Як відбувалася резиденція в галереї «Артсвіт» та якими способами ти досліджував Дніпро?

Мета цієї резиденції водночас проста і зрозуміла: запросити художника чи художницю на короткий термін вивчити місто, його особливості, познайомитися з людьми, завести нові контакти. Звичайно, за такий час людині «ззовні» вивчити місто детально, заглибитися в локальні контексти й зробити глибинні дослідження майже неможливо. Я вперше в Дніпрі не проїздом, до цього воно було такою собі білою плямою на моїй культурній мапі. Хоча я намагався без будь-яких упереджень їхати сюди, але вони все одно були: що це велике місто, постіндустріальне, тут може бути нецікаво, не комфортно. Виявилося зовсім навпаки, особливо коли ти приїжджаєш сюди влітку. Я намагався всотувати всю інформацію, яку отримував, без будь-якого внутрішнього цензу. Це був дуже інтенсивний і стиснутий час знайомства з містом, людьми, поверхневою історією місць.

Можливо, такий в чомусь поверхневий формат резиденції, тимчасового перебування в місті дозволяє подивитися зі сторони, оприявнити якісь процеси, які місцеві можуть не помічати.

Звичайно. Особливо, як в моєму випадку, коли ти приїжджаєш в місце, де ти до того ніколи не був. У тебе немає ніякого бекграунду, за який ти зачіпаєшся. Тож ти просто з чистого листа відкриваєш собі й місто, і людей. Власне, тоді в тебе трошки інакший об’єктив, ніж у місцевих. І по-інакшому бачаться всі процеси, що тут відбуваються.

Раніше ти вже досліджував у своїх проєктах урбанізовані простори. Наприклад, у тебе була резиденція в Дейтоні (місто в США, штат Огайо — прим.). Ти писав, що тебе дуже вразила пустка й відсутність життя в місті. Чи були схожі відчуття з Дніпром, коли ти відвідував промислові райони? Місто теж постіндустріальне, багато закинутих просторів, промислових зон, які вже не працюють. Навіть те ж метро, яке підлаштовувалося під промислові потреби і мало перевозити не людей загалом, а працівників заводів.

У Дніпрі зовсім інша ситуація. Кидається в очі, наскільки місто швидко розвивається та перетворюється з постіндустріального на якесь нове. Воно втратило вже індустріальну ідентичність, але не знайшло нової, тобто зараз у перехідному стані. Дніпро змінює свою стратегію, ще не до кінця розуміючи, на яку. Тому ці постіндустріальні пустки в місті — скоріш за все, досить тимчасове явище.

Дніпряни нарікають, що тут мало культурних закладів, мало культури як такої, проявленої в місцях. Як на мене, це теж тимчасова річ, беручи до уваги, наскільки швидко тут відбуваються зміни. У мене якесь внутрішнє переконання після перебування тут, що пройде ще невеликий відрізок часу і сюди можна буде їздити суто на культурні події, а не тільки подивитися на нові «небошкряби». Тобто це місто стане великою притягальною точкою на культурній мапі України.

Що було найбільш відмінним від твоїх інших досвідів взаємодії з містами?

Я зі Львова, а там зовсім немає води, ніде та ніяк, а та, що є — закопана. Тому мене весь час манять міста з водою, особливо з великою водою, як у Дніпрі. Вода мене притягує і я можу годинами бути біля неї чи прогулюючись, чи просто сидячи і вдивляючись у далечінь. Звичайно, цікава індустріальність міста: метал, труби, заводи та масштабність цих заводів. На Західній Україні такого немає. Я мав можливість потрапити на новий завод — «Інтерпайп». Мене навіть вразило не те, що він супер новий, а ось ця велич, масштаб і наскільки в ньому маленькою є людина. Це мені трохи подібно на аналогію з Середньовічними величезними готичними храмами, в яких людина почувається маленькою мурашкою в діалозі з гігантським богом. Так само тут — та сама мурашка, але вона вже говорить із зовсім іншим.

Можливо, це так само працює, як будь-яка авторитарна, диктаторська архітектура. 

Можливо… Таке поєднання масштабів має вплив.  Ще мене цікавили закинуті місця, більшість з них пов’язана з індустріальною історією міста. Власне, і палац Ілліча, який був одним із найбільших будинків культури у Дніпрі. Випадково потрапивши всередину, я знайшов залишки скульптур, які використав у своїй роботі. На мене справила враження ця пустка на місці колись культурного місця. Я розумію, що воно будувалося не тільки з чистих, альтруїстичних переконань. Тобто всі будинки культури при заводах будувалися з поправкою на пропагандистську річ, але все одно тут творилося, жило та було присутнє культурне життя. І воно занепало: будівля є, але це пустка, культурне життя звідти зникло і чи прийде туди знов? Дивний феномен — важко усвідомити, що гігантський живий організм взяв і помер в один день. Дуже багато таких дивних ран є на тілі міста, які наразі в досить незрозумілому стані. Я написав в описі своєї роботи «Уламки», що місто встидається цього, намагається приховати, якось відмежуватись або не помічати, робити вигляд, що його немає чи воно все само собою зникне.

Ти зараз сказав про це і мені здалося, що твоя виставка дуже діалогічна з минулою виставкою в «Артсвіті» — «Я під’їжджала до міста, якого ще не знала». Кураторки тоді ввели поняття «мерехтливих об’єктів». Думаю, що твої «уламки» і ці «мерехтливі об’єкти» доволі синонімічні. Це якраз ті будівлі та простори, які колись втратили своє значення й досі не можуть його знайти. Стоять забуті, покинуті.

Так-так, я погоджуюся. І можливо, наступного разу, коли сюди повернуся, багатьох з них вже, на жаль, не побачу.

У тебе був проєкт «Сканування невизначеного простору», де ти говориш, що місто можна пізнати через людське: «Дослідження нового простору відбувається через людей, які перебувають саме тут і саме зараз. Саме ці люди формують той пейзаж, що запам’ятовується, закарбовується і залишає просвітлені сліди в пам’яті». Чи були такі люди у Дніпрі й чи вдалося через них визначити місто?

Так, звісно. Перш за все, вся команда галереї «Артсвіт». Це люди, які мене запросили, на чолі з Іриною Полікарчук (прим. директорка галереї), і дали мені квиток сюди. Саме завдяки їм я ступив на цю землю. Також я дуже вдячний Віті Поповій (артменеджерка, займається медіацією в просторі міста — прим.), яка зробила чудову екскурсію і показала дуже багато місць, які я б ніколи не побачив сам: це і металургійні завулки, і занедбані об’єкти, і готелі з чудовими вітражами. Власне, це Віта провела мене в Палац Ілліча. І ще — Даніїлу Галкіну (художник із Дніпра — прим.), який теж мені багато чого показав і розказав. Я дуже вдячний йому за проєкти, в яких він вивчає залишки модернізму в Дніпрі. Для нього це болючі теми, він дуже скрупульозно та глибоко їх досліджує. Зараз Даніїл продовжує роботу над проєктом про нещодавно зруйнований Дніпровський кінотеатр «Салют».

Як створювались «Уламки»? Що було прикметним під час роботи над залишками скульптур?

Вони були в Палаці Ілліча закинуті. Я спершу побачив голову, яка лежала на землі, потім ще кілька уламків цієї скульптури. Зовні будівля виглядає цілком «життєрадісною» — крикливо пофарбована та з пластиковими вікнами, а всередині там просто жахливий стан, все потрошки розвалюється. Уламки цієї скульптурної групи металургів — наглядна візуалізація колишнього культу важкої фізичної праці, який зараз вже не є актуальним — лежали на землі, присипані порохом. Власне, ось ці шматки робітників, які колись були на «почесному місці» і, думаю, були створені для завершення просторової композиції в стінах будинку культури, тепер просто лежали розтрощені та закинуті, як і сама будівля. В той момент я зрозумів, що обов’язково використаю їх для свого проєкту. Потім був цілий детектив із тим, як ми їх забирали, але врешті вони тут в галереї. Яка їхня подальша доля? Я не знаю, але дуже хотілося б, аби вони не «загубилися», не валялися та не припадали пилюкою, а якось були переосмислені, знайшли нове місце для експонування. Можливо, мій проєкт — це перша сходинка в пошуку місця для цих уламків.

Наскільки я зрозуміла, всередину уламків скульптур проєктується відео з зображенням жіночого тіла.

Культ важкої фізичної праці в індустріальному місті — це маскулінний культ, патріархальний. Принаймні я зрозумів це, вивчаючи його візуальні залишки в Дніпрі. Коли воно стало непотрібним і зникає, місто шукає нову стратегію чи ідентичність, і в цій новій стратегії маскулінність вже не буде такою глобальною та всеохоплюючою. Власне, я додав фрагменти жіночого тіла, яке там майже не прочитується, просто мерехтить, світиться з цих руїн. Його не можна ніяк «промацати» — воно не фізичне, а цифрове, нове і ледь проглядається з-під уламків. Можливо, це такий маленький промінчик змін.