Підтримати

Марія Прошковська: «Бути інституційно зручним не так важливо, як робити те, що ти відчуваєш»

exc-5f53e29e35cfcb0f5cd2eef3

Марія Прошковська — сучасна українська мисткиня, що здебільшого працює з соціально-критичними проєктами, досліджуючи їх через варіативні мистецькі медіуми. Лауреатка спеціального призу конкурсу молодих художників МУХі 2017 та учасниця програми American Arts Incubator в Україні 2018. Брала участь в українських резиденціях Biruchiy contemporary art project та SoundiD Residence і празькій програмі FUTURA. 

З 6 серпня у Щербенко Арт Центрі відкрився проєкт Марії «Невидима праця». Основою виставки є документація перформансу, який вона почала створювати у рамках резиденції SoundiD. Поговорили з художницею про виставку у ЩАЦ та резиденцію у Карпатах, міжнародні проєкти та власний артпростір Lab24 у Києві. А також подискутували про особливості роботи з куратором, багатоаспектність персональної практики та чому для руху «вперед» нам потрібно повернутися «назад».

Марія Прошковська. Фото: Олександр Коваленко
Марія Прошковська. Фото: Олександр Коваленко

Розкажи, будь ласка, про свій проєкт «Невидима праця».

Ідея зробити цей проєкт з’явилася у мене майже два роки тому, і я досить довго виношувала її у собі. Зрештою, почала працювати з нею під час міжнародної резиденції SoundID у серпні минулого року, яка проходила у селищі Славському у Карпатах. У колаборації з білоруською художницею, керівницею проєкту «VEHA» Лесею Пчолкою ми зняли тизер до перформансу, у якому я вишиваю весільний рушник без ниток й наголошую таким чином на «невидимості» жіночої праці. Потім, вже після повернення до Києва, я почала працювати зі статистичною складовою досліджуваного питання.

Взагалі, мені цікаво працювати з поєднанням соціальних питань та мистецтва, адже я бачу у цьому великий простір для роботи і свою відповідальність як художниці. Відчуваю, що це може спричинити результат, суспільну дискусію. Мене, наприклад, вразили дані від міжнародної організації Oxfam, які порахували, що неоплачувана робота жінок та малолітніх дівчат складає 12,5 мільярдів годин щоденно. І в нашому соціумі, в українській реальності ця проблема стоїть дуже гостро.

Мушу також сказати, що робота над цим проєктом давалася мені дуже складно. У мене не було жорсткого дедлайну, і я розуміла, що роблю цю вишивку безрезультатно, лише фіксую процес. Здається, що він сам стає беззмістовним, адже сам проєкт про абсурдність. У мене з’явилася внутрішня протестна агресія, до того ж це постійне фізичне навантаження на шию.

Можеш трохи детальніше розповісти про резиденцію SoundiD?

Ця резиденція отримала грант від Українського культурного фонду. Кураторками були Вікторія Данилян і Тетяна Цвілодуб, а Таня також була і учасницею цієї резиденції. Від України були я, Микита Власов та Ганна Пеліна, з Білорусі — Леся Пчьолка та Женя Рогозін. Женя — крутий саунд-продюсер, який працює з кіно та анімацією, один з його останніх проєктів отримав срібного ведмедика у Берліні. На резиденції він працював саме зі звуком і дуже допомагав нам розібратися, трішки почистити та визвучити цей архів. Був митець зі Словаччини, Едуард Клена, який працював з візуальною складовою, а з Польщі була Беата Таргош, але вона живе та працює в Берліні, займається саунд-артом.

Ми працювали з архівом Володимира Пержила, який за життя подорожував місцями історично переселених українців. Він був композитором та священником, дуже проактивною постаттю й також у дитинстві був переселений з батьками у рамках операції Вісла. Все життя він збирав аудіальні архівні матеріали: пісні, розмови, приказки, легенди і робив це для того, щоб вони не забулися і не зникли. Проте, його не підтримувала родина, взагалі ніхто не підтримував. Я, чесно кажучи, навіть не змогла досі все дослухати.

Dream Projects/SoundiD Residence. Зліва направо: Леся Пчолка, Ганна Пеліна, Марія Прошковська. Фото: Анастасія Іванова.
Dream Projects/SoundiD Residence. Зліва направо: Леся Пчолка, Ганна Пеліна, Марія Прошковська. Фото: Анастасія Іванова.

Також на резиденції від України була талановита композиторка Катерина Гривул, з якою ми разом зробили трек для виставки «Невидима праця».  Саме жіночі співи з архіву надихнули мене розпочати активну роботу з проєктом, тому що за традицією українські жінки співали під час хатньої роботи: коли вишивали, ткали, пряли, прали, місили тісто, словом, весь час. Я дуже хотіла попрацювати з архівом Володимира Пержила і використати його сучасну обробку, а потім додати щось своє в цей трек, щоб відчути емоційний зв’язок з жінками, які співали (Марія озвучує текст дослідниці Устини Стефанчук про патріархальні весільні традиції та зневагу прав жінки в українській літературі на фоні цього треку — прим. ред.). Таким чином, ми побудували місток між минулим та теперішнім, щоб порозмірковувати про те, чи зміниться щось надалі. Для цього я прагнула занурити людей у жіночий аспект проблематики, але насправді я не можу сказати, що працюю виключно з жіночим питанням. Це загальнолюдські питання і саме через розділення маємо дискримінацію і нерівність. Я вважаю, що розподіл — це наслідок і радянськості, і патріархальної побудови суспільних стосунків.  А мета цього проєкту не в тому, щоб побідкатися, а в тому, щоб спровокувати дискусію і поглянути на невидиму жіночу працю і другу зміну вдома як на фактор, що також впливає на економічну складову загального зростання країни і персональну можливість жіночої самореалізації.

Один з об’єктів-п’ялець за використанням домотканого полотна. Фото: Максим Білоусов.
Один з об’єктів-п’ялець за використанням домотканого полотна. Фото: Максим Білоусов.

Цей проєкт, все одно, прийшов до мене з дитинства, коли я спостерігала за своєю сім’єю. У нас, на жаль, була супер класична ситуація, за якою тато вдома взагалі не робив нічого, а мама не працювала і через це до неї було велике відчуття зневаги з боку мого батька. Тому участь у перформативній практиці, дуже складній для мене, обумовлена моїм власним досвідом, що допомогло зробити цей проєкт абсолютно щиро. Основним елементом цієї виставки звісно є «нескінченний» відеозапис, але, коли я розмірковувала про інші складові експозиції, відразу зрозуміла, що треба використовувати домоткане полотно (у виставковому просторі представлено 5 об’єктів-п’ялець з використанням домотканого полотна з різних регіонів України та різних періодів створення прим. ред.). Його виготовлення перегукується по тривалості з виготовленням рушника і також є абсолютно жіночою функцією. І сама форма п’яльця — коло теж відсилає до циклічності, за якою ми з покоління в покоління передаємо певні цінності.

Ще відразу ти наголосила, що у питаннях патріархального впливу закорінені джерела радянськості. У порівнянні з західними країнами репрезентація аналогічних питань буде відрізнятися. Як уживаються ці контексти?

Дійсно, наразі я більше працюю з українським контекстом, але не вважаю це питання локальним. Ця проблема існує практично скрізь, але методи будуть відрізнятися, тому що із західними країнами ми знаходимося на різних площинах. Хоча, це теж суперечлива думка, адже, нещодавно, я розмовляла зі своєю подругою, кураторкою та професоркою університету в Туріні, Чечілією Гуідою, яка порівнює ситуацію з Італією і говорить, що цей проєкт був би актуальним і для їхнього контексту.

