Про ідею поєднати бароко і сучасність

Усе почалося з Олександра Животкова, творчістю якого вже давно займається наша Stedley Art Foundation. Попередній наш проєкт з митцем називався Keep the Roots, тобто «Тримайся коріння» і проходив у харківському «ЄрміловЦентрі». 

Загалом творчість Олександра Животкова дуже багатогранна, у ній він посилається на стародавні культури, їхню візуальну та смислову мови. Наприклад, використовує тексти з Біблії як пластичні елементи. 

У «ЄрміловЦентрі» ми вирішили поєднати роботи Животкова з артефактами з колекції харківського Музею археології, з різними археологічними предметами, фотографіями тощо. Це було дуже вдале поєднання, тож працюємо і далі у цьому напрямі. 

Оскільки Олександр працює з деревом, з важким масивним матеріалом, і дуже експресивно різьбить його, то виникла ідея провести ще одну паралель — з мистецтвом бароко, а саме з дерев’яними скульптурами Пінзеля.

І якщо поєднання Животкова з археологічними артефактами було більш смисловим поєднанням, то тут воно — яскраво візуальне. 

Олександр Животков був трохи здивований такою задумкою — поєднати його з Пінзелем. Але їхні роботи хоч і розмежовані віками, проте їх поєднує вибір медіуму — експресивна різьба по дереву, а також глибока змістовна емоційність. 

Крім того, дерево — не найпопулярніший матеріал у сучасних митців, а Животков — один із найяскравіших художників, які з ним працюють.

Скульптури Франциска Олендзького з’явилися вже в процесі роботи над виставкою. Нас запросили в запасники Львівської національної галереї, і коли ми приїхали туди і побачили ці роботи, то зрозуміли, що вони ідеально підходять для нашої виставки і що потрібно розкривати нові імена. 

Франциск Олендзький — чудовий пізньобароковий майстер. Його роботи — це монументальні фігури янголів та алегоричних постатей, які колись були частиною вівтарної зони у костелах. Вони вражають — це така супермонументальна експресивна пластика. Стримані, вишукані роботи глядач побачить вперше саме на нашій виставці, адже досі Олендзький не експонувався.

Думаю, виставка «Катарсис» — те, як ми поєднали роботи Пінзеля, Олендзького і Животкова — стане цікавим досвідом для глядачів.

Про «Катарсис» і катарсис

Чому «Катарсис»? Ідея назвати виставку саме так виникла у нашої фундаторки Стелли Беньямінової. 

Бароко емоційно збуджує. Мені одразу хочеться ставати в такі ж пози, в яких стоять янголи. А Животков більше вирівнює ці емоції і приводить до спокійного стану. Мені здається, це буде цікаве поєднання — щось емоційно вражаюче і щось заспокійливе та вдумливе в єдиному просторі. Така емоційна опозиція.

У своєму кураторському тексті до виставки я пояснюю, що серед трактувань катарсису можна виділити катарсис пафосу та катарсис рефлексії. 

У першому випадку катарсис — це момент емоційної кульмінації, це майже стан афекту. Саме в таку мить крайнього емоційного напруження зображені фігури Йоганна-Георгія Пінзеля та Франциска Олендзького. Ці скульптурні твори мали пробуджувати у парафіян костелів емпатійне співчуття християнським святим, але вони і до сьогодні справляють потужне враження на відвідувачів виставки.

За катарсисом пафосу слідує катарсис рефлексій — очищення душі від пристрастей і пов’язаних з ними страждань, а відтак і досягнення  моральної рівноваги та спокою. Це момент «виходу за межі себе», який завершується поверненням і усвідомленням власної духовної сутності. Це вже про роботи Животкова, крізь які проглядається весь складний та насичений життєвий шлях людини, а не моменти емоційних екстремумів.

Коли я навчалася в Академії мистецтв, то катарсис був одним із головних слів, які ми великим літерами писали у конспекті — наша професорка Людмила Міляєва дуже акцентувала на цій емоції. Тому що катарсис і бароко — нероздільні.

Чи може сучасна людина пережити цей досвід, споглядаючи мистецтво? Думаю, так. Я не можу говорити за всіх, але є відомий «синдром Тіціана», коли ти плачеш, споглядаючи живопис чи слухаючи прекрасну музику, або дивлячись якесь драматичне кіно. Це постійно трапляється.

Про святкову урочистість

На виставці представлені скульптури з музею Пінзеля у Львові — «Свята Анна» і «Голова ангела». Роботи Франциска Олендзького — алегорична фігура з дитям і дві фігури янголів. І твори Олександра Животкова останніх років, зокрема з проєкту «Київ 2014», присвяченого подіям на Майдані. 

А ще буде велика інсталяція «Древо Життя» Животкова, його роботи з серії «Врата» і серії, присвяченій текстам з «Книги Екклезіаста»; буде «Оранта», яку митець створив на самому початку локдауна. І нам здається, це буде дуже цікаве трактування: певний омаж до простору «Софії Київської» та діалог між її Орантою і Орантою Животкова. Ми наблизимо їх одна до одної.

Ця виставка для мене як кураторки є великою честю і досягненням, але й великим викликом. Я ніколи раніше не працювала настільки близько з Пінзелем, роботи якого вперше побачила ще в дитинстві на виставці «Велике і Величне» у Мистецькому арсеналі. Вони мене вразили тоді й вражають зараз.

Усі скульптури надзвичайно важкі й великі — близько 2,5 метри — їхня інсталяція потребує додаткових зусиль. Ми хотіли з повагою поставитися до простору «Хлібні» й до кожного з митців, щоб не принизити жодного з них. Інсталяція виставки була для мене тривожним процесом, який, утім, приносив велике задоволення.

Можу сказати, що «Хлібня» — ідеальне місце для подібної виставки. Там чудові білі стіни, на яких ці теплі охристі кольори будуть по-особливому розкриватися. Ми намагаємося давати роботам більше повітря, щоб ці справді монументальні речі могли парити. А ще «Хлібня» — це теж барокова будівля, яка підтримує і посилює цей діалог «Пінзеля — Животкова — Олендзького» навіть самою архітектурою цього приміщення.

Сама думка, що у простір «Хлібні» увійшли такі серйозні роботи, які експонувалися в найкращих музеях світу — Луврі в Парижі, Мистецькому арсеналі в Києві, а одна з робіт Животкова є навіть у Ватикані, — вже створює урочистий настрій. Загалом я би окреслила настрій виставки як святковий спокій.

Від бароко до болгарки

Мистецтво бароко — це більше мистецтво ремісників. З бароко, власне, і вийшло розуміння художника, яким ми його бачимо сьогодні. Як мислителя, що створює певні візуальні образи, розповідає про щось. 

Мені здається, що це буде дуже цікаве поєднання саме такої прірви між баченням мистецтва XVII століття і сучасного. Тоді була зовсім інша епоха, ці роботи створювалися для того, щоб вражати християн у храмах. 

Олександр Животков — світський художник, який часто звертається до певних релігійних образів, іконографії, текстів з Біблії більше як культурного надбання людства. І мені подобається, що в певному сенсі ми творимо новий екуменічний храм, не прив’язаний до жодної релігії.

Ми напевне не знаємо, чи був Франциск Олендзький учнем Пінзеля, але це настільки видно з його робіт, що це точно одна школа. І для тих, хто мандрував і бачив італійське барокове мистецтво, буде цікаво подивитися властиві для нашої школи бароко риси: трактування форми, пластики, ці риси облич. 

Взагалі бароко — це надзвичайний антропоморфізм, умовно назвемо це портретним мистецтвом. Це людська фігура, яку ти можеш порівняти з власним тілом, це тілесне мистецтво, тому що ти відчуваєш розмір скульптури, бачиш і відчуваєш, що вони більша за тебе або менша. І це дуже цікавий досвід для глядачів.

Животков працює з дубом, а ще з картоном і каменем. У нього така специфічна техніка: він поєднує багато шарів картону, потім робить різьблення, фарбує, підпалює, покриває воском. І всі свої різьблення по дереву він робить болгаркою, це теж дуже своєрідна техніка. Його мистецтво — не фігуративне.

За сакральним досвідом

За чим йти на виставку? За духовністю, або, я знайшла для неї такий синонім, — за  стимулюванням психологічного інтелекту. За емоційною розрадою. 

Навряд люди мого покоління підуть у церкву в пошуках цієї емоційної розради. А останні роки та й загалом життя щедро кидають нам виклики, і часом хочеться знайти якусь розраду, відчути нові емоції. 

І мені здається, що якраз музейний простір — це такий сучасний храм, куди можна прийти, побути, подумати. 

Особливо, коли цей простір насичений роботами, які викликають певні думки. Тобто це не якась мистецька провокація, не супер соціально орієнтоване мистецтво, а більш класичне, проте не застаріле. І відвідування такої виставки, як «Катарсис», цілком може стати трохи навіть і сакральним досвідом.