Підтримати

Аніта Немет про «Рожеву виставку» та поєднання кураторської і художньої практики

Аніта Немет — художниця та кураторка, яка живе та працює у Львові. Родом із Хмельницького, вона вивчала мистецтво в університетах інших міст: реставрацію творів мистецтва у Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка та історію і теорію мистецтва у Львівській академії мистецтв. Після навчання Аніта Немет повернулася до Хмельницького, де працювала в місцевому художньому музеї та займалася прилеглою до нього галереєю, яка за часів її роботи стала називатися «На Проскурівскій». Одним із знакових кураторських проєктів в галереї стала «Рожева виставка», присвячена історичному розумінню цього кольору. У виставці брали участь художники й художниці різного віку, від школярного до пенсійного, також приносили роботу усі бажаючі долучитися. «Рожева виставка» була згодом повторена в галерї Гері Боумена у Львові, куди Аніта Немет переїхала кілька років тому. Зараз вона працює Музеї модерної скульптури Михайла Дзиндри, філіалі Львівської картинної галереї.

Світлана Лібет поговорила з Анітою Немет про її бекграунд, роботу з незаангажованим глядачем та світосприйняття.

Аніта Немет. Фото: Єлена Субач
Аніта Немет. Фото: Єлена Субач

Ти зараз живеш та працюєш у Львові, але сама походиш із Хмельницького, де і починала свою роботу як художниця та кураторка. Розкажи, будь ласка, як відбувалося твоє становлення та як твою практику сприймали в рідному місті. 

Я народилась в Хмельницькому, але цього, звичайно, не скажеш по моєму прізвищу і імені. Історія моєї родини дуже специфічна. Мій тато був угорцем і у них з мамою була дуже велика різниця в віці: коли я народилась, йому було 72 роки, він помер, коли мені було трохи менше ніж 2 роки. Все життя мене супроводжує легенда про незвідані мандри мого тата, оскільки він пережив війну і концентраційні табори в Росії, і довготривалі спроби повернутись на Батьківщину. Знайомство моїх батьків і початок мого життя, наче персональна маленька казка про міцний зв’язок поза часом. Моя мама боялася мене народжувати в Угорщині, тому я народилася в Хмельницькому, де на той час вона жила і працювала, коли тато помер, ми тут і залишились. Я про це говорю, бо розумію, що це багато в чому пояснює те, якою людиною являюсь тепер, що загалом роблю. Адже коли ростеш в родині з такою історією, маєш купу опцій щодо сприйняття та прийняття інших людей, їх інакшості.

У червні цього року моєму батькові виповнилося б 100 років. Я хочу нарешті познайомитися з угорською частиною моєї родини, щоб прийняти цю історію повністю, оскільки довгий час мала комплекси з цього приводу, боялась, що вони не хочуть про мене знати. Щоб прийняття відбулося м’яко, включаю і художній аспект, створюючи перформанси і малюючи уявні портрети родичів, фотографії яких не збереглись.

Фрагмент з онлайн перформансу «Тобі 100 літ» з портретами Лайоша та Емми Немет, готель Закарпаття, Ужгород, 2020 рік. Фото надане Анітою Немет
Фрагмент з онлайн перформансу «Тобі 100 літ» з портретами Лайоша та Емми Немет, готель Закарпаття, Ужгород, 2020 рік. Фото надане Анітою Немет

В Хмельницькому я народилася та виросла. Для мене важливе те середовища, з якого вийшли й деякі мої близькі друзі й колеги: Валя Петрова, яка стала художницею, Оксана Шачко — художниця, активістка, яка, напри великий жаль, померла два роки тому, Денис Панкратов — куратор, художник, який як і я зараз живе у Львові, Михайло Челноков — оператор та режисер — це люди, які насправді мали велику вагу для мене в культурному сенсі.

У мене була класична перевантажена гуртками освіта, наче для аристократичних дівчат: я вчилася малювати, грати на інструментах, вивчала кілька мов, грала в аматорському театрі, брала уроки академічного вокалу, довгий час займалася танцями і всерйоз задумувалась стати хореографинею, але як то кажуть «здоров’я не пустило». Цей спектр знань і досвіду допомагає мені і зараз, як у художній практиці, так і роботі в культурній сфері.

Після школи навчалася паралельно у трьох спеціальностях. У Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка я вивчала реставрацію творів мистецтва та англійську філологію. У Львівській академії мистецтв — історію і теорію мистецтва.

Упродовж трьох років я циркулювала між трьома містами Кам’янцем-Подільським-Хмельницьким-Львовом, комунікуючи з різними людьми, але насправді, більшість моїх перших художніх практик відбувалися саме в Хмельницькому і Кам’янці. У нас було невелике середовище, але до нас завжди хтось приїздив в гості. На першому курсі я з товаришкою організувала у підвалі навчального корпусу — студентський кіноклуб, де дивились авторське кіно та дискутували опісля, пізніше була квартира-галерея — особиста квартира мого колишнього партнера, яка повністю слугувала виставковим простором. Тоді ми взагалі не були в контексті того, що відбувається у Львові (де уже існували неформальні галереї). Загалом в той час окрім малювання, я почала займатись фотографією, писати тексти, робити об’єкти у просторі міста, виступати як вокалістка і загалом синтезувати всі свої уміння між собою. Це був дуже активний і цікавий час.

Аніта Немет. Фото: Єлена Субач
Аніта Немет. Фото: Єлена Субач

Як розвивалося твоє життя після закінчення університету в Кам’янці?

В Кам’янці я завагітніла і в мене почалось зовсім інше життя. Певний проміжок часу було відчуття, наче я втратила ідентифікацію і розуміння того, що мені робити і де бути, як складеться моя доля. Бувши вагітною, я захистила два дипломи (англійську філологію покинула на 2-му курсі). Варто зазначити, що материнство багато в чому розширило моє світосприйняття, дозволило зі сторони учасниці процесу усвідомити скільки ще всього треба зробити, для того щоб публічний простір був комфортніший та більш толерантний до материнства. Сам декрет у мене був дуже активний, оскільки захотілось на собі випробувати всі «особливості національного материнства» (перефразування назви російського кіно «Особенности национальной охоти» 1995 року), тому ходити на публічні заходи з першого тижня життя мого сина, кормити грудьми всюди, де нам комфортно і без остраху, словом бути у цьому всьому, якоюсь мірою, перформативному та постійно змінному, ми й зараз часто робимо спільні роботи — графіку, живопис, скульптуру, фотографію, мейк ап.

Ще під час декрету з’явилося бажання отримати досвід праці в різних культурних установах Хмельницького. Мене дуже цікавили механізми державних інституцій і хотілось зрозуміти, як це працює зсередини. Першим офіційним місцем праці була робота на телебаченні, я була авторкою і ведучою програми про мистецтво на місцевому телеканалі «Поділля-центр». Напевно, мені дуже допомогло те, що я певний час грала у театрі, але розмова на камеру звичайно не зразу стала добра.

Я дуже любила дивитись передачу «Ситуация Ута», авторкою якої була художниця Ута Кільтер ще в 1990-х на одеському телебаченні. Для мене ця передача була високою планкою, оскільки проєкт був синтезом відеоарту та журналістики і хотілось 20 років опісля створювати щось не менш захоплююче на локальному телебаченні хоч і іншої області. Зараз я розумію, що багато чого там би поміняла, але на той момент, динаміка резонувала часу і можливо моєму особистому стану. До мене іноді підходили незнайомі люди й говорили про те, що вони дивляться передачу, що вона прикольна, що вони багато чого нового дізнаються. Як на мене, все це було пов’язано з тим, що я не орієнтувалась на те, що це місцевий канал і його дивляться тільки бабусі. Мені й бабусям хотілось розказувати про якісь класні фільми, музику, візуальне мистецтво, показувати роботи мисткинь і митців, про які вони не знали до цього.

Аніта Немет. Фото: Юлія Маліновська
Аніта Немет. Фото: Юлія Маліновська
Аніта Немет. Фото: Єлена Субач
Аніта Немет. Фото: Єлена Субач

Де ще ти працювала у Хмельницькому?

2016–2017 роки були дуже насичені, оскільки я умудрилась за сумісництвом працювати на чотирьох різних державних роботах. Потрапила на роботу в місцевий університет, а там, в той час була нестача викладачів, хоч і була прекрасна кафедра дизайну. Тоді у них не було викладача, який би читав історію мистецтва, а я щойно закінчила магістратуру і взяла на себе лекційну та практичну частину. Педагогічна діяльність мені завжди подобалась, моя мама — викладачка психології й математичних наук. Я прийшла на першу пару не маючи навіть робочого плану, кафедра не дала ніяких настанов, аргументуючи тим, що попередня викладачка все забрала з собою. Довелося все сформувати самостійно, інтуїтивно, що дозволило в свою чергу спробувати інакше підійти до викладу матеріалу, частіше виходити зі студентами з  аудиторії, досліджуючи місто і через наявні медіуми, як інтернет, кіно, музеї. Для мене формування власного педагогічного методу принесло усвідомлення, що будь-який матеріал чи історія є багатошаровим, багато що залежить від оптики.

У той же рік я потрапила в музей на роботу. В мене тоді було дуже складне соціальне положення, бо я жила з мамою і з дитиною в маленькій квартирі, треба було ворушитися, рости і розвиватися разом з дитям. Я знайшла купу робіт, працювала ще два рази на тиждень в дитячому садочку.

Навіть знаходила час на творчість, на той час разом з товаришем Ростиком Русіновим, дизайнером одягу, мали міждисциплінарний проєкт «Упала», де багато фотографували, розмальовували, клеїли, такий собі синтез фешну, перформансу і фотографії.

Фото з циклу «Я тобі не посміхаюсь, це просто один із методів заощадити сором, що виникає за пересторогою падіння у вирій дійсності», група «Упала», 2018
Фото з циклу «Я тобі не посміхаюсь, це просто один із методів заощадити сором, що виникає за пересторогою падіння у вирій дійсності», група «Упала», 2018
Портрет Валентини Петрової. Група «Упала», 2015. Фото надане Анітою Немет
Портрет Валентини Петрової. Група «Упала», 2015. Фото надане Анітою Немет
Портрет і образ Тамари Злобіної, створений для лекторію «Поверхи фемінізму» групою «Упала», 2015. Фото надане Анітою Немет
Портрет і образ Тамари Злобіної, створений для лекторію «Поверхи фемінізму» групою «Упала», 2015. Фото надане Анітою Немет

Хмельницький обласний художній музей — це була завжди для мене важлива історія. Я ще з початкових класів ходила туди на виставки й це музей, який має і мав дуже великий потенціал, колекція і концепція якого базувалась на тому, що музей збирав сучасне українське мистецтво. Він був започаткований у 1986-му році, колекції тоді не було взагалі, бо в Хмельницькому не було колекціонерів, які могли б передати свою збірку до фонду музею. Тоді було прийнято таке, специфічне рішення — збирати колекцію з нуля. Якраз на 1990-ті роки припав час активного збору мистецтва і в колекцію потрапили дуже різні твори. Тобто все, що створювалося тоді — від народного малярства, декоративно-прикладного мистецтва, робіт членів Спілки художників України до художників неформальних середовищ Одеси, Львова і Києва — потрапило до музею.

Спочатку ми з товаришами робили ініціативи на території музею, намагались оцінити ззовні його процеси, а потім так сталося, що я там почала працювати офіційно. Пропрацювала три роки, які виявились складними, довгими, але дуже повчальними. Мабуть, із найважливішого зараз, це те, що мені вдалось на певний час змінити фокус роботи музейної галереї. Протягом 2018-го року у мене з’явилась можливість організовувати виставки в просторі, який на той час називався «Галерея на Проскурівській», який вже існував понад 15 років, але майже весь час використовувався як магазинчик мистецтва, яких у Хмельницьку теж небагато. Але музей — це комунальна неприбуткова установа та продавати роботи було не дуже легально і власне питання було поставлено таким чином і прийнято рішення про те, щоб прикрити галерею. Мені, на певний час, вдалось домовитись з керівництвом про те, щоб організувати незалежний простір, де була б можливість створювати різні за медіа та контекстом виставки, запрошувати художниць і художників для того, щоб вони могли там реалізувати свої проєкти.

Одним з перших творів, реалізованих в галереї, була перформативна ін’єкція Леоніда Троценко під назвою «Бурмотіння». Ми дістали всі архівні документи по галереї за 15 років її існування, 2 перформера і 2 перформерки читали їх в один голос, у порожній галереї. Цей твір в такому от ритуальному сенсі ніби звільняв місце для нового.

Які виставки ти робила в галереї? Яку ти вважаєш найбільш знаковою?

Це були і персональні висловлювання, створені спеціально для цього простору, кураторські пошуки — «Локалітети» і «Рожева виставка», і, оскільки простір підпорядковувався музею, існував виставковий план з уже домовленими художницями і художниками, які орендували простір для персональних виставок,ось в такому випадку були і виставки пейзажу-натюрморту з таким «класичними» відкриттями.

«Рожева виставка», «Галерея на Проскурівській», Хмельницький, 2018. Фото надане Анітою Немет
«Рожева виставка», «Галерея на Проскурівській», Хмельницький, 2018. Фото надане Анітою Немет

Звичайно, що з кураторських виставок найбільш знаковою є «Рожева виставка», яку я відразу задумала як таку, що буде подорожувати та взаємодіяти з художницями та художниками з тих місць. В Хмельницькому «Рожева виставка» була обмацуванням моїх власних кураторських інтенцій і подальших тем до опрацювання. Саме в цій виставці уже виникла певна сценографія, тоді я вперше перетворила галерею з виставкового простору в щось більше подібне на невелику квартиру, з диваном, книжками (з музейної бібліотеки), різними об’єктами, фотографіями і звичайно живописом, замість етикеток з іменами авторок і авторів, були спеціальні значки і путівник де можна було дізнатись чия то робота. Зараз уже усвідомлюю, що виставка була подібна на звичні для мене самоорганізовані простори де було комфортно проводити час, як апелювання до такого safe space.

Чому виставка вона називається «рожева»?

Фокус рожевого — це звичайно в першу чергу про феміністичне, але оскільки сама історія цього кольору, а точніше відтінку, насичена історіями змін символічних значень і одного із основних стереотипів про те, що це дівчачий колір. Виставка виявилась таким собі фільтром, як люди сприймають історію, цей колір, як самі художники працюють з цим кольором.

На «Рожеву виставку» можна було приносити свої роботи доповнювати та видозмінювати її, це було можливим через те що я майже завжди була присутня і виконувала роль медіаторки. За час роботи виставка «обросла» дуже різними роботами. На закриття виставки був організований урочистий фінісаж, куди  прийшла група дуже цікавих панянок серед яких були співробітниці дитсадка, шкільні вчительки,бухгалтерки та інші. На закритті я запропонувала зробити всім спільну роботу, вже тоді я почала робити транспаранти (у мене є невелика серія їх). У формі маленького воркшопу ми разом вигадали слоган для хмельницької «Рожевої виставки», написали це на транспаранті: «Рожевий — це не колір!».

Під час воркшопу у межах «Рожевої виставки», «Галерея на Проскурівській», Хмельницький, 2018. Фото надане Анітою Немет
Під час воркшопу у межах «Рожевої виставки», «Галерея на Проскурівській», Хмельницький, 2018. Фото надане Анітою Немет

Як проходила «Рожева виставка» у Львові?

Так сталось, що я переїхала до Львова де частково уже була знайома з художнім середовищем, простір шукала ще задовго до переїзду, але з’явилась можливість познайомитися зі ще більшою кількістю артистів.

Найбільший інтерес вже давно викликала галерея Гері Боумена, на превеликий жаль вона зачинилась. Інтер’єр галереї мав виразний декор, можна сказати «по-багатому», але я давно хотіла попрацювати з таким простором. Протягом майже 10 років у галереї працювала кураторка — Анна Сидоренко. Анна за сумісництвом художниця, але, на жаль, вона не дуже видима в контексті мистецького Львова, попри те, що працює з 1980-х. Виставка у Львові вийшла дуже фактурна, оскільки з самого початку вдалось залучити художниць і художників, які працюють з різними медіями і темами, що в результаті вступили в доволі гармонічний діалог. За час підготовки до виставки я відкрила тих художниць, з якими хочеться працювати й надалі. Деякі з них, до речі, навіть не артикулюють себе як художниці — як, наприклад, Альона Іванова. Однією з відкриттів для мене особисто стала молода художниця Даша Санькова, з нею, доречі ми з сином з величезним задоволенням періодично робимо колаботації.

«Рожева виставка», галерея Гарі Боумена, Львів, 2019. Фото надане Анітою Немет
«Рожева виставка», галерея Гарі Боумена, Львів, 2019. Фото надане Анітою Немет
«Рожева виставка», галерея Гарі Боумена, Львів, 2019. Фото надане Анітою Немет
«Рожева виставка», галерея Гарі Боумена, Львів, 2019. Фото надане Анітою Немет

Що ти маєш на увазі «персоналізувати простір»? 

На певний час присвоїти простір, територію, що фізично чи адміністративно тобі не належить, але у певний спосіб знаходиш можливість обжити його, хоч і на короткий час.

У Львові люди також могли приносити роботи, як і на виставку в Хмельницькому? До речі, ти якось відбирала роботи? 

Робіт було не дуже багато в Хмельницькому, а ті які приносили — доповнювали та розвивали ту виставкову композицію.

У Львові роботи доносили за пару годин до відкритяя, так відбулося з Грицею Ерде, яка рідко буває у Львові і буквально зненацька з’явилась з роботою для виставки та Анатоль Федірко — зайшов під час монтажу експозиції і виявив емоційне бажання брати участь.

З глядацького аспекту, виставка виявились актуальною у Львові більше. На неї приводили цілі групи, як розповідала Анна, ймовірно це була одна з найбільш відвідуваних виставок галереї, хоч і особливо ми її не рекламували.

Де ти зараз працюєш?

Я зараз працюю в музеї модерної скульптури Михайла Дзиндри, який є частиною великого музейного комплексу Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького. Я там працюю менше ніж рік (прийшла в середині липня), карантин і це все. Зараз основним моїм завданням є активізувати цей простір та колекцію, опрацювати та належним чином архівувати музейні матеріали і ще багато всього.

Для мене це музей великого жесту і неоціненного поки, але зараз важливо усвідомити те, як з цим можна працювати. Там цікавий ландшафт, історія, але вона абсолютно не вписана в контекст Львова, бо Львів інакший трішки, він не чекав, що тут з’явиться таке, ще й в 1990-ті. Тут важливо правильно побудувати комунікацію з культурним середовищем Львова і не тільки, розширити тематичне поле для дослідження і дискусії, акцентуючи увагу на тому, що таке модерністська скульптура, мистецтво діаспори, що таке скульптура в публічному просторі, чому в Україні не було модерністської скульптури в таких масштабах, як було в Америці, де працював Дзиндра? Чому художники їдуть з України для того, щоб якось реалізуватись і відчути землю під ногами й продовжувати робити те, що вони роблять? Чому вони не повертаються? От такі питання і звичайно, що моя величезна мрія це зробити в рамках інституції, але на цей час маємо багато задач і дуже маленький штат. В музеї по цей день працює дружина художника — Софія Дзиндра, яка жива й активна. Вона зробила дуже багато для музею і живою частиною його історії. Я також вдаюся в питання, яка роль дружини, коли залишається щось таке, як музей, після чоловіка. Це питання і сімей, і стосунків. Моя основна задача — перевести фокус на музей як культурний феномен, що знаходиться у селищі, поза містом.

Ти поєднуєш багато чого із гуманітарних знань у своїй практиці — педагогіку, теорію мистецтв, артистичну та кураторську діяльність. Як до тебе прийшло розуміння, чим ти хочеш займатися?

Поступово, багато подій і людей вплинули на мій вибір. Практика відвідування музеїв, виставок для мене була природною з дитинства. У мене було дуже багато альбомів і я обожнювала розглядати репродукції, я, якось несвідомо їх завжди атрибутувала. Мистецтво має дуже багато різних фокусів і якщо в тебе є до них інтерес, то ти будеш постійно приходити до чогось нового в цьому полі. Теж саме стосується й художніх практик. Дуже часто так відбувається, а особливо в Україні, що художники і художниці часто стають кураторами, і мене ця доленька не оминула. Та, якщо чесно, мені імпонує свобода від цих визначень, синтезувати дисципліни, побут, хобі, соціальну і політичну позицію уже і так потихеньку стає чимось абсолютно нормальним. Як каже одна моя колега: «Не важливо чим ти займаєшся, головне щоб людина була хороша». Єдине що мені насправді хочеться робити — це бути відкритою до світу, робити те що любиться і вдається, чого бажаю всім.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: