Надія Парфан: «Режисура в Україні — це про самотність»

exc-5da6e90d4632e628b724ef9e

Надія Парфан — режисерка, яка з’явилася у моєму житті задовго до роботи у сфері мистецтва. Так чи інакше ми стикалися часто в гостях, на чужих інтерв’ю або показах кіно. Найбільше мені запам’яталася наша перша зустріч: станція метро Кловська, яку на одну ніч зачинили для відвідувачів фестивалю «86» — важливої події не для одного покоління людей України; кіно, величезні залізні ворота бункеру внизу на платформі — і Надя. А ще її посмішка: спокійна й дуже тепла. 

За її плечима фестиваль «86», компанія-дистриб’ютор 86Prokat, продюсування кіно, громадський активізм, культурологія, соціальна антропологія, навчання в Києво-Могилянській академії, на програмі Fulbright у Америцi та в Польщі у Школі Анджея Вайди. А зараз вона працює над створенням документальних фільмів. 

Я розпитала Надю про її новий фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», як створювати кіно в Україні та репрезентацію жіночого в культурі.

IMG_2040.jpg

Хочу розпочати з останніх подій після зміни влади. Як ти почуваєшся у ситуаціях, що створює Володимир Бородянський (Міністр культури, молоді та спорту України з 29 серпня 2019 року — ред.): скасування  результатів 11-го пітчингу  та прохання подати у відставку раду Держкіно? 

Почуваюся дуже непевно. Ті, хто вже перемогли в 11-му пітчингу хвилюються, але налаштовані працювати далі. Я чекаю результатів 12-го, де є мій фільм, і для мене це все ще більш підвішено. Процеси кіноіндустрії дуже довготривалі, цикли тривають по 2-3 роки. Тому, коли посередині раптом скасовують результати — ти опиняєшся у підвішеному стані.

З іншого боку — я вже звикла. Ми живемо в Україні: то революція, то долар в три рази дорожче, а це ще один черговий удар і випробування. Ти сама обираєш цей шлях— і постійно переконуєшся в тому, що він непростий.

І чому ти обрала цей непростий шлях?

Постійно себе запитую про те, що я роблю і навіщо. В Україні це схоже на хворобу або одержимість. Для того, щоб займатися кіно, ти мусиш постійно балансувати і пралельно робити щось «нормальне». Якщо займатися тільки режисурою неігрового кіно, є ризик повністю з’їхати з глузду.

Тобто ти балансуєш?

Дуже.

Чи бачиш ти, що потроху щось змінюється та стає краще?

Я відчуваю, що відбувається певний Ренесанс. До 2014-го року в Україні взагалі було мало кіно. Останні 5 років стали великим проривом. Я — продукт прориву. Не тільки тому, що я отримала фінансування на власний фільм, але й тому, що  багато працювала з молодими режисерами як продюсерка, організовувала кіноподії як кураторка, робила фестиваль — це все постмайданівський контекст. Результати надзвичайні, але дуже ривкоподібні.

Якщо прибрати емоції, то чому Бородянський не правий?

Суто з професійної точки зору — не вистачає комунікації. Їхній команді бракує розуміння того, що частина  їхньої роботи — це елементарно комунікувати з людьми. Порівняємо з Уляною Супрун (в. о. Міністра охорони здоров’я з 27 липня 2016 року — ред.): вона перша з міністрів почала нормально говорити: державна структура, чиновник, високопосадовець просто бере і говорить, пояснює і комунікує з тобою — це ознака нормальності.

Коли незрозуміло, з яких каналів поширюється інформація, що є чутками, а що є офіційним — це комунікативний провал. Моя перша претензія до нього: ми не розуміємо, що відбувається, бо з нами не говорять як з професійною спільнотою.

Також нові чиновники від культури чомусь дуже поспішають. Навіщо? Куди? От що можна мудрого чи хорошого зробити в такі стислі строки? Куди ми всі біжимо?

На основі кулуарних розмов я не чула жодного разу, щоб Бородянський офіційно дав прес-конференцію чи висловився з приводу свого стратегічного бачення, озвучив своє розуміння кіно та його функцій. Є думка, що він ефективний телевізійний менеджер, який заходить у сегмент кіно і починає налагоджувати процеси у сфері кінематографу за зразком телевізійних. Кіно — це не телебачення, а телебачення — це не кіно, і от-де відбувається велика трагедія. Якщо ми почнемо робити кіно за телевізійними стандартами, то ми його вб’ємо.

В іншій кулуарній розмові, Міністр запропонував рейтинговість. Це дуже смішно і дивно — як ти всьому складеш рейтинг? При цьому дає Сергію Лозниці (український кінорежисер, у 2018-му році отримав премію за найкращу режисуру на конкурсі 71-ого Каннському кінофестивалі у програмі«Особливий погляд» за фільм «Донбас» — ред.) премію. Фільми Лозниці переважно провальні в прокаті, їх ніхто не дивиться, дивляться лише на фестивалях і то досить специфічні аудиторії. Також не думаю, що фільм «Атлантида» Валентина Васяновича (український режисер, отримав перший головну премію програми «Горизонти» Венеційського кінофестиваля за «Атлантиду» у 2019 році — ред.) стане блокбастером, на який продадуть мільйон квитків. Також треба розуміти, що в місті, в якому закрилися три з чотирьох кінотеатрів, банально немає майданчиків, де показувати кіно. Прийти з телевізійним поняттям рейтингів у такий контекст — це непрофесійно.

Чи може це призвести до занепаду, яким він був до 2014 року?

Я надто мало розумію, тому не буду робити прогнози. Більшу певність ми матимемо, коли опублікують офіційні стратегії і почнуть надавати коментарі тому, що відбувається. Скоріш за все це будуть неприємні речі людям, як я, чи тим, хто займається авторським кіно.

Розкажи, будь ласка, про свій останній фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», який ти зняла. Чому саме зараз?

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» — найдовше слово в українській мові (посміхається). Я над ним працювала три роки, і це був довгий шлях для мене як для режисерки.

Потреба зняти це кіно виникла у 2016-му році. Я була менш досвідчена, більш юна, а за останні три роки дуже змінилася.

У мене був антропологічний інтерес, я цікавлюся несподіваними персонажами. Є герої нашого часу, про яких ми завжди говоримо — креативний клас, хіпстери, копірайтери, рекламні агентства — світ так званої «київської богеми». Є підприємці, змінотворці, активісти, злі забудовники… А ось про таких людей, як у моєму фільми, я не чула жодної історії.

Частково це особиста історія, тому що моя мама працює в Теплокомуненерго понад 30 років і співає в хорі. Це людина, яка мене питає: «Де твоя трудова книжка?» (посміхається). Мій дід був інженером і збудував систему опалення для Івано-Франківська. Моє життя в Києві не монтувалося з життям частини моєї сім’ї — це історія про радянське, індустріальність і постіндустріалізацію і те, як я її бачу на прикладі моєї сім’ї. Мене зацікавила розсинхроність світу, в якому живу я, зісвітом, в якому живе Теплокомуненерго. Якщо я зараз про це не розкажу і не покажу, то воно назавжди буде втрачено на хвилях Ілона Маска, сингулярності, 3D та VR-технологій. Хайп, в якому ми живемо, змиває людське та щось дуже важливе. Мені потрібні люді, їхні історії і теплота — я хочу про це розказати. Ось так я до цього докотилася (посміхається).

Ти сказала, що останні три роки тебе дуже змінили. Як саме?

У мене не було досвіду роботи над повним метром. Я робила короткометражні фільми як режисерка, більшість людей знають мене як кураторку фестивалю «86», продюсерку чи активістку, але в мені весь цей час жила режисерка. Ця частина для мене більш важлива, ніж всі інші. Усе інше — від вимушенності: Надя-режисерка не може піти й зняти свій фільм, тому починає займатися активізмом, щоб мати таку можливість. 

Чесно зізнаюсь, ні професійно, ні ментально я не була готова до такого складного повного метру. «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» — не лінійний фільм, з багатьма героями й непростими моментами доступу. найближчим часом я точно не буду знімати фільм з багатьма героями.

Коли вам кажуть, що в фільмі має бути один герой, то в цьому є сенс, У мене була амбіція зробити поліфонічний фільм-хор. Урешті від цієї ідеї довелося частково відмовитися, бо це неможливо, потрібно бути математиком Сергієм Лозницею, який має вроджене відчуття пропорції і все це якось по формулі зшиває. Я дуже інтуїтивна й емоційна людина, і цієї метрики у мене немає.

Режисура в Україні — це про самотність. Ти проходиш сама дуже довгий, марафонський забіг, на певному етапі до тебе приєднуються люди, в тебе є команда: оператори, звукооператори — але вони забігають до тебе, проходять якусь частину шляху і сходять з дистанції. Усю іншу тяглість ти біжиш сама.

Ти задоволена українською прем’єрою на Одеському міжнародному кінофестивалі?

Дуже. Світова прем’єра відбулася у Швейцарії на фестивалі Visions Du Réel, у якого доволі радикальне програмування: вони люблять дивне та художньо-ризиковане кіно. Visions Du Réel також і політичний, і соціальний фестиваль, та крім цього вони постійно шукають нові «голоси» і розвивають мовлення. Для мене це було почесно й приємно, я зрозуміла, що ми зробили не очевидний, а дивний фільм, дуже рада, що його там оцінили. Але це було за кордоном.

А в Одесі все було по-іншому: дата прем’єри, місто і сам фестиваль — усе було знаковим. У «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» є пласт політичної іронії та сатири, яку іноземці не розуміють. В Одесі люди з перших кадрів відчули, про що йдеться: фільм про людей, яких усі забули. Також це політична картина, тому що вона робить їх видимими, озвучує голоси, яких ніхто не чує. Нехай і в художній формі, але зазвичай це люди, які не говорять, а співають. Герої можуть здаватися комусь дивними чи такими, які неправильно роблять свою роботу. Але насправді вони ні в чому не винні, їм просто потрібна повага і гідність.

Ми в цьому фільмі ставимо питання про працю і її умови. У Києві всі ми фрілансери з ФОПами, а ці люди — бюджетники, і ми дуже критикуємо таку форму зайнятості, та вона не така ідіотська, якою може здатися — вона просто не адаптована до сучасних умов.

Розкажи більше про свою освіту, зокрема в антропології — як усе це впливає на твою роботу?

Усе почалося з того, що я вчилася у Києво-Могилянській академії на культурології. Згодом я зрозуміла, що набута спеціальність більше про письмо і тексти. Потім я не знала, що з цим робити і поїхала далі в Будапешт вивчати соціальну антропологію. Це вже було щось ближчим до людей і про них. Саме там я вперше почала знімати. До цього ніколи не цікавилася кіно, лише музикою, сучасним мистецтвом або архітектурою. Проте там був курс з візуальної антропології, і нам дали камери й запропонували не писати, а знімати.

Скільки тобі було років?

Мені було 23. Я взяла камеру та поїхала до Києва на практику, де зробила маленьке відеоессе про маршрутки. Це був чудовий досвід,  так я зрозуміла, що саме це мені підходить: з одного боку про людей, а з іншого — я комунікую не через слова, а показу картинки. Тоді це «клікнуло», але ні до чого глобального не призвело.

Після повернення в Україну в 2011 році з Будапешта я потрапила в дуже фрустровану українську реальність. У мене був кризовий період, я не могла знайти собі жодну нормальну роботу. Працювала перекладачкою фільмів, де мені платили 100-300 гривень, отримала досить економічно принизливий досвід. Страшно було подумати, що я взагалі маю робити в цій країні. Почала заповнювати всі аплікаційні форми, які бачила на своєму шляху, просто щоб поїхати кудись, бо не розуміла, яке майбутнє мене тут може чекати.

Так я опинилася на програмі Fulbright в Америці, купила камеру і почала знімати.

Саме тоді ти почала займатися документалістикою?

Так.

Чому саме документалістика?

Я прийшла до цього з антропології. Є такий напрям «антропологічне кіно» — тебе цікавить людина як феномен, і ти починаєш за нею спостерігати з камерою. Документалістика — це спосіб дослідження живих людей: не вигаданих, не сценарно пророблених, а живих. Це розуміння прийшло до мене через антропологію.

Мені не потрібно було нікому і нічого доводити, що я щось вмію чи ні, у мене просто була можливість робити те, що я хочу. Я багато працювала з іншими режисерами як асистентка та лінійна продюсерка. В якийсь момент захотіла знімати сама, але відчула, що мені чогось бракує.

Тоді я поїхала вчитися в Польщу на режисуру в Школу Анджея Вайди. Не довчилася до кінця, диплом не забрала, але сама собі сама уявну шапочку видала, що я — режисерка.

Надія Парфан та Ілько Гладштейн, фестиваль «86», 2018. Світлина: Facebook
Надія Парфан та Ілько Гладштейн, фестиваль «86», 2018. Світлина: Facebook

Чому фестиваль «86» зараз на паузі?

Ми з Ільком (Ілля Гладштейн — співзасновник фестивалю «86» — ред.) у фестивальному спорті досягли такого рівня, коли нам не було куди рости. Ти не можеш одне й те саме робити весь час, бо стає скучно. Рік тому ми зрозуміли, що всі наші цілі і задачі досягнуті. Я вважаю, що ми зробили найкращий кінофестиваль в Україні.

Він багато на кого вплинув, задав планку багатьом в кіноіндустрії, але контекст змінився і час вимагає чогось іншого. Найгірше, що може бути, це коли ти повторюєшся і робиш те саме. Мені більше не цікаво робити фестиваль в тому вигляді, в якому ми всі його знаємо. Коли я зрозумію, що треба робити сьогодні, я буду готова продовжити.

Зараз режисура вийшла на перший план?

Зараз, після трьох років роботи над повним метром, є бажання спробувати більш популярні формати, Я думаю:а яким би міг бути серіал? Світ весь час рухається, люди сидять у гаджетах, і ти можеш зібрати 4 000 людей у Славутичі, а можеш 40 000 у мережі.

Яке кіно ти би відмітила сьогодні?

Мені досі подобається нова румунська хвиля. З українських, мій улюблений режисер — Філіп Сотниченко. Я постійно зізнаюсь йому у фанатстві, він на кілька рівнів вище всього українського кінополя.

Від якого фільму у тебе склалося таке враження?

З першого погляду на всі його фільми. Я дивлюся перші кадри і швидко розумію чи це моє кіно, чи ні, рідко буває таке, що я вагаюся. Кіно — це мова, режисер з тобою говорить, розказує тобі історію; це про магію пластики та кіномови. Мені цікавить кіно, яке я не можу зрозуміти. Філіп саме такий режисер.

Мені сподобався Кантемір Балагов — російський режисер, учень Олександра Сокурова. Мене вразив фільм «Тіснота» про 90-і, історія про те, як дівчина стикається з тиском у сім’ї, її змушують робити вибір, просто через те, що вона дівчина і такі звичаї. Також його фільм, який нещодавно вийшов «Дилда».

В одному зі своїх інтерв’ю ти говорила про американський авангард, який дуже допомагає тобі, коли ти не розумієш навіщо ти все це робиш. Чому у тебе такі емоції виникають саме від американського авангарду?

Йдеться про Нью-Йорк 80-х. Це середовище, в якому варилось багато людей з різних сфер: Енді Воргол, Жан-Мішель Баскіа, молода Мадонна, Джим Джармуш.

Я ніколи не цікавилася кіно, була до нього досить байдужою, але коли я подивилася  «Відпустку без кінця» — перший фільм Джима Джармуша 1986-го року — мене він так вразив. У стрічці знімаються Кріс Паркер і Джон Лурі, який мені досі дуже цікавий — перш за все, як музикант. Але він ще й класний художник: у нього досить наївні й іронічні роботи. Саме він створив відомий зараз усім мем про «Привіт медвідь» — акварель Bear Surprise.

Лурі також колись зробив  телешоу Fishing with John. Він запрошує відомих гостей та веде їх на рибалку. Якось там був Том Вейтс: ні перший, ні другий дупля не ріжуть про рибу. Дуже абсурдистський гумор, пов’язаний з дитячим відчуттям вседозволеності, радість гри, мистецтва не як кар’єри, нетворкінгу, статусу, фінансового способу заробітку, а як плем’я друзів і однодумців.

У нас такого немає?

Немає, інколи виникає на коротку мить, але раз на сто років — і швидко зникає.

У нас вийшло інтерв’ю Асі Баздирєвої з Марком Рідером, і він сказав, що коли хтось каже, що Київ — це новий Берлін, його це бісить.. 

Історія про Берлінську стіну унікальна — це там, де починається «Схід». У Берліні кажуть, що ось є мур, і від нього ми ділимо Європу на Схід і Захід. А в Варшаві кажуть, що від них: до нас — центральна Европа, а далі вже східна. Ми в Україні, кажемо: «Ні, ми Європа, а там далі починається Схід. А в Росії говорять — ось європейська частина Росії, а далі східна. Це якийсь східний комплекс неповноцінності, що ми соромимся того, що ми Схід, і хочемо бути, як Захід.

З іншого боку, якась логіка в цьому є, бо ми всі в одній культурній галактиці: коли приїжджаєш у Берлін, то почуваєшся як вдома, ти все розумієш. Відчуття «берлінськості» ми маємо право приносити в Київ: не те, що у нас тут новий Берлін, бо це постколоніальна позиція, але те, що ми справді можемо відтворити відчуття Берліну.

IMG_2029.jpg

Хочу перейти до теми репрезентації жіночого в культурі. Як тобі здається, як про такі речі  говорити, не стигматизуючи їх?

Складне питання, бо є два полярні варіанти, які тобі пропонуються як жінці в культурі. Перший з них — позиція «я — режисерка і художниця, а потім жінка», тобто немає акценту на гендері. Ти існуєш як професіонал, творча одиниця, але ігноруєш жіноче, бо воно має спадок «ущербності». Ти прагнеш до «загальнолюдського», яке з історичних причин дорівнює «чоловічому».

Загальнолюдське — це чоловіче?

Великою мірою так є досі. Тільки зараз ми почали все переписувати і включаємо в загальнолюдське жіночий наратив.

А другий варіант — я наполягаю на своїй жіночій позиції. Це означає «я — жінка-художниця», і моя цінність в моєму унікальному жіночому досвіді. Жоден чоловік не розкаже вам те, що зможу розказати я. І це теж проблема позиція, бо вона обмежує тебе в політиці ідентичності. Жіноче в тобі перекреслює людське в тобі.

При цьому ми завжди маємо справу з історично усталеною патріархальною системою функціонування мистецтва та кіно: світ банально не заточений під жінок. Дуже цікаво тебе послухати, бо в тебе є син: наскільки пристосований світ до твоїх потреб як матері?

На жаль, не дуже. Особливо в Києві.

Я чула різні інші відгуки від своїх подруг, і для мене це також велике питання. От якщо я хочу стати мамою, як це можна провернути з моїм способом життя: відрядженнями, фрилансами, різного роду ризиками?

Я веду до того, що є специфічний жіночий досвід, який не артикульований у загальнолюдському: тілесність, сексуальність тощо. Анатомічну структуру клітора відкрили десять років тому! Ми полетіли в космос, винайшли пеніцилін і не знаємо як, бляха, виглядає клітор, серйозно? Коли починаєш про ці речі говорити, тебе моментально брендують як «агресивну феміністку» або як «я хочу особливих поблажок». Ні! Я не хочу поблажок, просто клітор — це дуже важливо, є такий орган і це класно.

Дуже энергозатратно сперечатися з людьми, тому важливі не стільки розмови, скільки конкретна практика. Зараз мене цікавить, як взаємодіяти з працюючими матерями, як мають бути побудовані менеджменти проєктів, яким має бути фінансове навантаження, справедлива оплата праці, хвилює економічний момент, як протоколювати невидиму роботу і виводити її з тіні.

Також важливо, кому ми даємо слово — хто для нас має статус? Ми з тобою дві дівчини і ми об’єдналися, біля нас немає крутого мужчини — ми достатньо круті? Чи можемо ми самі себе переконати в тому, що нам не потрібна чоловіча «верифікація»? 

Жіночий досвід і історії практично не репрезентовані. В українському кіно дуже мало жінок в головних ролях. Зараз я працюю над новим проєктом і хочу спробувати переповісти історію України з жіночої перспективи. Не тому, що вона жіноча, а тому, що вона цікава. Фільм носитиме назву «Міс РокЄвропа», він буде про рок-ікону України 90-х.

Це надзвичайно цікаві речі, про які ти говориш. Від вашого покоління я часто про таке чую, але сама відчуваю себе інакше. Можливо, навіть через те, що я трохи з іншої вікової групи. 

Нещодавно ми говорили з українською художницею Антігоною, і вона сказала  дуже близьку мені річ: «Я спілкуюсь з молодим поколінням, тому що для них не існує поняття гендеру: чоловік ти чи жінка, немає поділу на лесбійок та геїв. Вони поважають усіх однаково». Я так відчуваю і себе, і свого сина так від початку вчу. 

Не буду заперечувати, що час від часу стикаюся з чоловічим домінуванням, це правда. Але просто в голові це вже працює інакше.  

Коли я таке чую, у мене ллються сльози радості (посміхається). Я вихована по-іншому, і ти це дуже правильно помічаєш. Ми — певне покоління, і в нашому випадку фемінізм — він про самих себе. Домовитись треба в першу чергу з собою, що ти не «ущербна», не менш класна, впевнена в собі, а якщо раптом  помилилася — це не страшно.

Я розумію, що, на жаль, уже не змінюсь, але постійно веду з собою цей активізм. Колись знімала фільм про 15-річну дівчинку в Чернівцях, вона себе відкрито називає феміністкою, але при цьому її історія — це не історія ресентименту чи образи, навпаки вона дуже вільна і адекватна, а світ трішки не встигає за нею. І вона йде і цей світ змінює.

Зараз з’являються люди, які називають себе bi-gender або dual gender. Мені дуже подобається така тенденція.

Так! 5 років тому таких слів навіть не знали. Нам залишається одне питання: на якому рівні сприйняття це все буде, коли дійде до грошей, зарплат і керівників.

Хотіла поговорити про методи документального кіно. Я вчилася у Києво-Могилянській академії документалістиці у Каті Горностай (українська режисерка — ред). Вона мене вчила погляду на кіно Марини Разбєжкіної (російський кінорежисерка і сценаристка — ред.). Мене це надзвичайно надихало, і я завжди бігла на її пари. Та я знаю, що Сергій Лозниця, наприклад, використовує зовсім інший метод. До якого тяжієш ти?

У тій точці, де я зараз, усі методи і канони існують для того, щоб їх порушувати. Методологія — це класно, але як освіта або вправа з ліплення себе. Рамки тебе виховують. Адже ти кажеш своєму сину Аскольду, що от сюди не можна, а сюди можна; і не тому, що в цьому є якийсь глобальний сенс — це просто процес виховання.

Катя Горностай багато взяла зі школи Марини Разбєжкіної — але згодом  пішла далі своїм шляхом. Ти досягаєш чогось у конкретному методі, але мені згодом стає тісно і нудно.

До кіно я прийшла інакше, бо антропологічне кіно скоріше тяжіє до Лозниці, але й воно щось третє: тебе цікавить людина як явище природи, цікавить що і як з нею відбувається, ти хапаєш її і починаєш спостерігати. У Разбєжкіної ти йдеш у таку-собі «русскую жесть». Є сильна асиметрія між режисером і героєм. Режисер іде і впритул підходить до людини, яка не може дати йому чи їй відсічі — це діти, безпритульні, люди в межових психічних станах. Між режисером і героєм відбувається близькість, але там же і жесть. Мені незручно, коли я прихожу до людини, якій погано й починаю її знімати.

Для мене: герой чи героїня документального кіно — це людина, яка може сказати тобі «ні», але не робить цього. Тоді починається магія. Я хочу, щоб ми були на рівних, щоб людина мене до себе спочатку не пускала, а потім пустила. Валюта документального кіно — доступ, право знімати і бути свідком певних ситуацій.

Колись Аскольд Куров (російський режисер, у 2017 році зняв фільм про Олега Сенцов «Процес» — ред.), до речі теж учень Марини Разбєжкіної, знімав кіно про ЛГБТ-спільноту. Не думаю, що вони не могли його не послати.

Аскольд трішки інший, цим він і цікавий.

Адже герої — це як вагітні жінки під час пологів: лікарі тиснуть на них і  фактично насильно колять окситоцин, щоб у них швидше проходили перейми, адже пологи  — це стан, коли жінка стає вразливою й не може дати відсіч. Я хочу приходити до героя в ті моменти, коли він або вона може дати мені відсіч. Методологічно це виглядає як  тривале, психологічне спостереження, це також про близькість, занурення і про побудову інтимних стосунків — це відбувається довго й тому працює інакше.

Без камери?

Спочатку так, потім трошки з камерою, потім трошки з оператором… Довго робиш, перезнімаєш багато, поки не зафіксуєш саме той момент. А у Разбєжкіної — вирій подій, усе навалюється. І камера в цій гущі подій. У Польщі їх часто критикують за погану операторську роботу та монтаж.

Але там часто немає ні операторської роботи, ні монтажу: вони просто йдуть за історією. 

Насправді, в житті немає історій. Історії є в голові режисера, який їх накладає на реальність. Ти певним чином вибираєш людей, ситуації і те, яким чином ти з ними взаємодієш.

Ти би сама себе зняла?

Ні, в мене відсутні ці «яйця». Думаю, цього ніколи не буде. По-перше, я сама собі як героїня не цікава. Треба мати певну долю нарцисизму і самозакоханості. По-друге, я — те ще «сцикло» й досить інтровертна людина. Публічно я намагаюся завжди говорити чесно і  чесно і відверто, але для мене також важливо зберігати дистанцію і захищати свій приватний простір.

Кадр з фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»
Кадр з фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Кадр з фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»
Кадр з фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Без яких трьох фільмів не може обійтися сучасна людина? 

На жаль, сучасна людина може взагалі обійтися без кіно. Як мені не прикро це визнавати, але в кіно немає нічого «такого». Людині, яка живе в красивому місці і спостерігає кожен день схід і захід сонця або інші явища природи, кіно не потрібне. Кіно — це чорний ящик, в який ти закриваєшся від світу і переживаєш дві години життя.

Для України дуже важливий фільм — «Земля» Олександра Довженко, щоб зрозуміти, хто ми такі, треба подивитися цей фільм. Другий — голлівудська класика, тут хай кожен вибирає собі сам. А третій — інді-американський, і ще щось європейське.

«Акт вбивства» і «Погляд тиші» Джошуа Оппенхаймера — одні з найкрутіших документальних фільмів останніх 10-ти років. В Індонезії в 60-х роках відбувся геноцид: після комуністів прийшла нова влада й жорстоко знищила половину населення Індонезії. Катування, вбивства, згвалтування жінок, дітей та старих людей. Люди, які чинили системне насильство, досі живі, часто живуть у сусідній хаті з родичами того, кого вбили. Оппенхаймера довго з ними спілкувався і зняв фільм про те, як саме вони все робили. Він намагається залізти в голову до людини, яка чинить страшні злочини. Починає говорити з ними і знаходить таку цікаву річ, що коли вони вбивали людей, то почувалися американскими гангстерами. Вони розігрували ганстерські сцени з фільмів, вбиваючи своїх співвітчизників.

А ти дивишся щось популярне?

Так, дивилася останній фільм Квентіна Тарантіно. Він прекрасний і смішний. Мені також подобається кіно, яке знімають брати Коени.

А серіали?

Ледве змусила себе додивитися «Чорнобиль», проте він мені дуже сподобався. У мене проблема з серіальною формою.

І сама хочеш зняти серіал?

Так (посміхається). У серіалах завжди інтенсивний початок і карколомна розв’язка. Але посередині щось «провисає». Коли я дивлюся серіал, на третій серії стає нудно: прийоми зрозумілі, карти відкриті, інтриги більше немає — я дивлюсь ірозумію, що зараз буде.

Багато хто говорить про те, що серіали витіснять кіно…

Вони вже витіснили. Я почуваюся ретроградною бабусею, яка не в’їжджає в те, що подобається всьому світу.

Я відчуваю, що в серіалах є якась сила: це феномен нашого часу, який дуже добре вловлює нерв. Але є ця сценарна «натягнутість», коли серіали беруть есенцію історії і розтягують драматургію як резину на багато серій. Базова арістотелівська драматургія  трьохактна: ак було від давніх греків до наших часів. Закони лишились ті самі. Іноді є посткласична драматургія — антидраматургія — але вона по суті про те саме

Тимчасом у серіалах виникає оце  драматургічне провисання, і я його завжди відчуваю. «Чорнобиль» — геніальна річ, але мені доводилося себе трішки змушувати дивитися.

Відчуваю трату часу, бо кіно ти сіла і подивилась, вийшла і щось пережив. Але мені дуже подобається старий серіал «Коломбо», він цікавий з точки зору своєї неправильної драматургії: відразу на початку відомо, хто вбивця.

Чим би ти займалася, якби не кіно?

Я хотіла би займатися архітектурою. Архітектори поєднують творчий хаос зі структурністю, а ще  вміють щось робити руками: трансформують пластичний світ. Мене це зачаровує.

У мене технічна сім’я,  всі знають математику, геометрію або креслення. Я знала у школі математику, а коли почала вчитися в Києво-Могилянській академії, наш викладач Олександр Івашина казав, що «знати математику — це порочно для гуманітарія». Мене це дуже засмучує, бо мені подобаються просторово-математичні формули. Поділ на «фізиків» і «ліриків» — ідіотський, а я за синтез. Архітектура — ідеальний синтез музики і геометрії.

Чи є речі про які ти жалкуєш?

Я дуже люблю своїх бабусь, вони мене класно зарядили в дитинстві  безумовною любов’ю і до мене це згодом дійшло. Одна з них померла в травні цього року, а у другої, Олі, День народження 9 травня. І 5 років поспіль, що я робила фестиваль «86», я пропускала її День народження. Ось про це я жалкую.

Текст: Настя Калита

Світлини: Сергій Моргунов

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: