Офсет, естамп, літографія… У цього вида мистецтва є різні форми. Можливо, ви чули, що це в біса дорого, і навіть встигли подумати, що це вже надто застаріло. Як не дивно, є ті, хто легко спростує міфи, зруйнує стереотипи, і просто «втисне» у вас любов до цієї техніки: Аліса Гоц, Ніна Савенко та Тарас Коблюк — митці єдиної в Україні незалежної літографічної майстерні «30».

Літографія була винайдена наприкінці XVIII століття і за 200 з гаком років вона не надто змінилася, хіба замість важких каменів у роботі частіше використовують алюмінієві чи цинкові пластини. Самі «тридцятники» залишаються відданими великим брилам, тому що «люблять хардкор і жестяк». Заглиблюючись в тему, можна піймати себе на декількох думках. Здається, що літографія підпадає під правлячу тенденцію останніх років — повернення до всього «архаїчного». Всі наче вирішили забити на стрімкий рух та розвиток світу, і знову почали купувати програвачі та слухати платівки, фотографувати на плівку, носити вінтажний чи автентичний національний одяг. Про минуле, сучасне та майбутнє техніки ми й говорили з Алісою, Ніною та Тарасом.

Як думаєте, коли почнеться хайп на літографію?

Тарас: Літографія ніколи не була мейнстрімною. Це завжди був андерграунд. Просто останнім часом їй приділяють більше уваги.

Ніна: Найкрутіша літографічна майстерня розташована у Паржі. В Idem Studio черга на те, щоб там попрацювати, запис на півроку, а то й рік вперед. У світі літографія користується попитом, люди цим займаються.

Тарас: Попит збільшився і через те, що десь два роки тому на Sotheby’s і Saatchi дістали з загашників цілу купу робіт літографії і зробили окремий аукціон на графіку. Тепер люди більше дізнаються про неї.

Які переваги і недоліки такої роботи?

Тарас: Одні переваги.

Ніна: Перший недолік — формат, але це радше стосується нашої майстерні. Немає технічних можливостей, скажімо, для великоформатних робіт. Якось Аліса робила принт розміром 60 х 230 — це був неймовірний стрес. Вона її друкувала півтора місяці. Окремі камені на одному шматку паперу. Часто художники не хочуть працювати з літографією, тому що це довгий процес: шліфування каменю, нанесення малюнку, і т.д. Але ми почали використовувати це як перевагу. Якщо ти приходиш в майстерню і не знаєш, що робити — то йди і шліфуй камінь. Це дзен. Потрібно пройти багато процесів, щоб підготувати камінь до тиражу. Ти постійно маєш чимось займатися. Процес довгий, різноманітний, але кожна його частина впливає на результат. Урешті, в цій справі ти відчуваєш себе техніком, майстром, який вміє щось робити з матеріалом та працювати руками.

Як недосвідченому оку зрозуміти, що перед ним літографія?

Ніна: Літографія має дуже багато технік: туш, карандаш, розмивки, заливки. Якщо це все робити на папері — видно різні фактури. А літографія — одна площина і одна фактура.

Улюблені художники і майстри?

Ніна: Ернст Геккель. Це майстер, бог, який може нагнути камінь. Його літографічна книга Kunstformen der Natur — це абсолют досконалості. Ще у Едварда Мунка є багато літографічних робіт, і мені здається, що він був більш виразний саме в графіці: декаденстський настрій, чорно-білі кольори, стримана гама. Літографія — досить нуарна техніка. Якщо ти це розумієш, то можеш досягнути успіху. Звісно, позитив у цій справі також можливий. Але питання в тому, чи потрібний. Мунк і його хвороби, помираючі діти — він класно використовув цю техніку. Для мене це те, куди потрібно рухатися. До такої ж чистоти вираження. З діючих майстрів — Девід Лінч. Мені здається, що його живопис ще кращий, ніж його фільми. Істинне мракобісся.

Тарас: Лінч доволі швидко їх малює, і вони в нього дуже чесні й дуже вільні. Фактури і текстури на вищому рівні. Людина використовує техніку правильно, так як треба.

Літографія — це не портрети і натюрморти, це неймовірний жестяк.

Як тоді не впасти в депресію?

Ніна: Іти шліфувати камінь.

А до яких тем ви звертаєтеся у своїх роботах? Можливо, до якихось повертаєтеся?

Ніна: У мене є серії, в яких я певний час працюю над якоюсь темою. Але потім до них не повертаюся. Мені здається, це страшно — повертатися до чогось. Більше імпонує, коли творчіть трансформується і розвивається далі.

Тарас: Взагалі, часто буває таке, що починаєш малювати одне, а закінчуєш інше.

Аліса: У мене є теми, до яких повертаюся. Наприклад, танець. Але все рівно з часом ти дивишся на них по-іншому.

Тарас: Як і у всіх художників, я втілюю переживання, реагую на те, що мене хвилює. Я пробував робити щось надумане й спеціально, але воно виходить сильно притягнуте за вуха. Краще, коли воно саме виходить. А потім ти дивишся на нього і розумієш, чому зробив.

Яку роль грає колір у ваших роботах?

Аліса: Я не люблю використовувати колір. Але іноді, з цікавості, хочеться щось додати чи поєднати.

Ніна: Я використовую червоний і чорний. Чорний — графіка, червоний — любов. Це доволі агресивні кольори, і я люблю ставити акценти.

Тарас: Я люблю колір. Для мене робота без кольору здається незакінченою, але особисто моєю. Я його додаю в кожну роботу. Він завжди яскравий. Але я використовую два або три відтінки, більше — каша. Співвідношення має бути ідеальним, а кольори цікавими. Наприклад, рожевий і брудно-зелений, червоний і колір блакитної гелевої ручки. Ті, які наче на перший погляд не ліпляться, але цей дисонас обов’язково привертає увагу. Можливо, це під враженням від Фріденсрайха Гундертвассера чи Еґона Шиле.

Ніна: Тарас доводить роботи до кольорового конфлікту.

Літографія викликає не однозначні почуття, а цілий спектр емоцій. Ви, коли працюєте над роботою, хочете викликати конкретну реакцію у людини, наштовхнути на думку?

Аліса: Ні, хочу, щоб кожний побачив щось своє.

Тарас: Воно виходить максимально не щиро, коли ти намагаєшся повчати.

Аліса: Це ж заздалегідь потрібно знати, який меседж хочеш донести до людей. А наша робота спонтанна.

Тарас: Підґрунтя є, але спеціально думки не проштовхую. Всі по-різному реагують, бачать те, чого ти туди не вкладав. Але воно може там бути, будь-яке трактування має право на життя.

Ніна: Не хочеться нав’язувати і впихувати щось в голову. Але іноді хтось може вловити настрій.

Тарас: Ми просто займаємося тим, що нам подобається. Як пре так і робимо, не намагаємося згладжувати. Навпаки можно підкреслити трагічність об’єктів.

З якими помилковими судженнями і твердженнями ви найчастіше зіштовхуваєтеся?

Тарас: Це не конкретно про літографію, але всі друковані техніки сприймають як немистецтво.

Аліса: «Чому це не можна надрукувати на принтері?».

Ніна: «Чому воно таке страшне?», «Мистецтво ж має приносити радість?».

Яка ваша роль, як художників у світі?

Тарас: Маленька. Я роблю те, що мені подобається. Не знаю, наскільки це впливає на щось, але ми з задоволенням ділимося інформацією.

Аліса: З точки зору літографії, я думаю, що по світу є маленькі угрупування, які люблять те, що роблять. І ми це робимо єдині незалежно. Хочемо, щоб літографів ставало більше. А як художники, то навіть якщо ти маленький художник, і робиш свою маленьку справу, не вішаєш на неї філососфських ярликів, з якоюсь своєю ідеєю і бажання зробити щось, що подобається тобі — це вже прекрасно. Якби кожна людина робила те, що їй подобається якісно, то світ був би кращим.

Тарас: Хочеться робити для себе. В кожну роботу вкладаєш світовідчуття. Прикольно, коли люди вловлюють цей стан і розуміють. Тоді це виходить комунікації. Мистцетво — це індивідуально і для кожного.

Яке воно, майбутнє вітчизняної літографії?

Тарас: Ми продовжимо бути найкращими літографами і майстернею, навіть якщо їх з’явиться ще дві чи три в Україні.

Аліса: Один чоловік купив у мене роботу, і сказав, що він хотів би, щоб більше людей це сприймало. Вони не можуть собі зізнатися і бояться зізнатися в тому, що їм це цікаво. І я сподіваюся, що вони скоро зізнаються.

Текст: Марина Шулікіна

Світлини: Олексій Гоц