Про Карпатський регіон

У карпатської місцевості дуже строкате минуле: тут була й Польща, й Австро-Угорщина, єврейські та велика кількість інших народів. Тут часто змінювалися влада, устрій, валюта і правила, але гуцули залишалися автономістами: вони звикли жити на пагорбі, отримувати воду не від держави, а від джерела, отримувати землю від предків, або ж самостійно вирубувати полонину й ставити хати — вони звикли бути самостійними. Втім, кожна влада, що приходила, влаштовувала більші або менші репресії. Карпати — це не тільки краса, але й багато ресурсів — ліс, водойми, корисні копалини, нафтові родовища, для багатьох це ласий шматок. Цей край насичений і хорошими, і поганими історичними подіями.

Карпатський регіон завжди був популярним туристично, але туризм, як і всі інші масові заходи, рідко включає заглиблення в місцеві культури. Зазвичай це якась поверхнева, рекламна версія місцевої культури. Ніби й багато хто знає, що є Карпати, Гуцульщина, можливо, що хтось ще знає, що є лемки, бойки — у людей є загальне поняття про цю місцевість, але на глибинному рівні, напевно, мало хто з пересічних громадян може дати чітке означення, що це за культура, з чого вона складається, тощо. До прикладу, ще в часи Радянського Союзу були цілі гуцульські ансамблі, сільські хори, гуртки самоорганізації — ця культура ніби й підтримувалась, але діяльність цих формувань була регламентована посібниками будинків культури, на чолі яких стояли часто необізнані люди. Як наслідок, усі ці культури змішалась і, наприклад, ті ж гуцули могли співати пісні, що не притаманні їхній місцевості й грати на інструментах, що не є їхніми традиційними (коломийки під баян — це такий собі фарс, але він є). Можливо, це втручання і принесло щось нове в культуру, але воно частково позбавляє творчість автентичного складника. Як на мене, автентичність — це проростання із самого себе. Тобто коли ти робиш щось під впливом тільки своїх вражень або свого невеликого оточення.

Про проєкт

За професією я графічна дизайнерка, але візуальна культура карпатського регіону постійно мене оточувала — сама я родом із міста Надвірна, що лежить на шляху до відомих туристичних напрямків (Яремче й Буковелю) та на стику трьох етнографічних регіонів (Бойківщини, Покуття, Гуцульщини). Місто є близьким до гір, затишним і не залюдненим. Тільки з часом, коли я почала виїжджати за межі свого регіону, я зрозуміла, наскільки відмінною є культура Карпат — тоді ж мені стало цікаво збирати, аналізувати, поширювати її артефакти. Також я працювала на волонтерських засадах із проєктом «Дідова хатчина» — це ініціатива на Косівщині, що збирає людей, зацікавлених у розвитку й поширенні локальної культури. Там я жила майже рік, трішки займалася дизайном, ходила горами та селами, спілкувалася з місцевими, і там ми почали збирати фотографії: у цій місцевості (селище Яворів) є своє ремесло — ліжникарство (домашнє виготовлення виробів із вовни, зокрема, ковдр, покривал тощо — прим. ред.), що існує там уже кілька сотень років і є власне колискою цього промислу. Ми придбали старий верстат, почали ткати ліжники й зацікавилися тим, як усе тоді було влаштовано, якими були ліжники, як виглядали люди, які їх ткали. Потім почали ходити до сусідів і просити показати фотографії, на яких зображені старі ліжники, так зібрали невелику колекцію. Звичайно, крім ліжників там було багато інших предметів: фрагментів, нюансів і особисто мене, давно захоплює ця етнічна локальна атрибутика — люди робили всі вироби для себе, робили їх з увагою до деталей, із бажанням не просто зробити якусь робочу річ, а привнести своє естетичне бачення, що втілювалося у візерунках, кольорах і в такий спосіб вони транслювали своє бачення світу, краси й місцевої культури.

З часів волонтерства в мене назбиралося багато фотографій і я подумала, що немає сенсу це одноосібно колекціонувати — такими знахідками мені хочеться ділитись. Я завела інстаграм, почала публікувати знайдені фото й різні тематичні картинки з інтернету, уже потім виробилася певна система й алгоритм, за яким я роблю пости. Якщо в мене є інформація походження зображення, то я її обов’язково надаю, щоб охочі могли дізнатися більше та розуміли де й що шукати. Тобто це не просто галерея картинок, а певний архів. На диво, виявилося, що є багато зацікавлених людей — зараз на акаунт підписано понад 5 тисяч людей і для мене це дивовижно.

Також я завела саундклауд, на якому публікую записи інших дослідників і фольклористів, що не відомі широкому загалові й існують на різних тематичних сайтах і носіях. Ці записи були доволі розпорошені і я вирішила зібрати своєрідну централізовану колекцію традиційної музики в одному місці, щоб у людей була можливість, наприклад, послухати музику свого села чи будь-які інші тематичні записи, що їх цікавлять. Наприклад, на передріздвяні свята я робила підбірки циклу зимової й різдвяної музики (маланкування, щедрівки, колядки) — це прослухала велика кількість людей і я бачу, що людям цікаво бачити щось крім вишиванок і віночків. Музика кожного регіону відрізняється, у кожного є своя унікальна співоча традиція і своя майстерність.

Про дослідження

Першу публікацію я зробила 11 лютого 2018 року, за цей час я побувала приблизно в 10 експедиціях, з яких у мене назбиралося близько 1,5 тисячі фотографій. У середньому, одна сім’я має до сотні фотографій, що становлять якусь етнографічну цінність. Свого часу, з 1920-х до 1950–1970-х років, фотографія була популярним способом фіксувати пам’ять — це було доступно й люди багато фотографували, тому й у моїй колекції багато фотографій із періоду 1950–1970-х років. Звичайно, є і старіші, є кольорові фотографії з 1990-х років, градація часу доволі велика.

Я не маю відповідної освіти й не знаю як працювати в традиційно-науковій сфері. Я такий DIY-дослідник — усе йде через призму мого сприйняття і я роблю цей проєкт так, як мені здається, він би виглядав цікаво. У музейників є своя система, але я не впевнена, що хотіла б її успадкувати. Втім, Музей Івана Гончара в Києві — один із хороших прикладів музейної роботи, де працює багато ініціативних молодих людей, які справді захоплені цією справою.

Для мене найбільш цікавими є польові дослідження — поїздки в невідомі села, закутки, де можна знайти фрагмент чогось автентичного. Власне, одним таким цікавим селом є селище Криворівня — один із осередків, де культуру плекають і не роблять із неї товар. Там живе і процвітає традиція коляди, що зараз внесена в спадщину ЮНЕСКО. Усе завдяки громаді, що зберігає свою культуру і звичаї, якими мешканці цього селища з радістю діляться.

Про етнографічні музеї

Щоби розвивати свій проєкт, я хотіла б більше працювати з локальними музеями. Зокрема, наприклад, із Краєзнавчим музеєм селища Делятин — це музей у невеликому приміщенні, але там так багато експонатів, що вони всі заледве вміщаються, проте про цей музей мало хто знає. Я хотіла б співпрацювати з такими інституціями — приходити й сканувати їхні архіви, фотографувати предмети й  у такий спосіб розказувати про їхню діяльність, їхні колекції на сторінці проєкту і збільшувати аудиторію цих локальних музеїв.

З інших хороших музеїв — Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, він дуже великий, добре впорядкований, з великою колекцією, у якій є багато унікальних експонатів. Ще мені подобається Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини — невеликий місцевий музей у Косові. Насправді, хороших інституцій є кілька десятків, вони всі в різних станах, але в основному тримаються на чистому ентузіазмі.

Наразі маю досвід першої успішної колаборації з одним із приватних музеїв в Яремчі — Музеєм-фотостудією «Альпеншток», заснованим батьком і сином Олександром і Михайлом Будейчуками. Поки відсканувала в них понад 500 фото, але це лише маленький шматок їхньої колекції.

Про плани 

Я хочу більше їздити в експедиції, більше досліджувати місцевість, збирати більше матеріалів. Хотілося б, можливо, зробити сайт, створити згодом такий величезний, інтерактивний онлайн-архів із прив’язкою до місцевості, фільтрувати пошук за роками, хештегами (наприклад, одяг, обряди, музика), щоби люди могли відшукати всі ці матеріали, які я знайшла, у зручному для себе форматі. Мені здається, це було б цінним людям, які цікавляться генеалогією і своєю місцевістю, зокрема, це було б цікаво людям із закордонної діаспори. Просто декому важливо знати своє походження — знання хто ти й звідки, дає можливість легше зрозуміти, чому ти такий, який є. Коли ти про це все дізнаєшся — отримуєш ще один код бачення себе і свого оточення.

Також хотілося б поспілкуватись із діаспорою — мені цікаво дослідити питання міграції. Перші мігранти з України в США були з Коломиї, а в Канаду з Рожнятівського району. Мені просто цікаво, як ці люди, які ще сотні років тому мігрували на невідомі землі, у дечому асимілювалися, бо цього вимагали обставини, але змогли багато чого зберегти у своїй культурі. Наприклад, зараз у Канаді величезний відсоток українського населення й дуже потужна українська діаспора. Там величезна любов до Шевченка, до шароварів і віночків, і це дуже цікаво. Спочатку я не сприймала ці культурні мікси, бо вони мені здавалися чимось не природним, але з іншої сторони, це така собі заміксована між собою автентичність, що творить якусь нову культуру. Очевидно, вона може не всім подобатися, але вона існує й цього не можна заперечувати. Просто хтось далі танцює гуцулку в шароварах, а хтось реставрує чи відшиває за давніми зразками стародавній одяг і носить його відповідно до канонів. Кому як подобається, той так і поширює, розуміє і транслює культуру.