Методи моєї роботи у цьому проєкті будуть зрозумілими для широкої аудиторії, а об’єкти, які відсилають до українського контексту, дадуть занурення для іноземного глядача. Мені дуже відгукнулася практика Мірле Ладерман Укелес, яка працювала з питаннями жіночого служіння ще у 70-ті-80-ті роки. Вона живе у США, працює з ними у контексті інституційності. Мірле робила перформанс, під час якого мила сходи музею. Про неї мені розповіла Чечілія, вона провела паралель з моїм проєктом, тому він також присвячений цій художниці. Саме вона почала дуже активно працювати з цією темою.

Чому у цьому проєкті ти вирішила репрезентувати феміністичний дискурс через діахронічний аспект? 

Коріння цієї проблеми росте з минулого і для побудови майбутнього нам потрібно осмислити та проаналізувати минуле. Знову, та радянськість, яку пережили наші батьки, дідусі та бабусі, ми частково викашлюємо, наклала на традиційний патріархальний устрій ще більшу долю повинності на жінку. У Радянському Союзі декларувалося, що жінка має розвиватися і працювати, а держава буде дбати про дітей, для чого пропонує проєкти спільного користування. Я такі вивчала у Празі, там також були будинки, що одразу є і дитсадочками, і пральнями, і столовими. Складається враження, наче не потрібно працювати вдома, але, насправді, це фікція, адже радянська жінка працювала по 20 годин на добу на фізично складній роботі і вела домашній побут. До того ж, все це відбувалося за жахливих умов життя в гуртожитках, малосімейках, хрущівках.

Сьогодні ж склалася пострадянська історія, яку ми маємо переосмислити. Наразі українська жінка тільки починає замислюватися над тим, хто вона є, що вона хоче і може сама собі дозволити, але ми все ще знаходимося у попередній парадигмі. Наче ми бачимо світло, але рухаємося навпомацки. Є інституції, є активісти та активістки, які системно намагаються робити зміни, але, по-перше, пройшло мало часу, а, по-друге, суспільство занадто консервативне, щоб швидко ці зміни сприйняти, хоча б приміряти.

Для прикладу, я працювала з британським фотографом Марком Невілом, коли він знімав книгу про Україну. Ми разом їздили на фабрику ялинкових прикрас, де склодувами працюють здебільшого жінки. Я там побачила близько 4-х чоловіків загалом. Ми були і на швейній фабриці у Виноградові на Закарпатській області, що шиє для Zara та інших брендів. Там теж працюють жінки, тільки на прасуванні бачили чоловіків, бо це складна фізично робота.

Але, також мушу сказати, якщо чоловік цікавиться вишивкою або в’язанням, наше суспільство також готове його знищити, розіп’яти. Він стикається з осудом і нерозумінням, тому це питання стигматизації ручної праці важливе, складне і глибоке. Розумію, що не зможу повноцінно змінити ситуацію одним своїм проєктом. Я — не структура ООН і не маю нею бути, це мій поклик, моє самовідчуття. Колись ми з Владою Ралко говорили про художню практику, і вона сказала: «Якщо ти не можеш цього не робити, значить це точно варто втілювати». Тому цей проєкт абсолютно щирий.

Чому вирішила експонувати документацію перформансу, а не проводити перформанс на виставці?

Тому що я починала працювати ще в рамках резиденції. До того ж це занадто довготривалий процес для проведення перформансу на виставці у реальному часі. Крім того, мені подобається ідея відеодокументації, адже багато хто не розуміє чи там є нитка, і люди починають придивлятися. Ця документація фіксує абсолютно чисто і правдиво весь процес від початку до кінця, а якби я вишивала у просторі, то могла би бути не дуже чіткою ідея. Мені подобається емоційний стан певної ярості всередині. Моє глибоке розуміння у поєднанні з абсолютно мінімалістичним кадром, чорно-білим, монотонним.

Плюс, для мене це ще й можливість перетворитися на глядача і відрефлексувати ще раз, подивитися на себе з іншого боку. Мені подобається працювати з собою у кадрі і на фото, і на відео. Це теж своєрідний психологічний аспект, адже багато жінок вважають, що мають заслужити любов, повагу, турботу до себе, що просто так не можна себе поважати та любити. Ти маєш бути ідеальною в усіх сферах життя. Це дуже сильний психологічний тиск.

Відеодокументація перформансу в експозиції проєкту «Невидима праця».Фото: Максим Білоусов.
Відеодокументація перформансу в експозиції проєкту «Невидима праця».Фото: Максим Білоусов.

Наскільки важливо працювати з куратором?

Я дуже люблю працювавати з куратором або кураторкою. Кожного разу мій досвід показує, що співпраця дає дуже хороші результати, адже за допомогою неї можна побачити зовсім інший хід реалізації або нове продовження. З Мариною Щербенко ми вже зробили третій проєкт разом, і я реально відчуваю, що мені подобається це партнерство.

На резиденції у Празі у мене фактично не було куратора, я тоді почувалася трохи розгубленою. Взагалі, дуже круто працювати в колабораціях, тому що це завжди дає більшу глибину та результат. Відбувається переплетення різних точок зору.

Стосовно практики. Коли я досліджувала минулі проєкти, звернула увагу, що ти задіюєш багато різнобічних питань: від екологічної тематики до фемінізму та гендерних студій. У Празі відбувся проєкт з дослідження анорексії. Така багатоаспектність — це особливість практики і персонального методу чи пошук? 

Коли я почала займатися сучасним мистецтвом і вирішила, що буду присвячувати йому весь свій час, мені було 30 років. Я робила проєкти до цього, але то були взагалі перші кроки. Почала шукати себе, шукати питання і матеріали, з якими я можу працювати. Оскільки я не маю класичної художньої освіти, я не є живописицею і скульпторкою у класичному розумінні, почала випробовувати різні медіуми.

Є коло питань, які мене цікавлять. В першу чергу, це питання самоідентифікації, впливу різних чинників на особистість, робота з гендерними питаннями, з тілом. Цей процес паралельно досліджується мною і через практику, і через психоаналіз. У будь-якому разі, головним об’єктом і суб’єктом моїх досліджень є людина, особистість і її взаємовідносини з цим світом.

Можливо, моїй практиці наразі не вистачає більшої системності чи вужчого коридору, щоб можна було відслідкувати розвиток, але цей пошук ще триває і зараз я відчуваю, що починаю більш системно працювати з темами. Проте, навіть якщо я відчую необхідність робити проєкт, який буде вибиватися з моєї практики, то все рівно буду над ним працювати. Тому що бути інституційно зручним не так важливо, як робити те, що ти відчуваєш. Так результат буде значно кращим.

Оскільки в твоїй практиці велику частину займає дослідження актуальних питань, то як справлятися з методами репрезентації, що дуже швидко змінюються у глобалізованому світі?

Це складне питання, ми ж не фешн дизайнери, щоб щосезону змінювати форму підборів. Має бути баланс і, мені здається, що основа успішної результативної роботи художника і полягає в тому, щоб знайти його між тим з чим, як ти працюєш і наскільки це відповідає сьогоденню. Я не вважаю, що мистецтво має працювати з найгарячішими темами і, певно, саме визначення актуальності — складна річ. Не можу сказати, що певні теми вже відійшли, адже кожен може презентувати питання з іншої перспективи.

Стосовно визначення актуальності, сумнівну роль відіграє Міністерство культури. Я вважаю, що його треба зруйнувати і розпустити, тому що це беззмістовна організація, яка не має нічого спільного з якісним менеджментом і обслуговувальною функцією, якою вона має займатися. Від роботи з цією інституцією більше шкоди, ніж користі, тому що це абсолютно застарілий механізм роботи і співпраці всіх департаментів. Так не може бути в сучасному світі. Це п’яте колесо, яке чомусь вирішує, що є актуальним і кому потрібно більше фінансування. Я вважаю, що і з класичною художньою освітою, і з Міністерством культури треба щось робити.

Були дуже якісні зміни, коли з’явився Український культурний фонд. Зараз я слідкую, що дуже зменшили фінансування і це мене непокоїть, адже велика кількість хороших проєктів можуть бути не реалізовані. Будемо сподіватися, що ми не відкотимося назад в темні доісторичні часи. Хочеться, щоб крок за кроком ми системно змінювали і покращували роботу в нашій сфері, тому що це впливає не тільки на нас, а й на усе суспільство в цілому.

Знаю, що за освітою ти — юристка, чи відчувався впродовж реалізації різноманітних проєктів брак класичної художньої освіти?

Як я вже згадувала, мені цікаво працювати з різними матеріалами, але графічна робота — трохи проблемний момент саме через цю причину. Українська спільнота є консервативною, я дуже часто чула у свій бік, що не маю права займатися мистецтвом, тому що у мене немає освіти. Я думаю інакше і з роками приходить впевненість. Більше того, я вважаю, мені навіть пощастило, що я не маю цієї освіти, яка забирає можливості свободи пошуку. Для мене завжди своєрідним азартом є проби нових форматів реалізації, а потім, з допомогою цього, віднайдення нових змістів.

На жаль, крім декількох приватних ініціатив, у нас немає жодної альтернативи, є лише консервативна класична вища художня освіта.

У рамках конкурсу МУХі 2019, коли я вже не брала участі у ролі художниці, але волонтерила як перекладачка для членів журі, ми разом ходили на екскурсію до НАОМА. Більше всього вразила скульптурна майстерня, де студент представив нам свою скульптуру, класичну чоловічу оголену постать в грецькому стилі. Розповів, що він бунтівник, адже з натури натурщика зі зростом 181 см, він зробив скульптуру 2 метри висотою. Тоді я зрозуміла цю прірву, як ламає наша академічна художня освіта…

Стосовно проєкту, який проходив у Мінську. Які теми досліджували та наскільки прослідковувалися відмінності у порівнянні з українським контекстом? 

Я працювала там саме з білоруським контекстом. Всі учасники були з Білорусі, але ми з Лесею також хочемо потім зробити аналогічний перформанс в Україні і порівняти результат. Це була гра-перформанс, де ми обговорювали тему гендерного насилля. Для цього ми зробили хмаринку тегів, щоб прослідкувати частоту використання слів-асоціацій на цю тему, що приблизно співпало зі статистичними даними. Також, ми створили серію постерів з використанням цитат учасників гри, що будуть доступні всім охочим, щоб роздрукувати їх для себе. Це своєрідні нагадування про те, що важливо, які можна повісити у себе на стіні або піти з ними на марш. У Білорусі складніша ситуація, тому що правоохоронні органи мають там значно більше влади і сили, проте, вони навіть такими не є, а більше виконують функцію режиму.

Знімок екрана 2020-09-29 о 14.49.23.png
Знімок екрана 2020-09-29 о 14.49.30.png
Постери, зроблені під час перформансу у Мінську. З архіву художниці.
Постери, зроблені під час перформансу у Мінську. З архіву художниці.

У них також гострішою постає проблема порушення прав і ЛГБТ ком’юніті, і прав жінок. Жінки бояться звертатися до правоохоронних органів, бояться давати знати, що їм потрібна допомога. Крім того, часто їм можуть погрожувати проблемами на роботі. Службовці виходять ледь не в 40 років на пенсію, для них круто бути псом режиму, вони відчувають свою силу. Хоча, взагалі, відповідно до статистики, ситуація приблизна до України, але у них є свої особливості.

Ви з Лесею Пчолкою познайомилися на резиденції?

Так. Вона робить цікаві проєкти, працює з архівами, з фотографією. Її художня практика також феміністично-спрямована, вона пропускає багато питань через себе. Взагалі, мені було дуже цікаво з’їздити в Мінськ, познайомитися з локальними художниками, серед яких Сергій Луньов, Уладзимір Грамович та інші. Вони щиро цікавляться усім, що відбувається у нас, адже у нас значно більше можливостей, а вони навіть не можуть отримувати гранти. У них взагалі немає інституцій для проведення проєктів. Ситуація особливо складна зараз для всіх, хто працює в недержавному секторі, адже всі культурні проєкти повністю заморожені.

Я проводила artist talk і була приємно вражена, що була велика зацікавленість та прийшло більше 80-ти людей. Але у них там скрутно, всі художники зараз страждають від безгрошів’я. Я встигла повернутися додому з Білорусі до закриття кордонів, а коли вже була в Україні, Леся написала, що в них в половину просів курс білоруського рубля до долару. Дуже складно, тож будемо підтримувати одне одного, тим паче в такий переломний для білорусів момент. Зараз весь світ з тривогою спостерігає за подіями, що відбуваються в Білорусі. Я теж читаю новини і наче знову відчуваю все те, що відчували ми всі, коли були учасниками Майдану. Розумію, що боліти не перестане ніколи. Вболіваю щиро за білорусів у їхній боротьбі за свободу та демократичні засади побудови країни та сподіваюсь, що вони вийдуть у цій битві переможцями і більше жодна мирна людина не постраждає.

Зустріч з художником Андрієм Зелінським у рамках його виставки у Lab24.Фото з архіву художниці.
Зустріч з художником Андрієм Зелінським у рамках його виставки у Lab24.Фото з архіву художниці.

У тебе є власна культурна ініціатива Lab24. Що відбувається у цьому арт-просторі? Яка його ціль?

Це мій некомерційний арт-простір, квартирник. Мені дуже пощастило, що коли я шукала майстерню та всі варіанти були дорогі і некомфортні, з‘явилася людина, яка запропонувала мені квартиру. Це мій старий друг, який нею не користується і не має потреби здавати в оренду, то я відразу ж погодилася.

Кожен, хто приходив туди, говорив, що треба робити виставки. Я все зважила і, поскільки сама користуюся цим простором з доброти мого друга, то не могла зробити його комерційним. Покликання цього простору у можливості дати молодим незалежним митцям зробити соло виставку, адже початківцям простіше взяти участь у груповій виставці з одним об’єктом, але дуже складно зробити персональний проєкт. Галереї мають суворий відбір і молодим художникам дуже часто не довіряють робити великі проєкти, навіть якщо все гарно продумано. Спочатку ти маєш заявити про себе, а куратор чи інституція може зацікавитися та запросити тебе до співпраці. Тому я вирішила, що це буде простір свободи, де художники або групи художників можуть втілювати власні ініціативи.

Проросла інсталяція Марії Прошковської. Фото: Мілена Хомченко
Проросла інсталяція Марії Прошковської. Фото: Мілена Хомченко

Там вже відбулося близько 10 проєктів. Починала я зі своїми колегами, з якими навчалася у Школі сучасного мистецтва, ми робили лекції та дискусії. Інколи в мене там зупиняються куратори, художники, це дружній простір. Там залишалася Відкрита група, коли вони готувалися до бієнале. Я дала їм приміщення в користування.

Які плани надалі?

Взагалі, мені зараз більше і більше хочеться працювати з перформансом. Вже є ідея наступного, але з цим наразі я трішки на паузі. Треба багато енергії, щоб це все робити.

Зараз я беру участь у резиденції від Digital Culture, у рамках якої починаю роботу над продовженням проєкту «Посттравматичний». Ця тема для мене надзвичайно особиста і болісна, адже і мій дідусь, і мій тато — ліквідатори. Я планую через історію моєї сім’ї дослідити вразливість людини в радянській системі та віднайти яким чином ця система досі на нас впливає. Мені передали старі фотоплівки СВЕМА, які хтось залишив у місті Прип’ять під час евакуації у 1986 році. Я буду з великою відповідальністю працювати з цим матеріалом, а також з відео, звуком та 3D друком.

P.S.: У центрі виставкового простору проєкту Марії «Невидима праця» також розташована інсталяція з використанням саману та каміння. Цю суміш глини, піску та соломи Марія вланоруч та власноніж змішувала за декілька днів до відкриття проєкту у Щербенко Арт Центрі, тому об’єкт вийшов вогким і згідно до температурних умов простору не висох до сих пір. На минулому тижні, проходячи експозицією знову, я помітила, що інсталяція проросла. Певно, зміни йдуть.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: