Пьотр Армяновські — перформансист та режисер; співзасновник групи Pic Pic. Навчався театральному мистецтву в Києві, Львові та Москві: «Школа перформансу» Януша Балдиги, «У присутності художника» Марини Абрамович та інших. Живе та працює в Києві.

Настя Калита поговорила з Пьотром Армяновські про фільм «Гірчиця в садах», перехід від перформансу до кіно та методи роботи.

Твоя робота «Гірчиця в садах» була представлена на Другій бієнале молодого мистецтва в Харкові й отримала перше місце. Чому цей фільм було важливо показати саме там?

Усе відповідає концепції бієнале — «гірчиця в садах» (тема Бієнале — «Здається, я заходжу в наш сад» — прим. ред.). Зазвичай на неї звертають увагу як на метафору, але в цій роботі йдеться і про сади.

Як був створений фільм?

Зйомки відбулися в 2017 році, а змонтував я його в 2018. Не зважаючи на те, що я з Донецька, а головна героїня, Олена, з Донецької області, ми познайомилися у Львові у 2016 році на театральному проєкті «Мапи страху — мапи ідентичності». У проєкті брало участь біля сорока людей зі всієї України. Це був польсько-український воркшоп, внаслідок якого виникла вистава «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду».

Перед тим було кілька ескізів від всіх учасників — якісна та інтенсивна подія, де люди розповідали про те, що їм важливо, що їм болить. У перерві ми з Оленою розговорилися про те, наскільки дивно купувати абрикоси в супермаркеті чи на базарі. У Донецькій області ми їх консервуємо, сушимо, бо вони лежать скрізь, а в Києві треба зелені купувати в супермаркеті — це так дивно. Олена сказала: «А в мене є будинок, абрикоси, можемо якось поїхати». 

Через якийсь час ми поїхали туди, я взяв з собою камеру. Мене зацікавило, як це — повернутися додому, туди, де минуло дитинство, де твій дім, але де ти давно не був. Сам я цього зробити не міг, тому хотів зрозуміти, як це, через іншу людину. Я думав не лише про абрикоси, а й про повернення додому.

Ти казав, що у Львові люди розповідали про те, що їм болить. Що розповідала Олена й ти?

Олена розповідала про феміністичні речі. А ми з Іваном з Одеси й дівчиною зі Львова зробили пластично-музичне дійство про агресію та насилля.

Як тобі здається, чому саме цей фільм став найкращою інтерпретацією теми бієнале — саду?

Я, на жаль, не зміг потрапити на бієнале. Хоча організатори писали, що можу приїхати й подивитися, але я повинен був бути в Києві на репетиціях. З того, що я читав про бієнале, з тих статей, я не впізнав і не зрозумів фільм — чому саме він розкрив тему саду найкраще. Як це діяло на людей наживо — я не знаю.

Абрикоси й повернення додому… Але що ще важливо було показати через цей фільм? На чому ти робив акцент?

Зйомки відбувалися в серпні 2017 року. Створюючи фільм, я не думав про щось конкретне, що саме треба візуально показати. «Гірчиця в садах» — це про певний процес занурення людини в машину переживань; і про глядача, який також проходить певний механізм переживання. Я плакав, коли монтував; дивився і плакав. На зйомках теж трусило, але камера створювала певну дистанцію, а от під час монтажу, коли ти вдивляєшся в це все, намагаєшся зрозуміти, що це все значить — ні.

«Гірчиця в садах» починається і закінчується дорогою: якісь дерева, щось мерехтять, що це таке і нащо на це дивитися? Укінці з’являється музика, яку я сам додав, бо щось залишається, що не можу сказати. Це про зв’язок з місцями для інших, для Олени, для мене і, сподіваюся, для глядача; останні кадри дороги назад викликають зовсім інші відчуття.

Це був останній раз, коли ти був у Донецьку?

Це селище Новотроїцьке, воно знаходиться на кордоні лінії розмежування. Колись там був рибний базар і всі, хто їздив на машинах з Донецька до Маріуполя, зупинялися в Новотроїцькому і купували рибу, а потім поверталися в Донецьк з рибою, з моря. Зараз це основний пункт перетину: ті, хто їдуть в Донецьк з Києва чи з інших міст, зазвичай їдуть до Волновахи, а звідти через Новотроїцьке. В Донецьку я був у кінці травня 2014 року останній раз.

Розкажи про свій метод роботи в кіно?

У мене був перформанс на Майдані, а потім навесні 2014 року з’явилися варіанти піти в добровольчий батальйон або в виборчу комісію. У батальйоні не було місць, тому я пішов в окружну комісію, бо мав досвід подібної роботи. Те, що навколо відбувалося, було дуже дивним, і я все знімав на камеру. Поїхав у Слов’янськ, коли його тільки захопили.

Саме тоді ти почав знімати?

Це був час, коли камера стала моїм основним інструментом. Я знімав майже кожного дня, бо багато чого відбувалося. Останнє, що задокументував у Донецьку — початок бою за аеропорт та як його штурмували російські бойовики.

Мені здається, коли кажуть «сепари», то підігрують російській машині пропаганди.

Чому?

Тому що це проросійські бойовики. У Барселоні — сеператисти, бо вони хочуть відділитися, а тут — це громадяни Росії, які керують всім, які привезли зброю і стали місцевими колаборантами.

Про яке самостійне утворення йде мова? Росіяни казали у новинах, частина хоче в Росію, щоб применшити свою роль і видати це за бажання місцевого народу.

Тобто люди в Донецьку — корінне населення, українці — не хочуть в Росію?

Я ходив і спілкувався з людьми, ходив на українські мітинги, але також шукав і хотів зрозуміти людей, які були з російськими прапорами, стояли з ними, виходили і щось кричали. Вони нападали на людей с проукраїнською позицією, вони були й хотіли до Росії. Інша частина говорила, що хочуть до Росії, але співала українські пісні.

Які в тебе методи в кіно? 

На залізничному вокзалі в Донецьку — я досі не розумію, що то був за снаряд, що саме її вбило — лежала жінка, а там, де мала бути голова — накрито картонною коробкою і мізки скрізь. Це було останнє, що я там зняв, а навколо люди фіксували все це на мобільний телефон.

Я знімав, як люди знімають і як тіло лежить, і дивувався: «Як це я взагалі можу знімати й дивитися. Що це таке?». Наступні дні просто не міг виходити на вулицю, і поїхав в ліс, відпочити поза межами Донецька. Потім повернувся, а вже був в чорних списках «ворогів народу».

Тобто відтоді ти вже туди повернутися не можеш?

Повернутися можу, але повернутися назад до Києва — навряд чи. Перший рік, коли я приїхав до Києва, не міг нічого робити, навіть дивитися те, що назнімав або просто спілкуватися з людьми.

Через документальний проєкт «Театр переселенця» на кіностудії Довженка я почав працювати. Через театр — цю гру, комунікацію, зібралося п’ять людей і у всіх був спільний досвід та біль. Нам ставало легше.

Потім ми зробили «Олімпіаду-84» в Донецьку — серію подій та виставку. З’явилася можливість подивитися на Донецьк не через криваву стіну та той контекст, який зараз є, а через фантазію, вигадку, спробу подивитися на міфи Донецьку через створення і деконструкцію нового. У Донецьку в 1984 році мала відбутися зимова Олімпіада. Звичайно її не було, але ми шукали факти, які могли би підтвердити вигадку. Ми досліджували, які міфи існують та як вони виникають.

У 1984 році Олімпіада відбулася у Сараєво, а через кілька років там почався військовий конфлікт. У Донецьку в 2012 році було найбільше свято спорту і через кілька років почався військовий конфлікт.

Не знаю, як у Сараєво, але, я бачив людей, які захопили місто, не чуваків в масках з російським акцентом, а людей, які раділи та були з навколишніх бідних, занедбаних і депресивних міст. От вони б тоді й не вірили казкам та обіцянкам росіян: «Зараз станете Росією і все буде добре у вас».

Потім після театру з’явилося кіно?

Так.

Як тобі здається, чому воно взагалі з’явилося?

Мені казали, що я ж перформер. Я відповідав, що так, але не знаю і не розумію, як зараз в Україні, в нашому контексті, можна роботи перформанси, адже цей вид мистецтва працює з певними кордонами, обмеженнями цілої свідомості та уваги. У контексті того, що кожного дня людей вбивають та розривають на шматки снарядами або кулями, які обмеження я в собі можу знайти? Можливо, ще на більшу кількість шматків розірватися. Поїхати на фронт чи в Донецьк, перевірити яка ситуація насправді.

У 2014–2015 роках до контексту щоденних втрат і вбивств була напруга, що зараз нападе Росія, і у світі, в якому кордонів не було, почнуть літати уламки. Найважче в цій ситуації видавалось те, щоб залишитися тим, який триматиме рівновагу, а не літатиме за цими уламками. Це уважність та спроба побачити у хаосі, який навколо, якісь закономірності, а камера — це інструмент для цього.

Дозволяє літати?

Скоріше фіксувати траєкторію того, що навколо рухається, і як це розуміти й дослідити методами мистецтва або перформансу — я не знаю; але камера — це певна фіксація і розглядання та виявлення закономірностей в тому, що зараз відбувається.

Я не можу сказати, що знайшов свій метод, мені здається, я ще шукаю.

Що для тебе важливо у стосунках з головним героєм?

Я вважаю, що в значної більшості людей є щось, що не знаходить місця вираження у звичайному житті. Можна це назвати «тайною», це може бути щось просте, життєве, але все одно це не проявляється… Коли є безпека і зацікавленість, то можна ділитися тайною. Кіно — це створення безпечного середовища, а потім у монтажі я дивлюся чи це етично стосовно людини. Над цим я багато думаю і зважую, а у процесі живого спілкування, відштовхуюсь від власних думок — чому брати камеру і щось роблю — як і з «Гірчицею в садах» — це спроба самому відчути, як це — повернутися додому.

Тобто через довіру?

Через спроби обговорення. Мені здається, що люди знають більше, ніж я. Я пропоную їм поділитися, цікавлюся тим, що вони знають, бо вони мені також важливі й цікаві. Як ці люди знаходяться? От на це питання не знаю, що відповісти. Можливо, рибалка рибалку бачить…

Зараз є якийсь фільм новий в роботі?

Є кілька ідей. Одна з них — це фільм про засновника Народного музею Авдіївки — Войнаровича Юлія Болеславовча. Існує коротка робота на 6 хвилин, але я уявляю собі повний метр. Там кілька образів та ліній: Авдіївка, газу немає, води немає, частина людей поїхала, а тварин не змогли забрати й вони бігають містом, а інша людина ходить і їх годує; йдуть обстріли, а він ходить і годує тварин. Він має власні проблеми в сім’ї, але знаходить у собі сили допомагати тим, хто сам собі не може. Це про Юлія Болеславовча.

У 60–70-ті роки він в Авдіївці відкривав світ для дітей. Як це — відкривати світ? Мене це цікавить і надихає найбільше; хочеться зробити фільм про нього.

У мене 8 короткометражних фільмів. Люди подаються на фінансування від Держкіно або УКФ, знімають. Я знімаю, витрачаю час, а потім думаю: «А чим у наступному місяці платити за свою кімнату в Києві? Треба десь шукати гроші». І як це можна поєднати? Зараз пишу заявки, пишу, але вони ні до фільмів, ні до робіт не наближають. Має бути інший темп та командна робота.

Друга робота — про музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові. Поляки у Львові побудували в’язницю для політв’язнів, потім прийшла радянська влада, і там вони катували та вбивали людей. Потім німці продовжили це діло, а коли німці пішли, радянська влада повернулася знов. Усе це відбувалося до незалежності України.

Я побачив камери, де людей тримали й катували, і через тиждень зрозумів, що це таке саме місце, де можу опинитися я, якщо поїду в Донецьк. Про це я й хочу створити фільм. Мене вразили не жахи катування, а те, як люди знаходили вихід з них: жінки рибними кістками вишивали власний одяг; на якихось клаптиках залишали сліди у вигляді вишивки; чоловіка грали в шахи з глевкого хліба на долоні, а коли приходила перевірка, то їли їх.

Ігор Козловський (український діяч, фахівець з релігійних наук, довгий час був у полоні у бойовиків терористичного угруповання ДНР — прим. ред.)  розповідав в інтерв’ю, що він займався йогою. Його закривавленого після допитів повертають у камеру смертників, де дірка в підлозі, лізуть фекалії й криси, а він лекції крисам читає, бо професор і викладач. «Це для того, щоб не забувати, хто я. Я робив те, що люблю, для того, хто був там поруч», — казав пізніше він.

Фільм про тюрму може стати певним ключем для розуміння історії України, історій, які відбувалися у Львові, а також розуміння того, що зараз відбувається в Донецьку.

Ти любиш Донецьк?

Коли я там був, він мені не подобався: брудне повітря, хамство на вулицях, маленька дистанція між незнайомими людьми, відсутність культурного різноманіття.

Я робив перформанс у Львові на виставці «Український зріз» — вдивляння в пейзаж, спроба перестати бачити Донецьк там, де його нема. У мене була кімната з видом на ратушу, Львів, площу Ринок — вийшла така сповідальна кімната, бо люди приходили до мене й розповідали свої історії, пов’язані зі Сходом, залишали сліди та малюнки вугіллям. Моя туга за місцями, де я виріс, значною мірою є наслідком творів, думок, дій, але зараз ця туга значно менша.

Але вона була?

Звичайно. Я їздив до Києва, до Москви, до Львова, але завжди повертався у Донецьк. Насичувався цікавими ідеями, досвідом, повертався і ділився з тими, кому це цікаво було в рідному місті. Потім знову кудись їхав і знову повертався.

Зараз, коли живеш у Києві по «вписках» чи орендуєш квартиру, а завтра розумієш, що закінчилися гроші, ти не можеш купити квиток і повернутися до Донецька як до певного затишку.

У 2016 році я був у Барселоні й там випадково познайомився з безхатьком. Він провів мені екскурсію містом і мене вразило те, наскільки з іншої перспективи він показав його. Я думаю про це іноді, намагаюся знаходити контакти та спілкуватися з безхатьками, допомагати, бо зрозумів, що мені самому страшно з ними спілкуватися, бо боюся стати ними й опинитися на вулиці. Мені немає куди приїхати, щоб відлежатися, зализати рани та зібратися з думками.

Можеш згадати якісь найяскравіші моменти з дитинства?

У Донецьку був камерний театр «Жуки» — до того я не любив театр, бо це було щось дивне та імітуюче — куди я потрапив на виставу «Чапаєв і Пустота» (за однойменним романом Віктора Пелєвіна — прим. ред.), і вона мене так вразила, що я подивився всі вистави цього театру. Потім пішов у студію, де ми декілька років досліджували разом ідеї Антонена Арто (1896–1948, французький письменник, актор та драматург), театр жорстокості, тіло існування уваги. Ми робили міжнародний театральний фестиваль «Арт-альтернатива», потім частина колег пішли в кіно, а інша — в перформанс.

Найяскравіший момент — це було у 2011 році: я приїхав з Києва з товаришем в Донецьк та виписав місця, де відбувались яскраві події. Ми пройшлися по цих локаціях, їх було близько 30. Утворилася така особиста мапа Донецьку, що була як інсталяція або відео (я все фіксував). Я її опублікував і через кілька годин наступного дня подумав, що зробив жесть, у відео розповідав про такі речі, про які люди не розповідають зазвичай. Тоді прийшов перший коментар: «О, круто, братан».

У чому жесть була?

Більшість історій були про насилля того чи іншого роду. Кілька історій позитивних, наприклад, як я дерево саджав. А була й про те, як у сусіда біля подвір’я знайшли жіночу відрубану ногу.

Це реальні історії?

Так. Була історія про те, як вкрали санчата. Просто машина зупинилась, вийшов водій, забрав у нас, дітей, санчата, сів та й поїхав.

Коли і як ти зрозумів, що будеш займатися мистецтвом?

Тато називав мене філософом. Я думав про роботу думки, дослідження, спроби зрозуміти, як влаштований світ і що це за явище, а цим ніби філософи займаються. Я подумав, що треба йти на філософський, але ж це кінець 90-х, а ким же філософ потім може працювати.

У мене дві сестри й брат, я старший. Вирішив, що треба здобути спеціальність за допомогою якої можна заробляти гроші, а тоді вже робити те, що хочу. Я пішов на інформаційні та управляючі системи — як нам казали, ми будемо начальниками програмістів — це певне моделювання, створення моделей, проєктування.

Усередині навчання я потрапив до театру, а закінчивши університет, після першої вистави, я зрозумів, що на світ можна дивитися інакше — інакше з ним взаємодіяти, ніж це робить більшість людей навколо. Приїхавши до Києва, я потрапив до Центру сучасного мистецтва в Могилянці і PinchukArtCentre, ходив і дивився, як відрізнити справжнє мистецтво від несправжнього, що таке мистецтво. Усі теоретичні питання підштовхнули мене до того, щоб на практичному рівні їх з’ясувати.

Які в тебе зараз стосунки з перформансом та що приваблює більше: кіно чи перформанс?

Кіно, але одночасно з цим я часто думаю, що може досить… Кому потрібне те, що я роблю? Думаю так, але хто мене зараз візьме на роботу… А потім, раз — і перше місце на бієнале. Що це значить?

Чого б тобі хотілося досягти своєю діяльністю?

Зробити повний метр про Юлія Войнаровича, познайомити інших з його історією. Я написав короткий текст і QR код до книги Юлія Войнаровича, де він описує, як вони заснували музей, дитячу студію, як вони ходили в гори. Я про це дізнався і хочу поділитися з іншими — дати іншому голос, — це єдине, що виправдовує те, що я роблю.

Скоро вийде на екрани фільм про Валентина Сильвестрова, де він говорить: «Я не вигадую, я просто чую музику і записую її». Композитор — це передавач, я про себе частково теж так думаю: я щось дізнаюся, відчуваю, до чогось мене тягне, я збагачуюсь — і ділюся цим.