Автобус едет очень быстро. В понедельник. 8:35. Рано утром. 

ПРОЛОГ

etchingroom1 — друкарська студія, заснована двома художницями Крістіною Ярош та Анною Ходьковою у 2016 році у Києві, Україна. Зараз здебільшого працюють з технікою модульного офорту та урбаністичними сюжетами. Фіналістки конкурсу для молодих українських художників МУХі 2019 та Другої бієнале молодого мистецтва, що проходила у Харкові восени 2019. В обидвох конкурсах посіли друге місце. 

За два тижні до відкриття виставкового проєкту Ані та Крістіни «Скоро буду» у Щербенко Арт Центрі, ми зустрілися у їхній новій майстерні на Андріївському узвозі, щоб записати інтерв’ю. Переглядаючи роботи, починаєш помічати серії робіт, серії історій, що вибудовуються у графіці etchingroom1 мов епізоди багатосерійного фільму. Тому інтерв’ю теж буде поєднанням епізодів виставкового життя та практики etchingroom1. Тож, у наступних серіях про кочування майстернями, участь в українських конкурсах МУХі, Другій бієнале молодого мистецтва й міжнародній резиденції I’ve never been to Tulsa та іронію у своїх роботах.

ЕПІЗОД 1. Прийоми практики художниць та проєкт «Скоро буду»

6 жовтня 2020 відкрився персональний проєкт etchingroom1 під назвою «Скоро буду». Серія робіт стосується тем самотності, буденності смерті та фатальності виходу з дому, але з трансформуванням депресивного, подекуди виняткового, у нейтральне буденне. Проте про це трохи далі. Особливістю практики Крістіни та Анни є створення візуального щоденнику з рандомними фразами з діалогів художниць. Таким чином, кожна нова серія — новий наратив, але у межах дотримання всеохопної наскрізної тематики. 

Крістіна: У проєкті буде представлена нова серія робіт, пов’язана з мозаїками за тематикою. Вона є продовженням, ймовірніше навіть передісторією до попередніх серій. Нам би дуже хотілося, щоб виставка читалася як цілісна історія, тому що ми вибудовували її саме так.

Тема, розкрита у новому проєкті, ще давно нас цікавила. І якщо у графіці зустрічаються померлі люди, вони виникли там не під впливом останніх подій чи карантину. Насправді, ми продумували деякі роботи ще кілька років тому.

Аня: Використовуючи мозаїку, ми вирішили попрацювати з простором. Одна з них — вид у вікні, а друга — фасад будинку, що й буде інстальований на окремій стіні.

Повертаючись до тематики, місто з офортів etchingroom1 часто у коментарях критиків будується навколо образу антиутопії та депресивного пострадянського міста, а перегляд робіт створює відчуття дискомфорту. Хоча розглядаю офорти і бачу, як трансформовані образи персонажів з дивакуватими гримасами накладають, навіть, заміщують дискомфортний образ тотальною іронією. Особливо примітною у цьому є кольорова серія із залученням фломастерів, що експонувалася у виставковому проєкті «Сьогодні ввечері залишусь вдома» у Dymchuk Gallery взимку.

Аня: Цього ми і прагнули. Спочатку зображуєш смерть, самогубство, а потім починаєш наділяти його кольором, проте постійно з’являються коментарі про похмурість та темінь. Можливо людей відштовхує чорно-біла гама, часто запитують чому друкуємо тільки чорним.

Крістіна: Ми завжди намагаємося підійти з гумором. Сподіваємося, що іронію здебільшого зчитують.

ЕПІЗОД 2. Виставка графіки у Мистецькому Арсеналі та карантинні перипетії

Весна 2020 повинна була розпочатися для etchingroom1 участю у виставці «Відбиток. Українська друкована графіка ХХ-ХХІ століть», але пандемія перенесла усі плани на декілька місяців і проєкт відкрився вже у червні. 

Під час перегляду виставки мені, як відвідувачці, було трохи складно зорієнтуватися й експонування здавалося хаотичним. Уникнення певної хронології кураторки обґрунтували дослідженням вузлових точок перетину традиційної графіки з сучасним графічним мистецтвом. Так, у першому залі під назвою «У пошуках нових змістів» була зіставлена графіка останніх 30 років незалежної України і дорадянський період початку ХХ століття. Саме там, графічні роботи та інсталяції etchingroom1 та Павла Макова експонувалися поряд з роботами Івана Мозалевського, Максима Недашковського, Сергія Щербакова й інших графіків, які творили на початку ХХ століття. А радянський період був показаний у наступному блоці. 

Аня: Кураторки переробляли ці блоки багато разів і перша ідея здавалася нам більш логічною. Спочатку вони хотіли представити 5 частин експозиції і кожну з них вибудувати за хронологією. Плюс, до кожної залучати молодих художників, які б самі обирали з ким вони себе асоціюють і у якому блоці хочуть бути представленими.

Крістіна: І хто їм більше підходить за тематикою або стилем. Особисто мені за хронологією подобалося більше, були блоки: «Становлення», «Радянський період», 90-ті тощо. Так було зрозуміліше, адже в підсумку вийшло хаотично. Експонувалося багато крутих робіт, але деякі здавалися прохідними.

Аня: Ми вже співпрацювали з однією з кураторок, Катериною Підгайною. Вона робила виставку української графіки в Чикаго в Українському інституті сучасного мистецтва.

Крістіна: Також Катерина робила збірну виставку графіки у Хорватії. Вона нас сама знайшла ще перед Чикаго, 2 роки тому.

Аня: Ми вже втомилися про цю виставку думати, адже сподівалися, що вона відкриється, вип’ємо келих вина, порадіємо і будемо далі продовжувати працювати. Подивимося на результат та врахуємо певні деталі. Але вона все не відкривалася, тому особисто для нас виставка відкрилася і жила своїм життям, а ми просто перестали про неї хвилюватися.

ЕПІЗОД 3. Продажі та участь у Kyiv Art Week

У перерві між розмовами про проєкти та особливості підходу художниці розповіли про продажі.

Аня: Роботи продаються по-різному. З серії офортів з фломастерами вже не залишилося жодної роботи. Серйозних комерційних замовлень не робили, були маленькі екслібриси, замовлення по дизайну, логотип. Такі дрібниці. Поки живемо на гроші з продажу з гріхом навпіл. Я просто нічого більше не вмію робити. Ось якби нас хтось запросив стіну розмалювати, це б нас дуже зацікавило, а поки тільки на передостанньому Kyiv Art Week малювали.

Крістіна: Ми були представлені не тільки від галереї, ми брали участь у окремому проєкті, який називався «Твій портрет».

Аня: Останній раз експонувалися також від галереї «Арт Світ», до цього від Dymchuk Gallery. У цьому році не беремо участі.

ЕПІЗОД 4. Міжнародна резиденція I’ve never been to Tulsa та робота з текстами без візуального доповнення

Перший день та подальші два тижні цієї осені 2020 розпочалися для etchingroom1 участю у міжнародній резиденції I’ve never been to Tulsa, кураторами якої є Мері Тереза Джексон та Клеменс Пул. У рамках резиденції художники з різних країн мають змогу розмістити свої текстові роботи на дорожньому знаку. Цікавою особливістю, яка відрізняє участь Крістіни та Ані від інших художників та художниць — використання фраз, що до того вже були частиною офортів і супроводжувалися візуальним доповненням. Так художниці представили чотири роботи: «привет. как ты?», «чего так скучно», «бывает и такое» та «вы не подскажете как отсюда выйти?». 

Про резиденцію розповів один з кураторів Клеменс Пул: «Насамперед мені подобається абсурдність проведення міжнародної резиденції у часи, коли всі обмежені пересуванням і сама резиденція — знак у дворі Мері. Я й сам часто тяжію до нетрадиційного виду творчої діяльності і навіть незважаючи на те, що нині працюю у більш інституціоналізованому контексті, все рівно ототожнюю себе з панк-рок-DIY естетикою, наявною у резиденції. Так само, наче робити щось із задоволенням від абсурдності цього дійства. І наступним шаром є сприйняття певної абсурдності на серйозному рівні, а саме через роботу з простою мовою художників, зокрема etchingroom1, шляхом її розширення».

Крістіна: Нас зацікавила ця ідея, тому що ми іноді працюємо з текстами. Вирішили зібрати цілісне висловлювання з того, що вже використовували у різних роботах в різний час.

Аня: Незважаючи на те, що це текстова резиденція, візуальна частина також круто побудована і виглядає як цілісна картинка. Взагалі було цікаво попрацювати з текстами, адже вийшли своєрідні питання в нікуди.

Я також попередила Клеменса, що ми не з тих митців, хто пишуть тексти-пояснення і йому потрібно буде писати самому, але це й не заважало кураторському задуму. Він відчув наш меседж і зробив відповідний текст, який нам сподобався. Взагалі, DIY естетика не завжди нам імпонує, хоча, напевно, у нас все життя DIY.

ЕПІЗОД 5. Конкурси: МУХі 2019 і Друга бієнале молодого мистецтва у Харкові та прийом трансформування простору

Осінь 2019 теж виявилася для мисткинь дуже активною. Розпочалась вона участю у бієнале й закінчилася конкурсом МУХі. На бієнале etchingroom1 представили серію офортів про замкнений простір, що була створена у одній з їхніх майстерень на Рейтарській 8-Б. А на МУХі вони демонстрували серію «Альбом», де критикують дошку пошани як авторитарну практику, що типізує та позбавляє ідентичності більше, ніж демонструє певні здобутки.

У обидвох конкурсах художниці посіли призові місця. Розпочнемо з бієнале. Темою бієнале 2019 стала «Здається, я заходжу в наш сад», за якою художник розглядався у ролі культурного садівника, а сам проєкт — у ролі спільного простору. Одна з кураторок Анастасія Євсєєва розповідала, що багато представлених робіт були обрані не з поданих художниками, а з обраних кураторами з портфоліо.

Крістіна: На бієнале ми подавали серію робіт, яку у той момент допрацьовували. Нам здалося, що вона дуже підходить до концепції, і, зрештою, куратори також на ній зупинилися.

Аня: Ми приїхали ввечері за три дні до відкриття, коли всі стіни будувалися та фарбувалися. Наша стіна була білою і було видно фактуру дерева, тому ми запитали чи можна пофарбувати її в чорний. Куратори погодилися, і ми запропонували написати текст, який збігся з усіма обставинами.

Щоправда, зовсім не очікували бути одними з переможців обидвох проєктів.

Подібна ситуація склалася і на конкурсі МУХі, кураторка якого Марина Щербенко розповіла про відбір робіт та роботу з простором музею Шевченка: «Більшість робіт спеціально створені чи адаптовані для проєкту МУХі. Наша команда разом з художниками зайняли експозиційний простір традиційного пострадянського Національного музею Тараса Шевченка, де загальну інсталяцію сформували таким чином, щоб деінде підкреслити контраст між минулим та сучасним, а іноді стерти чи приховати всі різності та шорскості». У цьому проєкті трапилися нові труднощі, але вони ж, зрештою, призвели до формування нової особливості — подальшого постійного трансформування виставкового простору художницями під проєкт.

Аня: На МУХі потрібно було три проєкти, а оскільки ми подавалися одночасно на бієнале, МУХі та виставку у Dymchuk Gallery, то презентували подібні речі. Потім ми отримали відповідь від конкурсу МУХі, що пройшли і можемо самостійно обрати одну з поданих серій, тому вирішили зупинитися на проєкті «Альбом». Ми купили радянські шпалери і стіл, але потім дізналися, що оскільки це державний музей, роботи можна повісити тільки на ниточці або експонувати графіку на столі під склом, тому враз опинилися у глухому куті. Щоб знайти рішення проблеми, вирішили побудувати фейкову стіну і тільки тоді змогли втілити свою першопочаткову ідею експонування.

Ми остаточно переконалися, що нам не завжди подобається простір, у якому можна експонувати роботи. Таким чином, у межах групового проєкту, маєш змогу сам зробити міні-виставку. У разі з виставкою графіки у Мистецькому Арсеналі ці роботи точно б загубилися. Навіть якби ми помістили їх, враховуючи висоту стелі та розміри самого приміщення, цього все одно було б не уникнути. Тому це був непоганий хід.

Здебільшого, у галереях власникам вистачає наявності стін, й вони просто пропонують художникам розвішувати на них свої роботи. Простір неможливо дуже трансформувати, бо все впирається у матеріальний бік процесу і небажання галеристів робити зміни. У локальних експозиційних просторах ще не дійшли до того, що можна трансформувати простір під проєкти. Добре, що Марина (Щербенко — прим. ред.) постійно видозмінює простір ЩАЦ.

Крістіна: Так, взагалі, коли ми беремо участь у таких проєктах, сам факт конкурсу є для нас другорядним. Наше основне завдання, яке ми собі ставимо, — вибудувати експозицію. Це може бути абсолютно будь-який простір, нам цікаво якось з ним попрацювати і створити свою атмосферу.

ЕПІЗОД 6. Кочування майстернями або робота, яку сам собі вигадуєш

Коли ми тільки-но розпочали інтерв’ю, художниці відразу розповіли, а вже зараз завершать, про своє постійне життя на валізах й вимушення постійно знаходити нове місце для роботи. 

Аня: Все почалося з Платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ, де була розташована наша перша майстерня, до якої ми заїхали наприкінці 2016. Там ми планували пробути не більше року, власне стільки й пробули, адже потім нас запросили на Рейтарську, де знаходився Дукат і Educatorium. Через півтора року трапилася дивна історія з власниками, корупція тощо, і ми були змушені виїхати. Втретє вже переїхали на вулицю Коцюбинського, де наприкінці травня господарі нам сповістили, що самі хочуть переїхати до цього місця, а у нас залишається два місяці, щоб його покинути. Ось у кінці липня ми переїхали сюди. Тому у нас продовжується постійне кочування орендованими приміщеннями.

Хлопці, які перевозять нас від місця до місця, добре знають як потрібно збирати і розбирати наш верстат. Ми знайшли його на ОLХ, адже там він коштував удвічі дешевше, аніж купити у будь-якому іншому місці. Проблема була лише в тому, що він знаходився у Луганську, ще й з позначкою «самовивезення», тому Крістіна знайшла хлопця, який перевозив речі біженців і заодно перевіз наш верстат на автівці швидкої допомоги.

Ми приходимо до майстерні щодня і вважаємо це роботою, яку ти сам собі вигадуєш і плануєш. Іноді це більше, ніж звичайна робота. Коли я у Києві, то не знаю чим зайняти себе цілий день. Ніби я більше нічого не знаю і світ відразу звужується в десятки разів. І втомлюєшся ще більше, ніж якщо б працювала.

Крістіна: Раніше в майстерні ми робили вечірки Drink & Print, але вже давно не влаштовували нічого подібного. Ми трохи втомилися від цього, зробили багато івентів. Плюс, коли ми тільки заїхали в ІЗОЛЯЦІЮ, у нас були відповідні умови, ми не платили за оренду, користувалися усім, але щосуботи робили воркшоп для людей, які записуються на захід.

Також робили таку вечірку на закриття виставки «Кордони існування» у галереї «Артсвіт» у Дніпрі. У них був верстат, його пожертвував хтось із художників, і тому ми мали змогу організувати подію.

ЕПІЛОГ

Наостанок скажу, що репліки почасти були короткі, а стаття про практику etchingroom1 навмисно уникає широкого контексту та проведення системних паралелей. Так само як Крістіна та Аня уникають розлогих балачок на кшталт «що», «чому» та «навіщо», бо навіщо? 

Розмови про високі категорії відсутні, бо знівельовані цинічно-іронічним ставленням до смерті та інших винятковостей. А завдяки цьому призводять до сприйняття та відображення життя the way it is та відмови від претензійності і виражальними засобами з використанням рандомних розмовних фраз, і зображальними засобами графічного медіуму. У черзі типізації та безкінечних класифікацій «вы не подскажете как отсюда выйти?»