КИЇВСЬКИЙ АРХІТЕКТОР ВІКТОР РОЗЕНБЕРГ

«…все дивніше й дивніше…» 

сер Льюїс Керрол «Аліса в Задзеркаллі»

В нас, як і в Аліси з книги сера Керрола, стає «все дивніше й дивніше»: з близькими людьми, які нас оточували та оточують, а особливо з Києвом, який об’єднав нас раз та назавжди… 

Найвірогідніше, що в очах сучасних київских містян «посткупринської формації» більшість мого колишнього та нинішнього оточення — це «міські антики», остаточно кумедні диваки. Їх, «антисуспільних елементів» за визначенням влади, завжди об’єднували інтереси і «сфери тяжіння», які найчастіше не мали нічого спільного з професійною діяльністю… Вони звично жили на межі, нібито ходили по лезу — саме таке й таких радянська система чатувала вдень та вночі. Ці люди звикли не перейматися необхідністю зайвий раз не афішувати головне в житті — своє спілкування у напівпідвальних та горищних майстернях нежитлових приміщень серед картин та скульптур, зазвичай заставлених різноманітним знайденим антикваріатом, а ще в художніх студіях заводських Будинків культури, на кшалт знаної студії Георгія Хусіда заводу «Більшовик». Там збиралися однодумці, щоб показати свої та побачити чужі нові роботи, прочитати свої та почути чужі нові вірші, виконати свою та послухати чужу нову музику. Люди-легенди Олексій Захарчук і Сергій Параджанов, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко, Валентин Сільвестров і Ліна Костенко, Микола Тригуб та Василь Шельдюшенко, Гелій Снєгирьов і Льоня Кисельов, Алла Горська та Майя Каганська-Брусиловська… Самвидав та невилучені заборонені книги, чудова карта Києва Х-ХІІІ століть з викресленим прізвищем Михайла Юліановича Брайчевського в посиланнях… 

«Антиків» чатували не лише сексоти КДБ, які за службовими обов’язками були вимушені робити це постійно та професійно. «Контора» завжди називала їх «внутрішніми емігрантами»… Поверхневий суспільний спосіб життя та справжні ментальні форми існування «антиків» були настільки захопливими, що втягували в їх орбіту інших «антиків»-біографів: поетів та музикантів, художників та фотографів, істориків-нонконформістів і філософів-неомарксистів, акторів та режисерів. Повірте, їх легко можна було відрізнити від «нормальних радянських людей» у натовпі, громадському транспорті чи просто на вулиці за виразом обличчя, вбранням та сумкою через плече…  

Сьогодні мені поталанило розкласти пасьянс з робіт мого давнього приятеля, класичного київського фото-«антика» — Віктора Марущенка. Вони нагадали «антиків» мого багаторічного найближчого архітектурного оточення — вдалий привід трохи поностальгувати. Йдеться про незабутніх Віктора Розенберга і Олександра Зоріна, Леоніда Філенка і Олександра Комаровського, а там й про Олександра Малиновського, Григорія Слуцького, Аву Мілецького…  

У 1974 мені було 20 і я вчився на 3-му курсі архітектурного факультету Київського Державного художнього інституту (зараз Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), коли доля звела мене з вже дорослим та активним архітектором Віктором Абрамовичем Розенбергом. Місце зустрічі — інститут «Київпроєкт»; знак долі — замовний архітектурно-містобудівний конкурс «Реконструкція центру Новгорода»; перст долі — Ігор Петрович Шпара, головний архітектор «Київпроєкту» та молодий консультант архітектурної майстерні Наталії Борисівни Чмутіної, професора архітектурного факультету КДХІ. Саме Шпара запропонував мені і Толі Чечику, моєму приятелю з 4-го курсу, взяти участь в розробці конкурсних матеріалів в складі авторського колективу «Київпроєкту». Звісно, ми були щасливі такій довірі й погодилися. Наступного дня ми прийшли в «Київпроєкт» на «оглядини». 

«Оглядини» вдалися: ми побачили конкурсний колектив у всій його красі. Група складалася з керівника Ігоря Шпари, архітекторів Віктора Розенберга, Олександра Зоріна та Олександра Кутового. Останні три були авторами тієї самої легендарної й казкової карти Києва Х-ХІІІ століть, про яку я вже згадував раніше. Під стіною стояв величезний підрамник з дуже детальною, графічною картою Новгорода ХV століття. Жодного сумніву — обидві карти були намальовані «однією рукою» тих самих Розенберга-Зоріна-Кутового. Так почалося наше знайомство, яке перетворилося в дружбу на все життя. На той момент Шпарі було 38 років, Віктору Розенбергу — 36, Зоріну — 28, Кутовому — 29 років. Спочатку я сприймав їх відповідно. Дякую своєму «київпроєктівському дебюту» за довге продовження знайомства з легендами та професіоналами своєї справи — Олександром Івановичем Малиновським, Григорієм Марковичем Слуцьким, Вадимом Івановичем Гопкало, Генріхом Станіславовичем Кульчицьким, Авою Моїсейовичем Мілецьким та Петром Пилиповичем Петрушенком… Поміж моїх нових знайомих був і молодий фотограф Віктор Марущенко, з фотографій якого почалася наша тогочасна дружба та цей сумбурний, емоційний текст. Про цих людей та епоху наших спільних дебютів, перемог та, на жаль, втрат неможливо писати спокійно, зважено та відсторонено. Вже за рік, у 1975, від нас пішов неймовірний Саша Зорін — його серце зупинилося уві сні напочатку 30-го року життя. Так Віктор залишився без найближчого друга, однодумця, співавтора всіх своїх основних робіт до 1975 року. 

Щоб правильно оцінити масштаб цієї непересічної особистості, недостатньо просто перелічити роботи архітектора Віктора Розенберга. Це спроможне перетворити живого Віктора Розенберга-людину на щось відразливе для нього, статуарно-бронзоподібне. Універсальний емоційний ерудит, художник, не просто прихильник, а знавець джазу. Він — митець від Бога, який вмів все на світі придумати, розробити, намалювати чи накреслити краще, ніж будь-хто інший. Весела людина з сумними очима, жарти якого передавались з вуст в уста, дорослий син, який безмежно обожнював свою владну та харизматичну маму. Він мужній та цілеспрямований, відповідальний професіонал, який зпромігся кинути все, щоб переїхати з мамою в США для більш адекватної самореалізації для себе та забезпеченої старості для неї. Віктор усвідомив реальні перспективи майбутнього за кордоном, не будував традиційних для інших ілюзій та не розказував красиві легенди про теперішнє і майбутнє тим, хто залишився на Батьківщині. Потім він знайшов сміливість ще раз все кинути та повернутися у рідний Київ. Він ніколи не жалівся, лише завзято працював і викладав, поки хвороба Паркінсона не позбавила його можливості виражати себе звичними способами. Я добре пам’ятаю Віктора того періоду, коли ми вітали його з днем народження в лікарні — у нього лишалися лише думки та надії, слова та друзі. Він пішов від нас у 2007-му, не доживши рік до свого 70-річчя. 

Важко усвідомити масштаб і важливість усього, що було спроєктовано і побудовано в Києві за безпосередньої участі архітектора Віктора Розенберга. Я сміливо заявляю, що Віктор Абрамович Розенберг був одним з нечислених київських зодчих, що змінили наше місто на значно більш цивілізоване і цікаве, ніж воно було до них… 

Молоді архітектори Віктор Розенберг і Олександр Зорін закінчили КДХІ (зараз НАОМА) у 1969-му та були розподілені до інституту «Київпроєкту». Починали вони свою роботу в бригаді головного архітектора проєктів Авраама Мойсейовича Мілецького. Тоді команда розробляла концепцію парку-музею «Стародавній Київ». Рівень їх творчої активності, розуміння сучасних містобудівних тенденцій Європи та світу на тлі унікального відчуття Києва привели цих молодих спеціалістів до перемоги в конкурсі на проєктну концепцію формування неймовірно складного містобудівного ареалу заплави річки Либідь — комплексної реконструкції забудови вул. Горького-Красноармейської від вул. Ковпака в напрямку площі Дзержинського (Либедської) . Для практичної реалізації цього безпрецендентного за масштабом, грандіозного проєкту було створено нову комплексну проектну бригаду. Керувати нею призначили Ігоря Шпару. До цього він працював над проєктом житлових кварталів по вул. Суворова (генералісимуса) в бригаді архітектора Всеволода Леонідовича Суворова (це не жарт, а ігри долі). З часом, коли керівництву стало зрозуміло, що примусити авторів скористатися типовими панельними секціями серії «Т» не вдалося, для реалізації такого масштабного проєкту в суцільно індивідуальному виконанні потрібно було значно більше сил та людей. Саме тоді створили бригаду ГАПа Віктора Розенберга, де він зібрав переважно молодих випускників КДХІ (зараз НАОМА) та КІБІ (зараз КНУБА). Квартали комплексної забудови вул. Горького-Красноармейської були розділені між двома бригадами чисто математично — квартали з парними номерами розробляла бригада Шпари, а з непарними — Розенберга. Але вся розробка велася виходячи з початкової конкурсної концепції В. Розенберга-О. Зоріна. 

До кінця 1970-х — початку 1980-х бригада ГАП Юрія Абрамовича Паскевича, що в складі Управління генплану інституту «Київпроєкт» працювала над тодішнім Генеральним планом розвитку Києва, створила робочу версію історико-опорного архітектурного плану кварталів історичного Подолу. На цьому тлі невідкладна необхідність проєктування комплексної реконструкції групи кварталів ядра Подолу стала очевидною. Київська професійна архітектурна спільнота не сумнівалися, хто заслуговує стати ГАП цього надскладного проєкту. Ним повинен був стати справжній знавець Києва, містобудівник-першопроходець, спроможний застосувати середовищний підхід у формуванні нового «старого» Києва. Саме таким був Віктор Розенберг. До команди Віктора входили Сергій Захарченко, Віра Юдіна, Наташа Тітова, Жанна Коник, Олексій Цвяха, Наталія Родичкіна та Леонід Мороз. Оригінальну європейськи-орієнтовану архітектурно-містобудівну концепцію, яку було запропоновано бригадою молодих архітекторів ГАПа Розенберга, було сприйнято київською владою, так би мовити, без захоплення. Проєкт без жодних ознак індустріалізації: ні «валу», ні «плану» для будівельників там не було. Лише індивідуальні рішення та лицьова цегляна кладка, при тотальній нестачі відповідних матеріалів та кваліфікованих робочих рук. Під час будівництва, на черговій оперативці, відбулася така розмова між начальниками Главкиївміськбуду та техвідділу треста КМБ-1:

— Чому так повільно працюєте? 

— Та хіба це робота? Он, на Оболоні й Троєщині працюють, а ми виконуємо капризи архітекторів… 

Не дивлячись ні на що, ці квартали були побудовані та стоять ще й досі. Пережили вони і різних опонентів, і плітки, і наклепи, і брехливі звинувачення, та підтвердили, що немає пророків у власній Батьківщині… Головне, що вони гідно пройшли перевірку часом, що якнайкраще підтверджує безсмертний принцип «…собаки гавкають, а караван іде…». Цю роботу архітекторів було об’єктивно оцінено на Міжнародному конкурсі архітектурного журналу «DOMUS» — вона отримала найвищий приз. 

Що ще можна сказати про колегу і друга? За всіх нас, архітекторів, говорять наші роботи. На додаток до вже переліченого, архітектор Віктор Розенберг збудував ще споруду банку на розі вул. Сагайдачного та Боричева узвозу, дитячий садок на 140 місць по вул. Ярославській, пам’ятник на могилі актора Миколи Гринька… 

Невже на все це дійсно була здатна одна людина? Виходить, що так, коли людина саме така…