Підтримати

Анна Бурячкова про дорослість, візуальний сторітелінг і свій повнометражний дебют

exc-5ebaf79ebcff0c117bbcd50d

Прямо зараз експерти комісій 13-го конкурсу дебютних фільмів Держкіно читають сценарії проєктів повного і короткого метра, щоб визначити, хто з режисерів вийде на пітч в середині червня цього року. Нам же цікаво, хто ж все-таки це буде, і з якими темами, болями й надіями режисери звернуться до глядачів. Наталія Лібет, продюсерка кіно, обрала сім режисерів, щоб поговорити з ними про це. 

Сьогоднішнє інтерв’ю з цієї серії — з Анной Бурячковою, українською режисеркою, чиї музичні відео роботи з українськими виконавцями та гуртами ONUKA, Jamala, Hudaki Village Band, Друга Река, Стасік були відзначені нагородами та номінаціями на міжнародних фестивалях Berlin Music Video Awards, Gulf of Naples Film Festival, Sa Film San Antonio Film Festival протягом її досвіду режисера-постановника. 

Наталія Лібет поговорила з Анною Бурячковою про її повнометражний дебют, закоханість в людей та режисуру. 

Анна Бурячкова. Фото: Світлана Апаріна
Анна Бурячкова. Фото: Світлана Апаріна

Почему идея фильма «Коли нам було 15» назрела именно сейчас?

Ця історія жила зі мною дуже давно в якихось помітках, в зошитах. Це не моя історія. Це історія, яку я бачила і споглядала колись. Можливо, зараз я відчула, що можу її розробити, що я її розумію і можу подивитись з різних боків. Тобто всі ці питання та внутрішні проблеми, з якими стикаються наші п’ятнадцятирічні герої в саме той час — наприкінці 90-х, й досі живуть з нами. Хтось з ними впорався, а хтось — ні, хтось і досі не розуміє, чи він є частиною зграї, чи ні, а комусь здається, що він абсолютно самодостатній, але по фіналу виглядає так, що він іде за вітром, який його несе. І це питання прийняття власних рішень, і питання того, як ми готові відповідати за них, коли нам 15, або 30, або — 45. Мені здається, що це питання не залишає нас ніколи. Тому на прикладі героїв нашого фільму — цих п’ятнадцятирічних дорослих, а (вони ставали дорослими, ми ставали дорослими раніше, ніж це відбувається у нового покоління зараз), ми розглядаємо цей внутрішній вибір.

Расскажи коротко сюжет — о чем фильм? И какая тема фильма?

«Коли нам було 15» — це фільм ще й про те, як першою реакцією людини на проблему зазвичай є втеча. Власне, наша героїня на початку історії тікає від певних проблем в школі. Тікає від примусів і насильства, з якими стикається там. Вона переходить в іншу школу, тому що це здається їй найкращім та найшвидшим виходом з ситуації — поринути в інші обставини. В наступній школі вона дуже швидко сходиться з новими друзями, з новими запитаннями, з новим коханням, але всі її проблеми з попередньої школи не минулись, вони тягнуться за нею та призводять до нових неприємних ситуацій. Як це завжди буває — якщо ти закриваєш очі та не дивишся на проблему, вона просто починає бути навколо тебе всюди й, власне, всі минулі проблеми повертаються до героїні водночас з новими.

Це кіно ще й про кохання, але це й кіно про те, хто ми є під час того, коли ми любимо. Це кіно про те, як ми можемо впоратись зі своїми проблемами. І це кіно про те, ким ми стаємо, якщо відмовляємось бути частиною зграї. Але це не сюжет…

Давай теперь сюжет.

У нас є героїня. Її звати Тоня. Їй 15. В неї є молодша сестра. Вони дуже близькі. В них обох є проблеми з батьками, але не через те, що батьки якісь погані та недбалі, це — скоріш через те, що батьки в той час, наприкінці 90-х, абсолютно не мали часу, щоб займатись дітьми. Вони займались тим, щоб, по-перше, знайти чим цих дітей нагодувати, і по-друге, як зробити так, щоб діти були хоч якось у безпеці. Тобто ці дві дівчинки, дві сестри в якомусь сенсі на самоті і це такий перший пласт фільму — їх дружба, взаємодопомога і порозуміння. Тоня змінює школу через те, що в попередній школі в неї склалися дуже неприємні відносини з хлопцем, який погрозами і побиттям примушує її до сексу, примушує її до того, щоб вона скорилася йому повністю. Батькам про таке не розповіси, отже Тоня тікає до школи, в якій вже навчається її молодша сестра, зустрічає там нових друзів, закохується — дуже швидко, як це зазвичай стається в п’ятнадцятирічних: хоп і ти вже на місці. Їй здається, що вона стає частиною шкільної зграї: це 9 та 11 класи. Але на тлі абсолютної підліткової романтики, з’являється любовний трикутник. Тому що є хлопець, який їй подобається, і є його найкращий друг, якому подобається вона. На додачу, разом із її колишнім хлопцем, повертаються попередні проблеми, він знаходить і б’є її в новій школі привселюдно. Таким чином, її власні проблеми стають проблемами зграї. Бо зграя своїх не полишає. Тут всі запитання і постають водночас — страх за своє і чуже дитя, вибір між двома хлопцями, спроби зрозуміти себе, свої цілі, знайомство із своєю тілесністю. А ще зграя, яка, надаючи допомогу, накладає і певні обмеження, певну гру за правилами. І от весь цей ком проблем та рішень в якійсь момент активізується, і Тоня, напевно, вперше в житті стикається з дорослими питаннями, відповідальністю та нагальною потребою швидко приймати доленосні рішення.

Когда я читала сценарий, мне очень понравился момент, что дети пытаются сами решить свои проблемы. То есть их первое решение, которое к ним приходит в голову, это — действие. Оно может быть правильным или неправильным, ситуационным, спонтанным, но это все-таки действие. Никто из них не ждет, что проблема сама рассосется или когда за тебя это решит кто-то другой — родители или друзья, а герои фильма действительно действуют. Вот расскажи мне о взрослости этих детей.

Ті, хто дорослішав в 90-ті, через всю ситуацію навколо, в якійсь момент залишились абсолютно на самоті. Тобто, в ситуації, коли не могли попросити допомоги в батьків, тому що вони завжди були зайняті у спробах хоч якось прогодувати родину, або їх просто шкода було турбувати. Ці підлітки з 90-х жили в світі, в якому навчились першим чином добре бігти, якщо щось ставалось, та розв’язувати свої питання самотужки. Я згадую своє дитинство, як воно почалося на початку 90-х: всі свої питання якихось стосунків з іншими дітьми чи з дорослими я років з восьми намагалася вирішити сама. Мені, в принципі, ніхто не допомагав. І це не про те, що в мене були погані батьки, просто їм всім було не до того, вони, може, й хотіли допомогти, але мені здавалося, що я маю сама зі всім своїм впоратись. А зараз я бачу в моєму синові, якому 13, що він і його друзі абсолютно інші. Тобто, вони щось вирішують самі, але дуже сильно покладаються на нас, на батьків. І в них цього дитинства більше, воно довше і це чудово. Мій син в 13 з половиною, і я в 13 з половиною — це інший рівень дорослішання. І через те історія, про яку ми зараз розмовляємо і яка є в сценарії, як раз є про те що, всі кому зараз умовно 30+, завчасно навчились розв’язувати свої проблеми самостійно. Вони знали, що світ страшний, але вони точно зможуть дати собі ради.

А ще просити допомогу у дорослих було якось соромно ще й тому, що ти вже в свої п’ятнадцять наробив такого, що так просто не розповіси. І через це виходило, що до батьків ти не підеш, до школи ти не підеш, бо тебе ж там просто заклюють, до «мусорів» — теж не можна. Ну от і все — ти залишався сам на сам зі своїми проблемами. Тобто сам за себе у своїй зграї. І мені здається, що цей фільм такий актуальний через те, що ми всі зараз крізь це проходимо: турбулентність, що пов’язана з політичною, економічною ситуацією, з війною, з вірусом, нас може знову винести, можливо, не в такий жорстокий фон, який був в 90-ті, але в новоутворення із зграями, тому що в зграї ти захищений трошки більше, ніж коли ти сам.

Постер, версія 0.01, фільму «Коли нам було 15». Зображення надане авторами
Постер, версія 0.01, фільму «Коли нам було 15». Зображення надане авторами

Я прям увидела это настроение фильма. А скажи, пожалуйста, ты же режиссер, который снимает малые формы, то есть арт-видео, музыкальное видео, социальное видео?

Так, музичні відео, музичні короткі фільми, деякі можна назвати арт-об’єктом, як, наприклад, відео «Відлік» (2016) для української співачки ONUKA. Мені, зазвичай, подобається сторітелінг і я намагаюсь в кожному, наприклад, музичному відео це робити, через це вони виходять більш, як маленькі фільми і, таким чином, потрапляють на фестивалі, як музичні фільми або короткометражки з музичним компонентом. І чим більше я можу різноманітною виразною мовою розповісти історію, тим цікавіше. Я розумію, що іде такий розподіл: тут є кіно, а от тут є все інше, включаючи комерційну форму. Але ж в музичних відео в більшості випадків я є автором ідеї, для мене це — авторська робота. Потім вона вкладається в межі, які потрібні музиканту. Тому це — авторський кінематограф, але — менший. Деякі мої роботи за довжиною як короткий метр — наприклад, відео «Rekity» (2018) для українського гурту HUDAKI Village Band має 17 хвилин. так, як знімаю музичні відео, я знімаю рекламу. Реклама це реклама, і з нею нічого не зробиш. Але є й там роботи більш творчі й цікаві, їх і намагаюсь обирати. Що мені це дає — це накопичення режисерських навичок, тому що я багато знімаю і постійно працюю. І є ще такий момент: я знімаю не тільки, щоб розім’ятись або підтримати свою форму як режисер, але ще й для того, щоб навчатись новому, формувати свій стиль і своє відношення до історії, яким чином її можу розповісти саме я, змонтувати, і як потім це все зібрати до цілого результату. В світовій практиці є дуже багато прикладів, коли режисери-кліпмейкери — це таке дуже дивне слово — починають знімати кіно в якійсь момент і це спрацьовує. І що саме цікаве і важливе — вони не перестають знімати кліпи, коли вони вже знімають кіно. Я б теж так хотіла.

Я заметила что режиссеров-женщин среди режиссеров коротких форм, коммерческих видео намного меньше, чем режиссеров кино. В Украине, по крайней мере. А ты — почему ты решила стать режиссером? Насколько это трудно и увлекательно — быть режиссером?

Мною це рішення було прийняте ще в 10-му класі школи. Я займалась в театральній школі при театральному інституті, і зрозуміла, що на акторській я не піду, тому що мені нецікаво розповідати чужі історії. Я закінчила університет театру і кіно в 2004 році, а тоді взагалі не було можливості знімати. Ти або жив, щось їв і десь працював, або знімав самостійно кіно, і то — не факт. Я дуже довго працювала другим режисером з іноземними режисерами-постановниками на величезних проєктах з Radioaktive Film. Це була справжня кіношкола для мене. Я бачила інший підхід до виробництва, і це надихало і навчало мене багатьом речам. Років за вісім мені почалося здаватися, що може вже не потрібно повертатись до творчої роботи, бо це така професія на межі — другий режисер. Але настав той момент, коли мені абсолютно стало необхідно говорити про те, що я хочу сказати. Розповідати свої історії. Я зрозуміла, що цими історіями я можу комусь допомогти, або надихнути. В якийсь момент я зрозуміла, що це — єдине, що я хочу робити в житті. Ну, а далі було два роки перехідного періоду, коли я перестала працювати другим режисером, але ще не дуже працювала, як режисер-постановник, але потроху-потроху і це зрушило з місця. І на початку цього карантину, коли більшість почала казати, що нам треба забути про зйомки і тут нічого вже не буде, я замислилась над тим, чим ще я можу займатись, якщо я не буду знімати як режисер. І я не знаю чим! Я дуже люблю людей в кадрі, я дуже люблю розповідати історії, і єдине, що мені може бути близьким — це фото (я дуже багато фотографую документально, серед людей навколо себе). Але у фото не має такого потенціалу, як у кіно. Тому, мої історії повинні бути розказаними у будь-якому випадку. І іншої дороги я не бачу для себе абсолютно.

А о чем вообще ты хотела бы снимать? Не в этом фильме, так как мы уже о нем поговорили, а в общем? Какие истории ты хотела бы рассказать?

Це історії людей, історії їх важливих рішень. Історії того, як вони протидіють якимось обставинам. В мене є ідея, з якою я вже чотири роки живу, це фільм за твором Івана Багряного Тигролови (1944–1946). І вона мене не відпускає. Не відпускає так само, як оцей мій матеріал «Коли нам було 15». Можливо, я дійду і до нього, бо дуже хочеться.

Про те яке кіно взагалі… Мені дуже часто кажуть, що коли дивляться мій матеріал, то він нагадує магічний реалізм. І це як раз те, що мене й чіпляє: історії на перетині людського виміру і світу, який ми відчуваємо, але не бачимо. І навіть в «Тигроловах» я цей світ бачу тому, що він там є в присутності звірів, якоїсь магічної свободи, того, що все стається тоді, коли має статись.

Анна Бурячкова та Артур Вєтковський на знімальному майданчику. Автор фотографії Саша Патока
Анна Бурячкова та Артур Вєтковський на знімальному майданчику. Автор фотографії Саша Патока

Если бы можно было сравнить фильм с живым существом или каким-то образом, кто бы это был или что бы это было?

Скоріше, це міфічна істота. В цьому моєму фільмі не має нічого міфічного і прямого зв’язку тут немає, але для мене це якась міфологічна істота, яка перевтілюється весь час. І постійно змінюється. Це істота, яка потрапляє в шар із інших істот. Герої йдуть своїм шляхом, а навколо них накручуються, намотуються шари з інших істот.

А какие у тебя ожидания от продюсера? Какие бы взаимоотношения ты бы хотела? Это же своего рода супружество?

Якщо чесно, кожного разу, коли я захожу у довгі зйомки (от нещодавно я знімала документальний короткий метр про Дашу Білодід, двократною чемпіонкою світу із дзюдо), я починаю жити зі своєю знімальною групою в такому подружньому чи родинному стані. Кожен довгий проєкт він такий. Я багато чую про проблеми, з якими стикаються режисери у нас і не у нас з продюсерами. Але ж це завжди конфлікт інтересів: режисер хоче знімати доки не впаде і не вмре, а продюсер хоче, щоб це мало якихось межі /умовно/. Коли я бачу хороший симбіоз продюсер-режисер — це я вже не кажу про симбіоз режисер-оператор, режисер монтажу та таке інше — то фільми виходять кращі, як на мене. Через те, що коли продюсер так само горить проєктом, хоче його втілити і відчуває його, він завжди на боці режисера. І тут я не кажу, що в цей момент продюсер відчиняє кишеню і починає віддавати все, свою печінку і все інше, ні. Коли ми разом на одному боці, ми завжди можемо знайти якесь рішення. І напевно, що найкраща можливість, це коли продюсер розуміє свого режисера, а режисер розуміє свого продюсера. І вони намагаються не вбити один одного під час підготовки, зйомки, монтажу, а намагаються, навпаки, допомагати один одному, бути в симбіозі.

Це всіх стосується, не лише продюсера. Це стосується всієї знімальної групи, абсолютно без жодного виключення. Я намагаюсь на майданчику працювати зі своєю командою, з двома своїми чудовими операторками, з художником. Ми завжди знаходимо навколо себе таких людей, які готові не те що б на все — на все ніхто ніколи не готовий — але які вболівають і палають, готові робити все що можливе щоб кіно сталося.

Расскажи о своих соратниках и соратницах в этом фильме, который собираешься снимать.

В мене є подруга і операторка Лена Чеховська, ми багато знімаємо творчих і комерційних проєктів разом. В неї абсолютно неймовірний погляд на речі, вона завзята. Так само, як і я, вона не уявляє своє життя без цієї професії. І в цьому фільмі вона ще й тому, що ми з нею з одного часу. Ми обидві росли в 90-ті, і відчуваємо їх стилістику.

Другий режисер, з яким би я хотіла зайти в цей фільм, Андрій Морозов. Ми працюємо разом і ми друзі. Або ми друзі й працюємо разом. І це людина, яка як другий режисер мене повністю відчуває. Він абсолютно точно відчуває скільки часу мені й Лені потрібно, щоб все відзняти. Він навіть дозволяє собі сміятись з нас. Коли ми кажемо йому: нам потрібно більше часу, він каже: знаю, що ви вийдете за дві години до того, як я вам напишу кінець зміни. Він — не просто адміністративна частина, він відчуває проєкти, він розуміє, якими вони мають бути. А ще він захищає режисера і групу в процесі. Це дуже важлива риса другого режисера.

Художник-поставник Саша Патока — дуже молодий художник, ми з нею познайомились років п’ять назад на зйомках кліпів ONUKA. Саша — архітекторка за освітою. В неї неймовірно творчий погляд на речі. Це людина, з якою в мене жодного разу на майданчику не ставалося такого, що щось не так, або вона якось не так відчула, чи якось не так почула. Вона дуже тонко відчуває кольори, їх насиченість та ту інтенсивність, яку декорація або локація має нести в собі. І ще один факт — жодної деталі від цієї людини не втече. Всі деталі опрацбьовані та на своєму місті в кадрі.

Твой соратник по написанию сценария — Марина Степанская, украинская режиссерка и сценаристка. Расскажи, как вам вместе работалось над сценарием?

Ми з Мариною майже не були знайомі до того моменту, як почали працювати над сценарієм. Я захоплювалась її фільмом «Стрімголов», вважаю його за один з найкращих, з того, що було відзняте за останній час в Україні. Ми живемо поруч, але ніколи по справжньому не спілкувались. Я не сценарист, і коли постало питання про цей сценарій, Марина була першою, про кого я подумала. Тут багато факторів, і емоційні зав’язки через її роботи, і те, що ми дорослішали якось водночас, і просто відчуття єдиного погляду на речі. Ми не одразу до неї звернулись, бо мені здавалось, що в неї не буде часу на це (ніколи не приймайте рішень за інших людей у себе в голові і втратили багато часу (сміється). Але — тепер я можу сказати абсолютно точно — Марина неймовірна, і тут питання майстерності, і розуміння, і схожого рівня чесності відносно героїв. Вона змусила мене замислюватись над важливими для цього матеріалу питаннями і власне завдяки їй цей сценарій стався!

Аня, спасибо! Надеюсь, что все задуманное случится и получится!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: