Максим Курочкін про бажання бути режисером-постановником, літо з Тев’є-молочником та відчуття, що завершилась ціла епоха

exc-5ee68097945e9b489ad4d54c

Рада з підтримки кінематографії ухвалила список проєктів повного і короткого метра, які проходять у другий тур конкурсу. Наразі, ми чекаємо на нього, та продовжуємо дізнаватись, з якими проектами, темами, болями й надіями режисери звертаються до глядачів. Наталія Лібет, продюсерка кіно, вибрала сім режисерів, щоб поговорити з ними про це. 

Сьогоднішнє інтерв’ю з цієї серії — з драматургом, сценаристом Максимом Курочкіним, який хоче знімати кіно як режисер-постановник. Максим є співлектором в Терраріум Інтенсив. Разом із Анастасією Косодій та Олександрою Тетеріною веде «Школу Швидкої Драми» на базі театру PostPlay. Його основні (останні) театральні постановки: «Толік-молочар» (2019) режисера Оуена Ліндсі з кінотеатральною компанією «In Aviva», «Асексуали» (2018) режисера Ігора Білиця в Дикому театрі, «Херсон» (2018) режисера Андрія Мая в Театрі ім. Куліша, «Горілка Єбля Телевізор» (2017) режисера Георга Жено в Театрі Переселенця. 

Наталія Лібет поговорила з Максимом про його майбутній короткометражний фільм «Боярка-86».

На фото: Максим Курочін. Автор: Марія Курочкіна.
На фото: Максим Курочін. Автор: Марія Курочкіна.

Вы подали ваш проект в дебютную секцию конкурса Держкино этой весной. Какая точка кипения у вас с этим проектом? Почему именно сейчас?

За основною професією я театральний драматург. Режисер, сценарист, драматург, актор — все це прояви однієї реальності, для якої ще немає точної назви. Відчув, що трохи я пересидів у текстових файликах, треба звідти вилазити — відповідати за практичне втілення концептів, які пощастило спіймати на папері. Ми домовились з режисером Сергієм Дахіним (моїм другом), що він буде до сценариста прислухатися на знімальному майданчику, дозволить «рулити» окремими важливими для мене процесами. Взагалі-то раніше я вважав, що накопичення масиву текстів самодостатнє, що це призведе до появи «гравітації», яка притягне ідеального режисера. Але ця стратегія, як показало життя, повною мірою не спрацювала, зараз перемкнувся на іншу передачу, на іншу стратегію. Хочу впливати на все, на що тільки зможу. Вважаю, що сценаристи повинні рухатися в цьому напрямку, оскільки тільки вони самі зможуть «розпаковувати» свої сенси правильно.

Это интересно! Многие режиссеры с вами поспорили бы. 

Так, в цьому є певне полемічне перебільшення.  Але важко заперечувати, що часто-густо сформульовані сценаристом правила, принципи створеного ним світу порушуються. Все-таки для мене світ породжується словом.

Но может быть дело не только во влиянии режиссера на сценарий, может это также влияние продюсера и всей команды. То есть это влияние коллективное. 

Я мрію про команду, про органічну співпрацю, про синергію. Це не означає, що мрію про команду без конфліктів. Швидше навпаки: бачу в продуктивної боротьбі, в продуктивної деструкції потужний ресурс сили, особливо для досвідчених сценаристів. Але — так — усю владу — сценаристам!

Расскажите, откуда произошел ваш будущий короткий метр «Боярка-86»?

Моя давня подруга Даша Волга, чудова актриса, познайомила мене з Іриною Вратарьовою. Вони разом придумали написати п’єсу за мотивами оповідань Шолом-Алейхема. Якимось чином втягнули в цю історію Борислава Березу, замовили написання п’єси мені. П’єсу я написав, в грудні минулого року відбулася прем’єра. З’явився яскравий антрепризний проект. У п’єсі залишилося дуже мало від оповідань Шолом-Алейхема. Але, як і в оригіналі, дія відбувається в Боярці, що під Києвом. Популярний персонаж Тев’є-молочник, жив у Боярці, в оповіданнях згадується велике місто Єгупець. Це Київ. Вирогідно, Шолом-Алейхем натякав Єгипет — місце, звідки рано чи пізно треба буде піти. З Бояркою в мене пов’язана особиста історія. Коли звичайні діти Києва 1986 року вирушили на першотравневу демонстрацію, я цього щасливо уникнув, бо поїхав у складі шкільної команди на щорічний туристичний зліт у Боярку. Ми просиділи всю ніч під дрібним дощичком, вітер тоді якраз повернув з Чорнобиля на Київ. Сиділи навколо багаття, співали і жартували. На наступний день зліт все-таки відмінили, повернули дітей додому. Але ту Боярку я дуже добре запам’ятав. Все те літо пам’ятаю дуже добре. От і подумав, що це поєднання — дачна місцина, літо, радіація, відчуття, що завершилась ціла епоха може стати гарною основою для невеличкого фільму-розвідки. Театральні партнери мене підтримали, за що я їм дуже вдячний.

O чем будет ваш фильм?

Цей фільм «Боярка-86» — про київську сім’ю гуманітаріїв, який заздалегідь домовилися про дачу в Боярці, і не знайшли в собі сили скасувати оренду цієї дачі в зв’язку з чорнобильською катастрофою. У перших числах травня вони переїжджають в Боярку де стають чи не єдиними дачниками. Знайомляться з дивним персонажем Толіком, купують в нього молоко. І з кожним днем цей Толік стає все більше схожим на Тев’є-молочника.

Толік на тлі Чорнобиля вирішує емігрувати в Ізраїль, просить, щоб київські гуманітарії підготували його до співбесіди,  до еміграції. Стається так, що наші герої вивчають чужу культуру, розбираючись паралельно з тим, чи знають вони свою. До більшого розуміння себе, до більшої усвідомленості, до пошуку своєї ідентичності. Все це відбувається на тлі підліткового кохання сина героїв, і квітучої природи, яка просякнута небезпекою.

За своєю природою орієнтуюся не на те, що вже існує, що вже знято, а на якесь внутрішнє відчуття правди історії. Тому я дуже, наприклад, обережний з референсами. Хочеться розповісти цю історію способом, який ми винайшли спеціально для цього фільму.  Може це звучить дуже просто, але я надихаюсь спостереженнями за моїми батьками, за їхніми  намаганнями пристосуватися до нової реальності, пояснити її собі у раціональний спосіб. Саме цими постійними спробами осмислити масштабну біду, історія нагадує наш час.

Постер фільму «Боряка-86». Автор: BelkaStrelka Film Branding
Постер фільму «Боряка-86». Автор: BelkaStrelka Film Branding

Да, актуальная тема у вашего фильма.

Ми не навмисно. Ми ж не знали, що з’явиться цей вірус. Але, звісно, будемо намагатися передати оцю присутність смерті, яка невидима, але цілком реальна. Спробуємо працювати з цим, не впадаючи в дидактизм.

Можем ли мы, в связи с вашим фильмом, поговорить немного о памяти. О памяти семьи, которая приехала в Боярку на дачу. О памяти Толика-молочника, его семьи и его выборе эмиграции в Израиль. 

Як не соромно це казати у 2020 році, наш фільм — притча. Якщо уявити, що Толік-Тев’є хлопчиком якимось дивом пережив Бабин Яр, то у 86-му році він ще не старий чоловік. Він не говорить про те що з ним сталося. Це стерто з його пам’яті. Рішення про еміграцію виглядає як абсолютно раціональне і технічне, а насправді це його спроба прожити те життя, яке він колись втратив. Його підібрав якийсь п’яничка на Сирці, і далі Толік-Тев’є жив у радянській парадигмі, кочуючи по дитячим будинкам. Прибився до Боярці, коли, в свою чергу, вдочерив дівчинку з дитинця. Після того, як у неї виявили туберкульоз, вирішив поїти її молоком. Така кількість обставин, звичайно, погано поміщаються в короткий метр. Але є спосіб це зробити елегантно.

В кино вы можете эти обстоятельства показать маркерами в истории Толика-молочника. 

Так, спробуємо.

А кто у вас оператор?

Ми маємо попередні домовленості з Дмитром Тяжловим. Для мене важливо, щоб оператор, скажу зараз непопулярну річ, не був рабом картинки, щоб він працював разом з нами над змістом, а не «робив красиво». Довершені візуальні рішення у мене викликають відторгнення, навіть фізично виражене відторгнення. Я визнаю красу деталей природи, людини якщо бачу їх очима спостерігача. Коли в героя це свідоме зусилля побачити красу, або абсолютна неможливість її не помітити. Краса сама по собі — беззмістовна. В будь-якої картинки повинна бути закладена драма, і завдяки Чорнобилю в нас є можливість її виявити. Будь-який елемент природи в цій історії може стати елементом смерті, елементом вмирання. Це повинно працювати. Також для мене важливе те, що відбувається на другому плані. Хочу не бачити, що оператор вміє знімати.  Тобто, для мене важливо, щоб кожну корпускулу фільму глядач побачив чиїмись очима. При цьому тремтлива камера, що імітує спонтанність, вже давно не працює. Вчорашні способи показати життя вичерпали себе, нам потрібно винаходити нові.  Чи вийде, цього не знаю. Але мої переговори з режисером і творчою групою йдуть у цьому напрямку і дарують мені надію.

А кто еще ваши соратники в этом фильме? 

Може це знову прозвучить наївно, але я шукаю союзників-акторів, орієнтуючись на своє розуміння правди. Людина тієї епохи існує в іншому мовному середовищі, в іншій манері. Ми спробуємо якомога менше зробити помилок. Наскільки це вийде я не знаю.  Але дуже хочеться, щоб це знімалося з максимально довгими репетиціями, способом трохи театральним, щоб ми відпрацьовували логіку взаємодії героїв, і оператор підлаштовувався і розумів, що належить йому спіймати, при цьому ми б не вдавалися до розкадрування. Ми не будемо грати в кіно. Ми будемо намагатися запустити життя, яку зафіксує оператор, готовий саме до такого типу роботи, де існування на межі документального.

Актори в цьому фільмі повинні бути готові до того, що вони втомляться і почнуть вести себе природно. Акторам буде важко. Зрештою, я уявляю, що вони на мене розізляться, втомляться й будуть просто економно вимовляти свої репліки, не намагаючись вразити нас внутрішнім багатством.

Аксинья Курина — ваш креативный продюсер. Как она помогает Вам?

Аксиня якраз і придумала цей проект. Вона має дружні стосунки з продакшеном Belka&Strelka, з продюсерками Ольгою Олещенко та Юлією Мухоід. З Аксинею ми знайомі дуже давно: ще на початку 1990-х відвідували сценарну студію поетичного кіно, якою керували Сергій Дяченко і Валерій Дружбинський. Тоді була надія, що українське кіно буде розвиватися безупинно. Але незабаром кіно прикрили, це сильно вплинуло на наші життя. Саме тому хворобливо сприймаю спроби сучасних керманичів економити на культурі.

Какие ожидания от Вашего партнерства с продюсерами? Какие ожидания от Юли и Оли?

Відчуваю, що в них достатньо зважений та свідомий підхід до проекту.  Вони чітко артикулюють свої можливості й свої побажання. Разом з тим в них немає тенденції нав’язувати своє світобачення. Я людина вже сформована, нарешті можу про себе сказати, що знаю чого хочу. Я відчуваю довіру з їхнього боку, їхні прохання й побажання розумні, за це я їм дуже вдячний.

Коли дійде до справи, тоді остаточно в цьому переконаємось.  Сподіваюся, що конфлікти будуть тільки творчі. Ті, що дарують нові бачення і нові можливості.

Если бы у Вас не было ограничений финансовых, актерских, временных, какое бы кино Вы снимали?

Хочу знімати у космосі. Він мене досі не відпускає. Мене цікавить український космос. Точніше, місце українців в космосі. Якби ми більше говорили про це, нам було б легше домовлятись про важливі речі сьогодні. Ще мені цікаво поєднувати архаїку з психологічним життям сучасної знервованої людини. Ще хочу зняти ідеальну комедію – це моє найбільше бажання. Пов’язану з фантастикою чи ні — не так важливо. Хотів би, як Вуді Аллен, знімати раз на рік кіно з людьми, яким довіряєш. Перенести на екран все те, що зміг напрацювати у текстах. Якщо ми приймаємо кіно як спосіб виговоритися, то треба це робити. І для мене вже вкрай важливо контролювати весь процес. Тому я переконаний що режисерська доля мене не омине. Нещодавно з продюсерським колективом Belka&Strelka і художником Георгієм Сенченко почали розробку

кінопроекта за моїм сценарієм «Бідні у космосі». Це буде мій режисерський дебют.

Если этот Ваш фильм сравнить с живым существом или образом, что бы это было?

Це могло б бути зручне продавлене крісло дизайну ранніх 1970-х, в якому приємно сидіти вечорами, читати книги під світлом теплої лампи. В такому кріслі ти готовий прожити практично все життя. Але воно «фонить», бо десь сидить радіоактивна пилинка й вона зводить дозиметр з розуму. Смерть невидима, вона інтегрована навіть у той простір, у якому ти відчуваєш себе захищеним.

Більше матеріалів