативною реакцією. Мені здається, всі знаходяться у такий собі «бульбашці ліберальності», і я вважаю природним вислів своїх переживань і відчуттів. З 14-ти років я вже робила оголені портрети, колажі, що згадувала раніше, і вони також стосувалися цієї теми.

Яке ставлення до вашого мистецтва в сім’ї та чи вплинули вони на вас?

Батьки завжди ставилися до моєї творчості добре. Мій оголений автопортрет, який я створила у 16 років, досі висить у мами в спальні. Я відчувала підтримку з боку родини й в нас не було табу на тему секса. Мені не доводилося приховувати свої інтереси — батьки бачили всі мої роботи.

Я вважаю, чим більше створюється заборонів і табу навколо цієї теми, тим більше ймовірність виникнення агресії, як у незнайомих людей, так і в парі, коли багато речей не проговорюються і вважаються з якогось дива зрозумілими. Якщо ви вірите, що людина випадково побачивши оголені груди, переживе якийсь особливий всплеск, це абсурд. Так складаються сприятливі умови для насильства, де люди не можуть обговорювати секс і відчувати себе, партнера і власні кордони.

Як люди частіше реагують на роботи? Чи важливий глядач?

Глядач, звичайно, важливий. Я публікувала My Alphabet у своїх соцмережах: кожного дня викладала по одній літері, і всі мої друзі його бачили. Я трохи соромилась, але все ж таки зважилася на цей крок. Пізніше, коли ми спілкувалися зі знайомими, багато хто поділився зі мною історіями з особистого життя, хтось навіть питав поради.

Можливо, когось шокують або засмучують мої роботи, але ці люди нічого мені не сказали. Врешті-решт, я вирішила для себе, якщо комусь неприємно — можна відписатися і просто не читати. У вас завжди є вибір.

Що таке в вашому розумінні вульгарність в мистецтві?

Вульгарність — це говорити про речі дуже банальною мовою, коли роботи виглядають нудними, в них немає подвійного дна, іронії або додаткових сенсів. Коли вони плоскі й абсолютно зрозумілі з першого погляду. Я вважаю, не існує вульгарних тем, є їхнє вульгарне висвітлення — можна казати про що завгодно, якщо робити це цікаво.

Чи існує межа, яку ви не осмілитися перетнути?

Напевно є, але, мені здається, я дуже відверта у своїх роботах. Я точно знаю, що не стала б робити — порушувати особисті кордони іншої людини, діяти проти чиєїсь волі та коїти насильство над людиною. Я вважаю, це цілковито неприпустимо. Все, що відбувається без згоди — насильство, коли дії не обговорені, правила не узгодженні й немає можливості зупинитися.

Я часто малюю під час бандаж-івентів, на яких люди зв’язують одне одного в дуже розслабленій атмосфері. Я виклала такий малюнок у соцмережі й одна дівчина стала писати коментарі на кшталт: «Насильство це не любов». Мене це дуже зачепило, я намагалася пояснити їй, що вона помиляється та, врешті-решт, забанила її. Мене ображає, коли змішують поняття дорослих ігор і насильства. Це важлива тема, до якої я кожного разу повертаюся у мистецтві.

До кожної роботи на виставці «Плей. Пауза. Стоп» в The Naked Room додається невеликий текст у скрапбуці. Наскільки важливою є вербалізація візуального компонента? Що створюється першим: текст або колаж?

Якщо казати про проєкт, представлений в The Naked Room, я вигадала його, коли знайшла 30 однакових шматочків тканини й думала, що б могло з них вийти. Так виникла ідея створити алфавіті для дорослих. Я почала вишивати сюжети у 2018 році, водночас ми з партнером знімали відео Our Alphabet — тому деякі літери різні.

Коли ми закінчили цю роботу, я писала тексти до творів ще пів року. Вони даються мені дуже складно, хочеться бути лаконічною, не повторюватися, в кількох реченнях дуже містко висловити найважливіше. Це не зовсім моя стихія, але якщо це здається мені потрібним, я борюся з собою і пишу. Тому спочатку була картинка, потім текст.

До деяких літер було нескладно підібрати слова, тому що на цю літеру існує багато фетишів, практик, а для деяких взагалі нічого. Через це робота йшла не так швидко, як хотілося б. Над деякими буквами я думала дуже довго, багато залишилося за кадром. Я сподіваюся, цей проєкт змусив людей замислитися над своїм алфавітом, вигадати свої варіанти.

Центральний елемент експозиції «Плей. Пауза. Стоп» — силіконовий стілець, що символізує почуття після небажаного сексу. Чому саме він став втіленням подібного досвіду?

Зробити стілець центральним елементом було рішенням Марка (Марк Раймонд Вілкінс — співзасновник галереї The Naked Room — прим. ред.). Цей об’єкт знаходиться в окремому полюсі, адже в інших роботах мова йде про узгоджені дії партнерів, про взаєморозуміння і бажання, навіть якщо іноді вони виглядають брутально, це не є насильством. А стілець якраз про протилежне — про небажаний секс. У БДСМ колах традиційний формат сексу називають «ванільним», тому що він не містить елементів БДСМ. Зі сторони він міг виглядати дуже ніжним та милим, але оскільки це відбувалося проти мого бажання, я вважаю це насильством.

Наприкінці я сказала, що відчувала себе як стілець і він став втіленням небажаного сексу. Коли люди, кажуть, що відчувають себе як річ, перше, що приходить на думку, — стілець. Пригадаймо хоча б концептуальний витвір Джозефа Кошута «Один і три стільця» (1965 р.). Робота складається з трьох частин: самого стільця, фотографії й копії енциклопедичної статті про стілець. Так що цей предмет має довгу традицію в мистецтві та філософії.

Що ви хотіли б змінити в сприйнятті сексуальності сучасним суспільством?

Мені здається, якби люди відчували менше сорому, могли обговорювати і відкрито розповідати про свою сексуальність, всім було б набагато краще і приємніше жити, не боятися експериментувати, казати про свої бажання, дослухатися до бажань партнера і нічого не приховувати. Насправді, це важливі базові речі. Моє мистецтво провокує на чесність з собою і партнером. Мене підбадьорює, що люди діляться фотографіями з виставки в соцмережах практично кожного дня і запрошують друзів. Якщо не утворюється простір для публічної дискусії, я впевнена, він з’являється для приватної.

Чи вважаєте ви свою творчість акціонізмом?

Напевно, ні. Для мене акціонізм — це якась дія у публічному просторі. У мене є декілька перформансів, але це скоріше виключення, ніж правило. Мої роботи це 2D або 3D об’єкти. Виклик — не першочергова задача, я просто роблю те, що вважаю важливим, те, чим хочу і готова поділитися. Акціонізм для мене це все ж таки саме діяльність перформативного характеру.

Творчість яких авторів вам близька?

Я вже згадувала Трейсі Емін, Луіз Буржуа, також мені дуже подобається художниця з Африки Біллі Зангева, яка створює неймовірні колажі з шовку, відеорежисерка Барбара Крюгер. Я в принципі з великою цікавістю стежу за тим, що відбувається у світі сучасного мистецтва, завдяки фейсбуку та інстаграму регулярно отримую нову дозу картинок. Розкажіть над чим ви зараз працюєте?

Зараз я планую продовжити навчання на магістратурі й зробити великий проєкт про Queer-сцену у Швейцарії. Я буду створювати текстильні колажі про публічних людей, які багато роблять для ЛГБТК+ спільноти, хоча я ще не зовсім визначилася з формою. Цей проєкт не стільки про секс, скільки про самоідентифікацію і видимість людей різного гендеру, позицій. Також хочу закінчити свою дипломну роботу, паралельно малювати й знімати відео. Поки що мені цікаво, а що буде далі я не знаю.