Про історію та етапи фестивалю

Михайло Барабаш: Частина назви «ТЕТРА» посилається на 4 складника: звук, зображення, взаємодія та будь-яка технологія, яка це все об’єднує.

Так фестиваль «Тетраматика» існує з жовтня 2013 року й проводиться раз на 2 роки. Це не тільки подія про нові медіа, а радше мультидисциплінарний проєкт. Ми обрали напрям роботи на межі звукового та візуального, і для нас цікаво запрошувати митців, які працюють з перформативним жанром, аудіовізуальними концептами, алгоритмами та технологіями.

Ми планували фестиваль, коли Остап вже працював у музичній академії, викладав і створював фестиваль, на який приїздили знані митці, що займаються електроакустичною музикою (примітка: з 2013 фестиваль отримав назву VOX ELECTRONICA). Я тим часом ходив і думав, що треба робити ще щось візуальне. Це був 2011 рік, а в 2013 ми отримали перший ґрант на фестиваль. 

Це все було дуже авантюрно. Перша ТЕТРАМАТИКА відбулася у Львівській галереї мистецтв імені Б. Возницького. Тоді ми підняли на вуха всю галерею: вони боялися і одночасно прагнули показати щось нове. Лариса Борисівна (дочка Возницького — прим. ред.) мала сказати якесь слово, але прийшла за день до відкриття й побачила, як ми на монтажі затемнили все, комп’ютери почали ставити, і в неї волосся стало дибки. У результаті вона просто не виступила. Потім до галереї почали приходити гості з Німеччини, Польщі, після чого Лариса Борисівна змінила свою думку. 

Уже тоді ми показували митців з України, Бельгії, Польщі, Тайваню та Румунії. Ми пробували і отримували внутрішній кайф від того, що це цікаво іншим людям. На першому фестивалі у нас з’явилася робота Лін Пей Чвен — тайванської мисткині, яка була керівником кафедри сучасного і мультимедійного мистецтва в університеті Тайбея, — «Портрет клона Єви» у техніці 3D голографічного друку. Мисткиня тоді не змогла отримати українську візу і приїхати через те, що Україна дуже дружить з комуністичним Китаєм, а Тайвань — це капіталістичний Китай, тому в нас немає жодних дипломатичних стосунків з цією країною. 

Остап Мануляк: У 2015 році був важкий фестиваль. Через війну ми спочатку хотіли все відмінити. Тоді виникла ідея використати фестиваль як своєрідну платформу для донесення інформації до аудиторії, яка може повністю або частково підпадати під вплив російської пропаганди. Михайло запросив Яніну Пруденко стати кураторкою і створити проєкт на тему війни з сучасними українськими й опозиційними російськими митцями. Так постав проєкт WARning, який був представлений у Палаці Мистецтв. У цей момент відбувалися надзвичайні зміни у свідомості соціуму. Це був своєрідний вибух активності громадянського суспільства і перша суттєва активізація природоохоронних ініціатив, які почали отримувати результати на законодавчому рівні. Також у цей час після реконструкції відкрився Природознавчий музей і ми запросили кураторку Бієнале WRO Аґнєшку Кубіцьку-Дзєдущицьку (яка, до речі, має родинні зв’язки з засновником Природознавчого музею — графом Володимиром Дідушицьким) запрезентувати експозицію, пов’язану з взаємодією з природою. Тоді на фестивалі провідною була досить класична гуманістична / людиноцентрична нарація, і от на виставці у Природознавчому музеї вперше з’явилася робота, яка нав’язує постгуманістичний контекст — інсталяція Наталії Бальської (PL), яка реалізується в результаті симбіозу рослини і штучного інтелекту. Цей проєкт в межах ТЕТРАМАТИКИ був також нашою першою співпрацею з Бієнале WRO.

У 2017 році основною темою стала «Освіта й творчий експеримент». Перший фестиваль, де почала з’являтися провідна тема, але ще не до кінця окреслена. 

М. Б.: Тоді ми мали важливу співпрацю з освітніми інституціями і зайшли з інсталяціями в 5 університетів Львова (примітка — Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет «Львівська Політехніка», Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, Львівська національна музична академія імені М. В. Лисенка, Львівська національна академія мистецтв). Вперше того ж року ми показали роботу французького митця Фаб’єна Зокко у «Львівській політехніці». Також був Мирослав Балка — відомий на весь світ польський візуальний митець, один із кільканадцяти авторів (серед яких Ай Вейвей, Луїза Буржуа, Аніш Капур), які отримали замовлення від Тейт Модерн створити свої персональні проєкти в Tate Modern Turbine Hall. Ми тоді вели довгі перемовини щодо його приїзду та експозиції творів у залах Національного музею на Драгоманова, але значною мірою його приїзд у Львів також був результатом відгуків його друзів і знайомих митців, які перед цим приїздили сюди. Балці було цікаво взяти участь у молодому фестивалі, а також поспілкуватися з новим мистецьким середовищем, яке почало формуватися довкола. Це стало дуже важливим досягненням для ТЕТРАМАТИКИ. 

О. М.: У 2019 фестиваль відбувся завдяки співпраці та підтримці Інституту Адама Міцкевича (IAM). Тоді ми запросили Бієнале медіа-мистецтва WRO привезти до Львова частину їхньої експозиції та представити в залах Музею етнографії виставку «Людський чинник: on/off». Також тоді була виставка в «Дзизі», перформанси в театрі Леся Курбаса, театрі Лесі Українки та на Lem Station і велика конференція в Центрі міської історії, яку проводив ІАМ. Нарація основної експозиції 2019 року була радше песимістичною. Це і рафінована інсталяція Каріни Марусінської та Аліції Кєлян про унікальність, яка трактується як вада (що, до речі, була немовби спеціально створена для цих залів Львівського музею етнографії); і відеоінсталяція француза Еммануеля Тюссора «Сирени» про кризу біженців, розчинення у ситуації, а також фізичну загибель людини; і робота нідерландського митця Дані Плюгера про війну, травми та контузії (у процесі створення автор інсталяції спілкувався з українськими ветеранами війни на сході) втілена як реконструкція у віртуальній реальності відчуттів людини, яка отримує поранення в голову; і кумедно-сумна забава маленького робота з приставкою в праці Фабіана Кюхфусса з Німеччини. В останньому залі була робота грецької мисткині Есмеральди Косматопулос «Оракул» про те, як штучний інтелект поступово підміняє живе висловлювання людини, а також робота британського дуету Анни Думітріу й Алекса Мея під назвою «Археабот». Вони створили модель археї, — багатоклітинного організму, який жив на дуже ранньому етапі існування життя на землі в морях, які перенасичені токсичними речовинами, в розжареній від вулканічної активності воді — й інсталювали штучний інтелект у комп’ютер, який поставили всередину в збільшену модель. Археабот плавав в акваріумі й збирав інформацію про середовище. Умовно можна сказати, що він вчився, як краще махати своїми мацаками, щоб вижити в разі апокаліпсису. Тоді фактично відбулося символічне мистецьке створення людьми штучної форми життя, яка теоретично може вижити в разі загибелі людства. 

Також у 2019 році була наша перша співпраця з Lem Station. Тоді приїздив Кріс Катлер — англійський перкусіоніст і легендарний представник британської експериментальної сцени, а також знаний польський композитор і перформер Марек Холонєвський. Вони робили у Lem Station перформанс «Складені мапи часу», в якому використовували мозкові сенсори для трансформації звукової тканини. 

Про цьогорічну виставку «Технології і чуттєве»

О. М.: Цьогорічна тема виставки «Технології і чуттєве» — про сприйняття світу й про те, як по-різному ми бачимо та осмислюємо технологію у нашій картині світу: від засобу, який підсилює наше безпосереднє чуттєве та емоційне сприйняття, через технологію як бар’єр — до технології як втілення певних прагнень людини та навіть її аспірації в соціополітичному контексті. Тема виникла як логічне продовження 2019 року. Тоді ми аналізували й роздумували над людським чинником у технології та до чого це може призвести. Логічно, що в нас виникла тема про взаємодію технології та емоційного сприйняття світу людиною.

Дуже цікаво склалося, що цьогоріч ми відзначаємо сторіччя від дня народження Станіслава Лема, а в його творчості ми дуже часто знаходимо такі багатопланові переосмислення (часто навіть дуже іронічні) нашої взаємодії з технологією. Відповідно цьогорічний фестиваль ми розпочали циклом перформансів Solaris, що був приурочений до ювілею Лема. 12 вересня в Lem Station були представлені перформанси польського проєкту Voices of the Cosmos, що ґрунтується на соніфікації астрофізичних даних, перформанс базованого у Кракові проєкту Moon2 про взаємопоєднання імпровізації, сучасного танцю та кодингу в реальному часі, а також легендарний перформанс канадського піаніста й композитора, видатного представника північноамериканського аванґарду Ґордона Монагана — Speaker Swinging. Куратором цієї програми був уже згаданий вище польський композитор і перформер Марек Холонєвський. Далі тема того, як технології впливають на наше сприйняття світу, розгорнулася в основній експозиції «Технології та чуттєве» в Lem Station.

М. Б.: Експозиція складається з двох блоків. Перший пов’язаний з тим, що стосується інтимного, камерного сприйняття і взаємодії зі світом природи (праці Кіда Тсая (TW), Ніни Шукали (PL), Віталія Шупляка (UA) та Юлії Єрьоміної (UA)). Для нас як для митців важливо зберігати в собі особливу чутливість і бути відкритими для нових досвідів. У другій частині залу виставка переходить до проблематики ритуалу, міфу, що закладені в архетипній поведінці (проєкт Verbova (UA), роботи Михайла Барабаша (UA), Фаб’єна Зокко (FR), Алексії Ахіллеос (FI/CY) та Маріноса Куцоміхаліса (GR/CY)).

Остап Мануляк: Питання відкривається роботою Сергія Петлюка (UA) і підсумовується роботою Джулі Зу. Джулі Зу — композиторка та художниця зі Стенфорду (США). Вона створила аудіовізуальну музичну композицію, базовану на звуках, які ми нормально не чуємо, але які властиві багатьом поколінням — шурхіт від писання. Якщо дуже добре прислухатись до того, як ви пишете, звук буде однаковий незалежно від змісту. Ви пишете I love you чи I hate you — ритміка та структура звуку, який символізує саме написання, лишаються незмінними.

Продовженням і переосмисленням цих тем є експозиція «Звук / Знак» в «РадіоГаражі», яку творять три інсталяції: Анджея Васілєвського, Антоні Райжекова і проєкту Pandemic Media Space.

Інсталяція польського митця Анджея Васілєвського «Квіти зла» базується на соніфікації статистичних даних про розвиток людства, вичерпування ресурсів, зростання економічної нерівності й т. д. Вона перегукується з українсько-польським проєктом Pandemic Media Space, який містить твори 14 митців, базовані на різних типах соніфікації чи інтерпретації даних, зібраних впродовж пандемії (переважно статистика щодо кліматичних змін та стану здоров’я населення в різних країнах).

Тема російсько-української війни з’являється у роботі австрійського митця болгарського походження Антоні Райжекова «Biocoin: дует у самовизначенні». Антоні Райжеков працює з дослідженням біологічної вартості та біологічного потенціалу грошей, що відрізняється від їхньої актуальної (чи історичної) номінальної вартості. У своїй роботі Антоні Райжеков опирається на соніфікацію структур колоній бактерій, які розвиваються на монетах, й активно співпрацює з мікробіологами (у версії інсталяції, яку митець створював спеціально для Фестивалю ТЕТРАМАТИКА — це була співпраця з кандидатом наук, керівником Колекції мікроорганізмів (ККМПА) ЛНУ імені І. Франка Олександром Громико та докторантом Іваном Романом). У «РадіоГаражі» можна було побачити, як розвиток колоній бактерій на українській гривні та старих радянських рублях стає прообразом різних типів розвитку суспільства й проєктується на сучасну політичну ситуацію зі сповзанням окупованих Росією територій у тотальну ностальгію за радянським минулим без візії майбутнього.

Про основну місію та мету фестивалю ТЕТРАМАТИКА

О. М.: Українське мистецтво все ще досить відірване та не актуалізоване у світовому контексті. Протягом тривалого часу, коли в Україну привозили інноваційні високотехнологічні роботи, то не було взаємодії між авторами та локальним мистецьким середовищем. Всі приходили подивитися, відкривали роти і не розуміли, що насправді відбувається. Не було можливості обміну досвідом. 

У межах ТЕТРАМАТИКИ постійно діє освітня складова, щоб такі можливості виникали. Нам важливо створювати своєрідне альтернативне середовище для навчання, оскільки академічна система освіти не завжди може встигати за всіма новаціями (а особливо в Україні). 

М. Б.: Найважливіше те, що бачимо: ми робимо щось потрібне для нашого середовища. Створюється фестивальна платформа, де українські митці мають можливість реалізувати свої твори поруч з відомими світовими іменами. Якщо в 2013 не сильно було що показувати, то з кожним роком українських авторів стає все більше. З кожним роком географія фестивалю ширшає. Коли приїжджають художники з Європи або Америки, вони мають можливість побачити те, що в нас відбувається. Тема культурної дипломатії важлива. Ми бачимо, як у нас розвивається важлива міжінституційна співпраця.  

Ти вкладаєш дуже багато зусиль — і маєш результат. Намагаємось кожні два роки покращити цей результат, вигляд експозиції та кураторську роботу. Віримо в те, що розвиток нових медіа — своєрідний індикатор розвитку суспільства й держави.