Влітку 2020 року ІЗОЛЯЦІЇ виповниться 10 років, за цей час фонд створив власну спільноту однодумців у Донецьку, був вимушений переїхати у зв’язку із війною у Київ, провів безліч виставок та резиденцій і продовжує активно працювати на Сході України та руйнувати стереотипи щодо цього регіону.
Аміна Ахмед поговорила з Михайлом Глубоким, директором із розвитку та комунікацій фонду про переїзд, проєкти, резиденцію та плани організації.
Фонд ІЗОЛЯЦІЯ — платформа культурних ініціатив, створена у 2010 році в Донецьку. Власне, нашою місією є зміна українського суспільства з допомогою мистецтва та культури. У Києві ми довго шукали собі місце, перебирали приміщення і зрештою знайшли простір на території ремонтно-суднобудівного заводу, де ми зараз є. Згодом вирішили створити тут IZONE — окрему організацію, що займається розвитком креативної індустрії в Україні, це те, що ми намагалися зробити в Донецьку у 2012 році. Крім нас тут є ще 30 інших організацій, з якими ми співорендуємо цю будівлю, робимо різні проєкти тощо.
Ми до останнього моменту сподівались, що нам не доведеться нікуди їхати. У 2014 році ІЗОЛЯЦІЯ робила багато подій; був мем про голос Донбасу, який треба почути, але фактично його репрезентували окремі люди, ми ж хотіли показати, що це не так, що є багато різних людей на Донбасі, різні точки зору тощо. Ми зробили великий фестиваль літератури («Український літературний фестиваль в ІЗОЛЯЦІЇ». Тема: Мова та насильство. Куратор: Любко Дереш — прим. ред.) в Донецьку в травні 2014 року, запросили письменників з усієї України, були автори з Британії, ми тоді навіть запрошували людей із Росії, але ніхто не приїхав. Нам треба було показати, що є діалог, що щось відбувається. Фестиваль тривав тиждень, було багато лекцій, дискусій, щовечора круглі столи на різні теми, приїхало багато журналістів з усієї України, щоби показати, що люди, які ходять на ці події, це не ті люди, які в Донецьку стоять зі зброєю, що суспільство різне. Ми дуже боялись, що на нас нападуть, бо в нас уже був такий досвід у 2013 році, але, на щастя, усе пройшло мирно. Ми створили місце, куди люди можуть прийти, не боятися, бути собою, відпочити від ситуації на вулиці. Ми планували провести ще кілька подій, але Любові Михайловій, нашій засновниці, почали погрожувати й «попереджати», щоб вона не приїздила в Донецьк. Тож вона запросила нас приїхати в Київ зустрітися й поговорили про те, як ми бачимо майбутнє організації, що робити далі, як реагувати, треба переїжджати чи ні. Більшість із нас вважала, що треба залишитися на місці.
Я на той час був у відрядженні у Франції, ми їздили на конференцію і представляли там Україну, розповідали про цю ситуацію на Сході з точки зору ІЗОЛЯЦІЇ. Але коли я повертався назад, донецький аеропорт уже зруйнували й не було можливості повернутися додому. Я залишився в Києві, а згодом сюди переїхала вся команда. Тоді ми зустрічалися для того, щоб поговорити про майбутнє й буквально того самого тижня нам зателефонували і сказали, що територію ІЗОЛЯЦІЇ захопили бойовики. Власне, вранці, 9 червня люди зі зброєю прийшли на територію ІЗОЛЯЦІЇ і сказали, що ця територія належить їм, типу в них був папірець від міністерства чогось там, де говорилося про те, що тепер вони є власниками всього цього. Вони казали про те, що там планують зберігати гуманітарну допомогу з Росії, що ми можемо залишатися і продовжувати робити свої проєкти. Звісно, ніхто цього робити не став. Наступного дня вхід на територію заводу вже був зачинений, туди неможливо було потрапити і, відповідно, неможливо щось вивезти. Тільки першого дня вдалося врятувати частину колекції, якихось плоских речей, фотографій, колекцію соцреалізму, яка належить засновниці фонду, а більшість робіт, великі інсталяції тощо, це все було втрачено і, як ми вже потім дізналися, знищено. Люди просто порізали роботи Даніеля Бюрена на метал, деякі роботи підірвали й завантажили потім у Вконтакті відео.
Так ми опинилися в Києві. У нас нічого не було, у мене був рюкзак із речами на кілька днів, з яким я їздив у Ліон, у більшості людей були із собою речі лише на тиждень, а решта залишилася в Донецьку.
У Києві у 2014 році ми почали робити багато подій, щоб привернути увагу до культурних інституцій, які залишилися на Донбасі (музеї, художні музеї тощо). Донецьк був містом шахтарів, а в Радянському Союзі була така система, що в містах були різні рівні постачання. Тобто, у Донецьку була краща ковбаса, ніж у Ростові. От люди з Ростова їхали до Донецьку, бо там була краща їжа. Так само було в Художньому музеї, у ньому були ліпші роботи, за роботи у Ростові, тому що в міста був вищий статус. У Донецькому художньому музеї велика колекція, там багато відомих художників, багато живопису, дуже велика колекція графіки й ми говорили, що треба щось робити, евакуйовувати це, якось рятувати, бо ніхто не знав, що з цими добірками станеться далі. Звісно, це не єдина тема, про яку ми говорили, ми також говорили про переселенців, ми робили події, щоби люди, які переїхали разом із нами, з Донецьку, щоби вони не відчували себе самотніми, щоби була якась комунікація, щоби вони могли знайти якусь допомогу.
Перший художній проєкт після переїзду ми зробили восени 2014 року, він називався «Захоплення». Проєкт відбувався в міському просторі, бо свого в нас не було, участь взяли вісім художників, серед них була, наприклад, Відкрита Група. Цією роботою ми хотіли нагадати, що неподалік відбувається справжня війна зі справжніми військовими. Протягом місяця ми проводили різні акції, нашою метою було привернути увагу не фахової публіку, а буквально людей із вулиць, подивитися на їхню реакцію. Одна з інсталяцій Катерини Берлової була прямо на станції метро Майдан Незалежності, там де ці невеликі магазинчики; в одному з них вона зробила велику проекцію, всередині була інсталяція, і тисячі людей, які йшли в метро на Майдані, коли проходили повз цей магазин, заходили й дивилися на цю інсталяцію.
У Києві в нас немає такої кількості ресурсів, яка була в Донецьку, це дуже сильно впливає, як у поганому, так і в хорошому сенсі на програму. У Донецьку були великі виставки, там були світові зірки: Цай Гоцян, Кадер Аттіа, Даніель Бюрен, Леандро Ерліх, Моатаз Наср, Ханс Оп де Бек, Паскаль Мартін Таю, Річард Енсетт та багато інших, які робили дорогі і великі виставки. Тоді був фонд, донор, який давав гроші, власне, це були представники різних місцевих бізнесів, люди, які хотіли, щоб Донецьк розвивався. Здебільшого це були невеликі заводи, компанії, що займаються торгівлею з ЄС, Британією, Америкою, які зацікавлені в тому, щоби люди почали розуміти, чим вони займаються, вони розвивали громаду міст, за допомоги мистецьких, освітніх або культурних проєктів. Я постійно про це говорю й повторюсь, це не були компанії, які пов’язані з так званою донецькою мафією, або з олігархічними колами, ми не працювали з компаніями Ахметова, це був важливий принцип. Коли почалася війна всі ці компанії або збанкрутілі, або їх захопили, абощо, тобто від них зараз немає ніякої підтримки. Зараз ми працюємо завдяки нашим західним партнерам, різним посольствам і власне прибуток від IZONE ми намагаємось вкладати в проєкти ІЗОЛЯЦІЇ.
Що важливо, і про що треба згадати, коли ми переїхали в Київ, багато інституцій тут нас прийняли, нам допомагали. Навіть не інституції, тому що в них свої програми, просто організації. Наприклад, «Часопис» нас впустив безкоштовно сидіти в них у офісах, «Клозер» нам надавав приміщення для проведення виставок, подій, репетицій. Нас дуже добре тут прийняли, люди підтримували, допомагали. Було дуже приємно, незважаючи на те, що причина дуже сумна, але ця підтримка, звісно, була дуже важлива на той момент, і це дуже приємно, що вся художня спільнота об’єдналася й ніхто не казав, що ви там із Донецька, тож їдьте у свій Донецьк.
Відслідкувати всі проєкти не так просто. Наприклад, є проєкт «Донбаські студії», присвячений тому, що відбувалося, відбувається й буде відбуватися на Донбасі; є «Арт-середа»; програма резиденцій; виставкові та дослідницькі проєкти, відокремлені в різні підрозділи.
Складно порахувати скільки всього проєктів. Річ у тім, що в ІЗОЛЯЦІЇ від самого початку структура організації доволі плоска — у нас є засновниця фонду — Любов Михайлова, а різних відділів із керівниками немає, багато людей працює над проєктами разом, але в них також є свої власні проєкти, які вони роблять самі.
Проєкт «Донбаські студії» ми робимо з 2014 року, щоправда, ідея виникла задовго до цієї дати, але у 2014 році, у зв’язку з війною, ми зрозуміли, що треба відреагувати на ті події і зрозуміти на різних рівнях, чому це все відбувається. Було дуже багато питань: яка ситуація була на Донбасі перед війною, як суспільство до цього ставилося, економічні чинники, що думали про події місцеві тощо. Всередині проєкту було кілька публікацій, ми працювали з різними дослідниками, письменниками, зокрема з Андрієм Возьяновим, Оксаною Міхєєвою, Євгенією Моляр, Андрієм Портновим, Катериною Радченко, Катериною Яковленко, видали окрему книжку про жінок на Донбасі й низку історій-досліджень про те, що там відбувалось. Звісно, були також і мистецькі проєкти. У липні 2019 року спільно з Центром російських, радянських, центральноєвропейських та східноєвропейських досліджень Університету Сент-Ендрюс (Великобританія) та Центром міської історії Центрально-Східної Європи (Львів, Україна) ми зробили велику літню школу, у межах якої був проєкт, присвячений Уельсу. Власне, засновник Донецька, Джон Юз родом із цієї країни — члена Сполученого Королівства, учасники провели дослідження присвячене тому, як мешканці Уельса на початку ХХ сторіччя приїздили в Донецьк для будівництва металургійного заводу. Тоді у Вельсі не було роботи, вихідці міста фактично були емігрантами й шукали місце, де б вони могли знайти роботу. На виставці також представили архівні матеріали університету у Вельсі: документи, листи та листівки від заробітчан, у яких вони розповідали про побут та життя на Донбасі.
У межах «Донбаських студій» також був окремий напрям під назвою «Зміна». У 2014–2015 роках було багато міст, де нічого не відбувалося. Тобто була війна, але не було ніякого зв’язку з Києвом, нічого не відбувалося з культурою, мистецтвом, ніхто не говорив там про те, що буде далі. Дуже гарний приклад — Маріуполь, де були підірвані колії, не працювали залізниці і все місто було в блокпостах. Ми приїхали туди з низкою різних програм, навіть була ідея зробити там філію, але, на жаль, не змогли цього зробити через брак ресурсів. Головною нашою мотивацією було те, що в цьому регіоні існує стереотип, ніби люди мають мати справжню роботу, тобто працювати або на шахті, або на заводі. Ми показували, що є альтернатива, наприклад, сфера креативного бізнесу, якогось сервісу, який вважається не дуже ідеалістичним, героїчним на Сході. Ми запрошували художників, режисерів, дизайнерів, фотографів, журналістів, письменників, які розповідали про свій досвід, своє життя, свою роботу. Тоді це було дуже важливо, тому що нічого іншого не було. Згодом «Зміна» стала дослідницьким проєктом, у якому ми досліджували як мистецькі ініціативи 2014–2015 років, що відбувалися на Донбасі, вплинули на суспільство.
За підтримки американського посольства у 2019 році ми запустили «Гуртобус». Ми оголошували open call, до нас зверталися люди, які хотіли, щоби ми приїхали й після їхньої заявки «Гуртобус» приїздив із виставковою та інтерактивною програмою. Загалом проєкт встиг відвідати майже 30 міст по всій Україні. Від самого початку для нас ідея культурної децентралізації була дуже важливою, адже ми працювали в Донецьку, у маленьких містах Донецької області й «Гуртобус» знову повертає нас до цих часів.
Ми починали з того, що резиденція була головним проєктом ІЗОЛЯЦІЇ на рік. Коли ми працювали в Донецьку, ми спочатку оголошували конкурс на пошук куратора, обирали його, потім куратори приїздили в Донецьк, ми разом працювали над темою, а після цього робили open call на пошук художників; уже з темою й разом із кураторами відбирали художників і робили резиденцію, яка тривала місяць (або більше). Протягом цього періоду, спеціально для художників, ми робили зустрічі з людьми, письменниками, викладачами, з усіма, хто міг би розкрити контекст заявленої теми. Кожна резиденція завершувалася публічною лекцією для широкого загалу.
