Вакансії

Золото Карпат: інтерв’ю із DIY-етнографіcткою про Карпати та проєкт carpathiancult

Христина Буній — засновниця проєкту сarpathiancult, називає себе DIY-ентнографісткою та займається дослідженням культури Карпатського регіону. На початку задуманий як інстаграм сторінка, на якій авторка публікує архівні зображення, проєкт переріс в етнографічну бібліотеку на патреон та аудіобібліотеку традиційної музики на саундклауд.

Для рубрики «Рідний край» Христина Буній розповіла про проєкт carpathiancult та його розвиток, стереотипи щодо Карпатського регіону та власне про місцевість.

Про Карпатський регіон

У карпатської місцевості дуже строкате минуле: тут була й Польща, й Австро-Угорщина, єврейські та велика кількість інших народів. Тут часто змінювалися влада, устрій, валюта і правила, але гуцули залишалися автономістами: вони звикли жити на пагорбі, отримувати воду не від держави, а від джерела, отримувати землю від предків, або ж самостійно вирубувати полонину й ставити хати — вони звикли бути самостійними. Втім, кожна влада, що приходила, влаштовувала більші або менші репресії. Карпати — це не тільки краса, але й багато ресурсів — ліс, водойми, корисні копалини, нафтові родовища, для багатьох це ласий шматок. Цей край насичений і хорошими, і поганими історичними подіями.

Яремче, міжвоєнний час. З архіву «Narodowe Archiwum Cyfrowe» (Польща).
Яремче, міжвоєнний час. З архіву «Narodowe Archiwum Cyfrowe» (Польща).

Карпатський регіон завжди був популярним туристично, але туризм, як і всі інші масові заходи, рідко включає заглиблення в місцеві культури. Зазвичай це якась поверхнева, рекламна версія місцевої культури. Ніби й багато хто знає, що є Карпати, Гуцульщина, можливо, що хтось ще знає, що є лемки, бойки — у людей є загальне поняття про цю місцевість, але на глибинному рівні, напевно, мало хто з пересічних громадян може дати чітке означення, що це за культура, з чого вона складається, тощо. До прикладу, ще в часи Радянського Союзу були цілі гуцульські ансамблі, сільські хори, гуртки самоорганізації — ця культура ніби й підтримувалась, але діяльність цих формувань була регламентована посібниками будинків культури, на чолі яких стояли часто необізнані люди. Як наслідок, усі ці культури змішалась і, наприклад, ті ж гуцули могли співати пісні, що не притаманні їхній місцевості й грати на інструментах, що не є їхніми традиційними (коломийки під баян — це такий собі фарс, але він є). Можливо, це втручання і принесло щось нове в культуру, але воно частково позбавляє творчість автентичного складника. Як на мене, автентичність — це проростання із самого себе. Тобто коли ти робиш щось під впливом тільки своїх вражень або свого невеликого оточення.

Місцевість невідома, приблизно 1980-ті рр. З колекції Богдана Петричука.
Місцевість невідома, приблизно 1980-ті рр. З колекції Богдана Петричука.

Про проєкт

За професією я графічна дизайнерка, але візуальна культура карпатського регіону постійно мене оточувала — сама я родом із міста Надвірна, що лежить на шляху до відомих туристичних напрямків (Яремче й Буковелю) та на стику трьох етнографічних регіонів (Бойківщини, Покуття, Гуцульщини). Місто є близьким до гір, затишним і не залюдненим. Тільки з часом, коли я почала виїжджати за межі свого регіону, я зрозуміла, наскільки відмінною є культура Карпат — тоді ж мені стало цікаво збирати, аналізувати, поширювати її артефакти. Також я працювала на волонтерських засадах із проєктом «Дідова хатчина» — це ініціатива на Косівщині, що збирає людей, зацікавлених у розвитку й поширенні локальної культури. Там я жила майже рік, трішки займалася дизайном, ходила горами та селами, спілкувалася з місцевими, і там ми почали збирати фотографії: у цій місцевості (селище Яворів) є своє ремесло — ліжникарство (домашнє виготовлення виробів із вовни, зокрема, ковдр, покривал тощо — прим. ред.), що існує там уже кілька сотень років і є власне колискою цього промислу. Ми придбали старий верстат, почали ткати ліжники й зацікавилися тим, як усе тоді було влаштовано, якими були ліжники, як виглядали люди, які їх ткали. Потім почали ходити до сусідів і просити показати фотографії, на яких зображені старі ліжники, так зібрали невелику колекцію. Звичайно, крім ліжників там було багато інших предметів: фрагментів, нюансів і особисто мене, давно захоплює ця етнічна локальна атрибутика — люди робили всі вироби для себе, робили їх з увагою до деталей, із бажанням не просто зробити якусь робочу річ, а привнести своє естетичне бачення, що втілювалося у візерунках, кольорах і в такий спосіб вони транслювали своє бачення світу, краси й місцевої культури.

Фото зліва направо: пряжа вовняної нитки для ліжника, знімок з села Яворів; ліжник у побуті, знімок з села Яворів, приблизно 1950-ті, з архіву Любові Рибенчук.
Фото зліва направо: пряжа вовняної нитки для ліжника, знімок з села Яворів; ліжник у побуті, знімок з села Яворів, приблизно 1950-ті, з архіву Любові Рибенчук.

З часів волонтерства в мене назбиралося багато фотографій і я подумала, що немає сенсу це одноосібно колекціонувати — такими знахідками мені хочеться ділитись. Я завела інстаграм, почала публікувати знайдені фото й різні тематичні картинки з інтернету, уже потім виробилася певна система й алгоритм, за яким я роблю пости. Якщо в мене є інформація походження зображення, то я її обов’язково надаю, щоб охочі могли дізнатися більше та розуміли де й що шукати. Тобто це не просто галерея картинок, а певний архів. На диво, виявилося, що є багато зацікавлених людей — зараз на акаунт підписано понад 5 тисяч людей і для мене це дивовижно.

Також я завела саундклауд, на якому публікую записи інших дослідників і фольклористів, що не відомі широкому загалові й існують на різних тематичних сайтах і носіях. Ці записи були доволі розпорошені і я вирішила зібрати своєрідну централізовану колекцію традиційної музики в одному місці, щоб у людей була можливість, наприклад, послухати музику свого села чи будь-які інші тематичні записи, що їх цікавлять. Наприклад, на передріздвяні свята я робила підбірки циклу зимової й різдвяної музики (маланкування, щедрівки, колядки) — це прослухала велика кількість людей і я бачу, що людям цікаво бачити щось крім вишиванок і віночків. Музика кожного регіону відрізняється, у кожного є своя унікальна співоча традиція і своя майстерність.

Селище Голови, 1934. Колекція музею «Альпеншток», Яремче.
Селище Голови, 1934. Колекція музею «Альпеншток», Яремче.

Про дослідження

Першу публікацію я зробила 11 лютого 2018 року, за цей час я побувала приблизно в 10 експедиціях, з яких у мене назбиралося близько 1,5 тисячі фотографій. У середньому, одна сім’я має до сотні фотографій, що становлять якусь етнографічну цінність. Свого часу, з 1920-х до 1950–1970-х років, фотографія була популярним способом фіксувати пам’ять — це було доступно й люди багато фотографували, тому й у моїй колекції багато фотографій із періоду 1950–1970-х років. Звичайно, є і старіші, є кольорові фотографії з 1990-х років, градація часу доволі велика.

Фото зліва направо: знімок з села Зелене, Верховинський район, з колекції музею «Альпеншток», Яремче; знімок з села Зелене, Верховинський район, з колекції музею «Альпеншток», Яремче; знімок з села Яворів, 1990-ті, з колекції Марії Базевої; знімок з Яремча, 1956, з колекції музею «Альпеншток», Яремче.
Фото зліва направо: знімок з села Зелене, Верховинський район, з колекції музею «Альпеншток», Яремче; знімок з села Зелене, Верховинський район, з колекції музею «Альпеншток», Яремче; знімок з села Яворів, 1990-ті, з колекції Марії Базевої; знімок з Яремча, 1956, з колекції музею «Альпеншток», Яремче.

Я не маю відповідної освіти й не знаю як працювати в традиційно-науковій сфері. Я такий DIY-дослідник — усе йде через призму мого сприйняття і я роблю цей проєкт так, як мені здається, він би виглядав цікаво. У музейників є своя система, але я не впевнена, що хотіла б її успадкувати. Втім, Музей Івана Гончара в Києві — один із хороших прикладів музейної роботи, де працює багато ініціативних молодих людей, які справді захоплені цією справою.

Для мене найбільш цікавими є польові дослідження — поїздки в невідомі села, закутки, де можна знайти фрагмент чогось автентичного. Власне, одним таким цікавим селом є селище Криворівня — один із осередків, де культуру плекають і не роблять із неї товар. Там живе і процвітає традиція коляди, що зараз внесена в спадщину ЮНЕСКО. Усе завдяки громаді, що зберігає свою культуру і звичаї, якими мешканці цього селища з радістю діляться.

Про етнографічні музеї

Щоби розвивати свій проєкт, я хотіла б більше працювати з локальними музеями. Зокрема, наприклад, із Краєзнавчим музеєм селища Делятин — це музей у невеликому приміщенні, але там так багато експонатів, що вони всі заледве вміщаються, проте про цей музей мало хто знає. Я хотіла б співпрацювати з такими інституціями — приходити й сканувати їхні архіви, фотографувати предмети й  у такий спосіб розказувати про їхню діяльність, їхні колекції на сторінці проєкту і збільшувати аудиторію цих локальних музеїв.

З інших хороших музеїв — Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, він дуже великий, добре впорядкований, з великою колекцією, у якій є багато унікальних експонатів. Ще мені подобається Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини — невеликий місцевий музей у Косові. Насправді, хороших інституцій є кілька десятків, вони всі в різних станах, але в основному тримаються на чистому ентузіазмі.

Наразі маю досвід першої успішної колаборації з одним із приватних музеїв в Яремчі — Музеєм-фотостудією «Альпеншток», заснованим батьком і сином Олександром і Михайлом Будейчуками. Поки відсканувала в них понад 500 фото, але це лише маленький шматок їхньої колекції.

Фото зліва направо: знімок з села Шепіт (Брустури), з колекції музею «Альпеншток», Яремче; знімок з села Баня Березів, з колекції музею «Альпеншток», Яремче.
Фото зліва направо: знімок з села Шепіт (Брустури), з колекції музею «Альпеншток», Яремче; знімок з села Баня Березів, з колекції музею «Альпеншток», Яремче.

Про плани 

Я хочу більше їздити в експедиції, більше досліджувати місцевість, збирати більше матеріалів. Хотілося б, можливо, зробити сайт, створити згодом такий величезний, інтерактивний онлайн-архів із прив’язкою до місцевості, фільтрувати пошук за роками, хештегами (наприклад, одяг, обряди, музика), щоби люди могли відшукати всі ці матеріали, які я знайшла, у зручному для себе форматі. Мені здається, це було б цінним людям, які цікавляться генеалогією і своєю місцевістю, зокрема, це було б цікаво людям із закордонної діаспори. Просто декому важливо знати своє походження — знання хто ти й звідки, дає можливість легше зрозуміти, чому ти такий, який є. Коли ти про це все дізнаєшся — отримуєш ще один код бачення себе і свого оточення.

Фото зліва направо: мігранти в Канаду, 1919, з колекції Марії Шастало з села Стримба; Роман мігрував в Канаду, 1920-ті, з колекції Марії Шастало з села Стримба
Фото зліва направо: мігранти в Канаду, 1919, з колекції Марії Шастало з села Стримба; Роман мігрував в Канаду, 1920-ті, з колекції Марії Шастало з села Стримба

Також хотілося б поспілкуватись із діаспорою — мені цікаво дослідити питання міграції. Перші мігранти з України в США були з Коломиї, а в Канаду з Рожнятівського району. Мені просто цікаво, як ці люди, які ще сотні років тому мігрували на невідомі землі, у дечому асимілювалися, бо цього вимагали обставини, але змогли багато чого зберегти у своїй культурі. Наприклад, зараз у Канаді величезний відсоток українського населення й дуже потужна українська діаспора. Там величезна любов до Шевченка, до шароварів і віночків, і це дуже цікаво. Спочатку я не сприймала ці культурні мікси, бо вони мені здавалися чимось не природним, але з іншої сторони, це така собі заміксована між собою автентичність, що творить якусь нову культуру. Очевидно, вона може не всім подобатися, але вона існує й цього не можна заперечувати. Просто хтось далі танцює гуцулку в шароварах, а хтось реставрує чи відшиває за давніми зразками стародавній одяг і носить його відповідно до канонів. Кому як подобається, той так і поширює, розуміє і транслює культуру.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Зберегти

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: