Про середовище Івано-Франківська

Ти з Миколаєва. Розкажи, як тебе занесло в Івано-Франківськ?

Я вчилася у Львові в академії мистецтв на історії та теорії мистецтва. Через колишні стосунки я переїхала у Франківськ, і проживши тут рік, займалася не мистецькою діяльністю, а копірайтингом. «Асортиментна кімната» шукала адміністраторку галереї і нею стала я. Фактично, це була більше кураторська робота, тож так я й лишилася кураторкою галереї. 

Паралельно я вчилася на магістратурі у Львові і вирішила писати свою дипломну роботу про Івано-франківську бієнале сучасного мистецтва «Імпреза», яка вперше відбулася у 1989 році. 

Це хронологічно перша бієнале в Україні, тому вона була важлива не лише для місцевої культури, але і для колаборації між містами. Так почався глибший процес знайомства з містом. Мої перші виставки в «Асортиментній кімнаті» були якраз про намацування місцевого контексту: хто є, кого нема, чому когось немає, а хтось сильно проявлений тощо. Ми досліджували це разом з однією із засновниць галереї Альоною Каравай. Так на другому році життя в Івано-Франківську я почала їздити спочатку між двома містами. Це цікавий період, коли ти не можеш себе розмістити і вкорінитися у певному місті, ти завжди в дорозі. Але я вкорінилась тут. Вже чотири роки. 

Коли ти тоді приїхала, як ти взагалі відчула культурне середовище? Від Альони Каравай я чула фразу про те, що Івано-Франківськ не може вважатися звичайним провінційним містом, бо саме у Франківську стався, наприклад, станіславський феномен, який має не тільки локальний вплив, але й на всю країну. Та й загалом в Івано-Франківську потужна культурна тусовка, існує спадкоємність. Чи погодишся ти з цим? Наскільки Франківськ здався тобі насиченим простором?

Для мене простір тут був від початку насиченим. Я часто чую від людей з маленьких міст, що їм немає куди піти. Я ж одразу почала працювати в місці, де завжди щось відбувається. 

На момент переїзду я не була знайома з усіма гравцями, хто є хто. Було відчуття, що тут є люди, які намагаються щось розвивати, навіть якщо мені не зовсім відгукуються формати і теми. Я радше погоджуюся з тим, що Франківськ важко назвати провінційним містом. Хоча такими термінами мені не хочеться оперувати взагалі. Для мене показником є рух в містах. Наприклад, Миколаїв — його важко назвати провінційним, адже розмір вдвічі більший, людей більше, близькість до Одеси. Але там нічого не відбувалося. На той час місто було мертвим. 

А станіславський феномен — це ж перш за все феномен. Мовляв, з’явилося дуже цікаве та непересічне явище на відшибі. Навіть сам цей термін про «Чому і як так сталося?». 

У великих містах є циркуляція ідей, тому феномени не відчутні через свою постійність. А в Івано-Франківську це відбувається хвилями: є період застою, а є підйому. Тому термін «провінційність» я б взагалі не використовувала. Можливо, краще говорити «периферія» і «центр», тому що ти можеш бути центром, залежно від того, що відбувається в твоєму місті. 

Ти сказала, що приїхала і намагалася зрозуміти, хто тут є, а кого тут нема. Як ти для себе визначила, хто є, а кого нема? І через чотири роки, як ти тепер відповіла би на це питання? 

Під час першого року існування «Асортиментної кімнати» ми стали простором, який почав проводити події молодих художниць. Наші проєкти були про жінок і від жінок. Це було тривале дослідження художниць у місті, як вони себе репрезентують, як говорять про себе, як пишуть автопортрети. Наприклад, багато художниць не вважають себе професійними мисткинями взагалі — кажуть, що це просто хобі. А ще майже всі працюють паралельно в інших сферах. Об’єднуючої теми, підходів, історій у них немає. Художниці Івано-Франківська були практично невидимі. Навіть якщо заглянути в галереї типу «Чеч» або «Вагабундо» — там було мало жінок. 

Я помітила, що Івано-Франківськ дуже патріархальний. 

Так, існує багато об’єктивації. Це відчувається особливо спочатку: красива дівчинка заходить до когось в галерею, де тебе ніхто не знає. 

Чи є в тебе самоцензура при роботі з різними темами? Івано-Франківськ – це консервативне місто, дуже релігійне і цим навіть добре відоме. 

Я би сказала, що мене це навпаки активує. Мені подобається працювати в контексті, де є не розкриті теми, які замовчуються. Я ніколи не відчувала якогось тиску з приводу того, що ми з провокативними темами працюємо. Хоча нам погрожували під час проєкту «Жінки про жінок». Але ми запросили поліцію і ніхто не прийшов.  

Можливо, причина в тому, що ми не виходимо на широку аудиторію, а працюємо з доволі молодою спільнотою. Але мені здається, що Івано-Франківськ — абсолютно неконфліктне місто. Наш мер (Руслан Марцінків — прим.ред.) хоч і з партії «Свобода», яка є правою організацією, але вони просто популісти. Вони можуть прийти посвятити Палац Потоцьких після виступу Хамерман знищує віруси, які роздяглися на виступі, але більше нічого. Моє суб’єктивне відчуття, що наші проєкти можуть просто не зчитуватись як ворожі. 

Можливо, у мене викривлений погляд збоку, бо я суджу за інфопростором навколо міста. А доходить, звісно, не про культуру, а про скандали. Можливо, людям з інших міст це й не потрібно: вони знають по декілька гучних імен з культури з великих міст і на цьому вистачить. 

Погоджуюся, що дуже мало проєктів та новин входить у цей загальний ефір медіа. Але ж це додаткова робота: досліджувати, що відбувається в місті та відкривати нові імена. Але я й по собі бачу, що на додаткові комунікації часу не вистачає. Це двостороння історія. 

Тобто у вас є сформована аудиторія, яка до вас ходить на відкриття, і оскільки це невелике місто — спрацьовує «сарафанне радіо». Повернемося до теми того, хто є, кого нема. 

З’явився простір на Низовій, 11, яким керує художниця Мар’яна Глинська — це жіноча тусовка. Це звичайна квартира, але й простір, який відкритий до перформативних практик. Після наших перших виставок з’являлися колаборації, які тривали по кілька років. Потім ми пробували працювати з медіаартом і теж прокачувати жінок у нашій спільноті. Багато речей зароджуються не обов’язково з твоєю участю, але ти розумієш, що трохи посприяв. Класний ефект маленького міста – ти бачиш зміни і можеш їх проаналізувати. 

Про «Асортиментну кімнату»

Розкажи, яка специфіка «Асортиментної кімнати»? Яким темам ви надаєте перевагу? Чи, можливо, ваш кураторський підхід доволі хаотичний і ви не обмежуєте себе в художниках і темах?

Наш перший рік пройшов на ревіталізованому заводі Промприлад. Звідти пішла назва галереї: кімната на заводі, у якій виставляється асортимент того, що виробляється в місті. Ми за аналогією продовжили розкладати, що виробляється в місті, але у вигляді мистецтва. В основі концепції було зосередження на локальному мистецтві, локальних митцях і мисткинях, а також колективних виставках. Ми зводили митців, які одне одного не знали. Навіть якщо ми запрошуємо автора не з Івано-Франківська, це все рівно мало бути пов’язано з локальним контекстом. 

Потім ми з’їхали і навіть думали про формат номадичної галереї. Але опинилися на Січових стрільців, 15 і почали робити значно менше виставок, зате багато інших подій. «Асортиментна кімната» стала простором, який відкритий для першої персональної виставки. 

Зараз ми працюємо на два вектори: підтримка локальної спільноти та однодумців, які не обмежуються містом. Іноді це повернення людей з інших міст, для яких цей простір і це місто важливі. Інший вектор — це дослідницька діяльність та резиденції. Формат резиденції має в собі елемент непередбачуваності. Це вкид, який ми робимо кожного літа, і потім цілий рік це приносить плоди. 

«Хата-Майстерня», де й проходять ваші резиденції, є частково втіленням номадичної концепції галереї. Під час резиденції «Тіло на землі» я дуже добре відчула різницю між резиденцією в місті і на природі, де ти маєш зовсім по-іншому взаємодіяти. А ще ти лишаєшся більше сам на сам з собою. 

Мені дуже відгукується про простір, в якому ти залишаєшся сам на сам. Бо скільки б не було людей довкола, ти все рівно можеш усамітнитись. Саме на «Хаті» часто результатами резиденції і неявними результатами стають роздуми. Є дуже багато дискурсу про внутрішні сумніви, і тривожність пов’язана з тим, що ти не можеш помістити себе у природне середовище. Воно оприявнює твою недосконалу людськість. А ще ця неможливість бути з людьми… Ти стаєш дуже вразливим у тому середовищі, ти відірваний від решти суспільства, доводиться вибудовувати нові зв’язки. Хоча це все створює ефект мініутопії — можна бути врешті собою і позасистемність стає видимою. Ця утопія існує між неможливостями, і ми її відчуваємо найгостріше. 

У місті ми не чуємо себе, мало часу почути, що відбувається в голові, й багато подразників, якими можеш це перебити. На «Хаті» картинка теж змінюється, але не так швидко, як у місті. Оперативної пам’яті менше залучено.

Про «Тіло на землі»

Резиденція «Тіло на землі» спочатку для мене була про землю, а тепер все ж про тіло. Наприклад, перформанс Ярослава Футимського для мене був про опору, яку може дати тобі природа. А в Дани Кавеліної на перший погляд відео про тварин, але ж насправді про людей. Тобто ми робимо всі ці речі насамперед для себе, для свого тіла і перебування його на Землі. А не для тварин, природи чи екології. Мистецтво — досить егоїстична штука, як би ти не відхрещувався від цього. 

Звичайно, бо мистецтво ж народжується всередині тебе. Якщо воно б не народжувалось там, то це було б лицемірно і нещиро. Це видно. Мене завжди дивувало і цікавило, чому люди працюють з глобальними темами? Наскільки можливо себе співвіднести з глобальним? Звичайно, ми всі є людьми Землі і нас має це стосуватися, але де тут межа між щирістю і нещирістю? Це можна зрозуміти тільки у розмові. 

Мистецтво — це те, що виходить з середини. Але можна зациклитись на своїй травмі. Є художники, які виходять на наступні рівні: наприклад, говорять про пропрацювання травми, переписування власної історії. Тому все, що ми робили під час резиденції, дуже сильно на нас вплинуло. У нас навіть не було вибору: пропускати через себе емоції та досвіди, чи ні. Тому що перформативні воркшопи, які проводили протягом резиденції дівчата з «Соми.майстерні», направлені на роботу з собою та фокусом уваги на своїх відчуттях. Ми рефлексували в останній день резиденції і зрозуміли, що «Тіло на землі» вийшла не про мистецтво, а про життя. Хоча ми працювали з базовими речами і в цьому допоміг контекст природного середовища. А в місті ми весь час говоримо про сім вершків того, що вже наросло над базовим. 

Погоджуюся. У місті головною є видима частина айсбергу, а на підводну частину немає часу. Банально немає коли поговорити про те, як ми себе почуваємо.

Ми кожного дня починали з тіла. В нас були практики для прокидання, кожен ранок ти слідкуєш за ходом думок, що відбувається з твоїм голосом, смаковими рецепторами… Наприклад, ти знала, що ми постійно падаємо? Гравітація працює так, що тіло постійно падає, але наш хребет і скелет створені, щоб балансувати. Якщо ми будемо стояти рівно і нас будуть знімати — ми побачимо постійний рух. Тому те, що робить наш скелет і тіло — це спроба не впасти. А коли ми стоїмо, то постійно падаємо. Як після цього не переосмислити своє тіло й стан? Тому я і говорю про базове: це прості речі, але вони допомагають переосмислити. 

Але з природою ще треба налаштуватися на взаємодію: або ти розслабляєшся, або ходиш і шугаєшся всього. Я пам’ятаю, як у перший день ці звуки вечірні цикад викликали головний біль, хоча це природній і спокійний звук. Ніби гармонійні речі складніше сприймати, ніж постійний стрес. 

Співіснування з природою — не про порівняння себе з нею, не про момент взаємодії. Те, що ми називаємо природою — це ландшафт, який раптом змінився. Для мене все — природа. І місто — це природа, яка еволюціонувала. 

«Тіло на землі» серед гір — це ще й про те, наскільки ми вміємо слухати себе і наскільки через це слухання і дослухання до себе з’являється можливість приймати те, що відбувається ззовні. Це можна робити будь-де. В природному середовищі картинка умовно красивіша і менше подразників. Але це все про фокус уваги: куди ти її направляєш, чому саме туди, де береш інтенцію це робити. Цей момент підважування, що ти для себе сконструювала та що насправді добре для тебе — це про роботу з тілом. 

Тут спрацьовує погляд на різні речі. Ми ходили лісом і замість збирання грибів — дивилися на різні види й ступені гниття. Це вже не око туриста за красивими краєвидами. Ці вправи на зміну фокусу були для мене визначальними.

Ми почали говорити про середовище мистецьке в Івано-Франківську, а закінчуємо розмовою про природу й тіло.

Але ж Івано-Франківськ так близько до гір. Вони невід’ємні. І це теж впливає на плавність процесів, на атмосферу, на швидкість.