Упродовж року, разом із кураторами, художники робили проєкт, який ми представляли на великій виставці резидентів наступного року. У такому форматі ми постійно працювали в Донецьку й так сталося, випадково, що кожна резиденція, насправді мала не тільки свою тему, але ще і свій медіум. Перша виставка була у 2010 році, втім, не було ані специфічної теми, ані окремого медіа. Це не була велика виставка, але це був великий знак для міста, що почалися зміни. Тоді завод ІЗОЛЯЦІЇ був фактично збанкрутілим, там нічого не відбулося, його просто здавали в оренду, щоби зберігати труби. А тут раптом відбуваються виставка, події. Я тоді ще не працював у фонді, але бачив це зі сторони й це було дуже-дуже круто. Наступна резиденція була про фотографію, її курував Борис Михайлов, потім турбореалізм з Агнешкою Піндерою, далі була музична резиденція, а архітектурну ми робили силами своїх архітекторів, під кураторством британського архітектора Ріка Роуботама, який працював над планом розвитку ІЗОЛЯЦІЇ в Донецьку й зараз допомагає нам тут (звісно, не в таких масштабах, як раніше).
Зараз ми трохи змінили формат, хоча нині відбувається резиденція, яку ми робимо разом із КиївПрайд, Coming Out of Isolation. Вона створена за схожим принципом і зараз у нас та частина, коли художники спілкуються з різними людьми. Були зустрічі з командою комерційного відеопродакшену, з Анатолієм Бєловим, згодом будуть проєкти.
У нас є окрема історія, яку ми хочемо розвивати — хотілося б стати такою організацією, що допомагає іншим організаціям розвиватися. Такий собі capacity building центр. Цього літа нам буде вже 10 років. І ми думаємо про те, чим організація має стати, їй уже багато років, вона не може продовжувати робити те саме. Ми є членами різних мереж, культурних центрів, європейських спільнот. Однією з цих мереж є Trans Europe Halles — це мережа центрів, куди входять організації, які побудовані на території колишніх індустріальних будівель або приміщень, які не були створені спеціально для культурних інституцій. Цю організацію було створено ще у 80-ті роки в Бельгії. Зараз у мережі орієнтовно 150 членів з усієї Європи. Ми багато співпрацюємо з ними. Наприклад, у Маріуполі ми робили проєкт разом з організацією Beat Carnival із Белфасту про роботу з вирішення конфліктів через культуру й мистецтво. Beat Carnival у Белфасті існує з 1991 року. Вони об’єднують людей з обох боків барикад Північної Ірландії, щоби вони разом створювали різні мистецькі проєкти й менше стріляли один в одного. Звісно, в Україні зовсім інша ситуація. Якщо в там внутрішній громадянський конфлікт, то тут відкрита агресія, але тим не менш, суспільство поділено. Це був дуже цікавий, дуже важливий досвід для організацій, особливо у 2015 році, коли ніхто взагалі не знав, що робити й бути корисним. Виявилося, є дуже багато досвіду в інших країнах, який ми можемо перейняти. Trans Europe Halles уже кілька років проводять програму Startup Support Programme, створену для підтримки організацій, яким менше року і які хочуть створити власні інституції, організації, центри, просто галереї тощо, але не знають як. Власне, вони допомагають цим організаціям своєю експертизою. У першому році ця програма була на Балканах. Відібрали організацію з Греції, з Косово і з Румунії. А наступного року, у 2019 році, програма відбулася в Україні, Білорусі та Молдові. Ми були одними з експертів, які брали участь у розвиткові та відборі членів. Культура Медіальна з Центром сучасного мистецтва в Дніпрі, завод РЕМА у Львові, взяли участь у цій програмі.
Досить цікавий досвід, до речі, є також у Словаччині. Більшість незалежних культурних центрів Словаччині об’єднані в національну мережу. І це, мабуть, єдина національна мережа, яка вдало працює. Називається Anténa, вони дуже багато проєктів створюють разом, створюють різні програми для розбудови організацій, для підтримки професійного росту співробітників тощо. Ми хочемо започаткувати щось подібне.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: