При розгляданні документації твого проєкту «Закрита система» мені згадується коментар соціолога Макса Вебера про державу як інституцію, яка претендує на монополію легітимного насилля. У твоєму проєкті йдеться про обмеження права на тілесність. Як ти вважаєш, сім’я або держава мають право на володіння тілом? Чи можуть наші тіла належати лише нам?

У проєкті для мене важливо говорити про право розпоряджатися власним тілом в часи, коли це право перехоплено владою (чи то державною, чи приватною). Саме держава закріплює право на насилля по відношенню до людського тіла. І саме з владою тіла громадяни мають найбільш інтимні відносини: адже ті, хто наділені владою, можуть змусити страждати тіла людей чи навіть позбавити їх життя.

У твоєму проєкті йдеться про локальні проблеми взаємодії тіла і влади, чи ти екстраполюєш свій проєкт на більш глобальну ситуацію? 

У своєму проєкті я говорю про нівелювання тілесності інструментами обмежень. Я відчула зміни у тому, як відчуваю власне тіло після того, як пережила травму ноги. В цей період я відчула, що у мене виникло більше залежності від зовнішніх обставин та інших людей. Водночас я гостріше відчула, що саме держава приймає рішення щодо забезпечення інфраструктури для людей з різними можливостями і досвідами. Тож залежність громадян від колективної інфраструктури набуває безособових рис. З одного боку, така ситуація є особливою для місцевого контексту, адже в Україні тільки нещодавно з’явились ініціативи з інтеграції різних людей в публічні події, з іншого боку — ця ситуація залежностей і обмежень є глобальною.

Тобто йдеться про новоєвропейську історію, коли абстрактні цінності набувають рис суб’єктності. Ці цінності надалі експлуатуються владою, і от цю підміну понять певним чином ілюструє акваріум з комахами, які існують відповідно до власного життєвого циклу, але насправді виведені як матеріал для генетичних експериментів і корм для тварин та навіть рослин.

Тобто ти говориш про дисципліноване тіло, яке має бути трансформоване таким чином, щоб відповідати вимогам механізмів влади. У своїх попередніх роботах ти також працювала з фрагментованими образами — фотографіями тіл на фоні природи. Чи пов’язані вони з цією ж ідеєю?

Безперечно, мене давно цікавить тема тілесності і впливу глобального стану, капіталу, нових технологій на створення присутності, яка є надмірною, але відповідає владним запитам. 

Коли ми говоримо сегрегацію людей на більш і менш мобільні групи відповідно до їх територіальної приналежності, ми говоримо про стейтменти критичних географів, які нагадують нам те, що головна цінність міст, а також більш узагальнених територій — суспільна. Наскільки я розумію, тема обмеженої мобільності та суспільних потреб як таких, які мали б конституювати владу, також важлива для твоїх проєктів.

Так, на мою думку, кожна людина має право на доступ до вільного пересування і природних ресурсів, адже у містах, як правило, саме менш забезпечена частина населення відірвана від цих благ. Так само як цінність їхніх тіл не має залежати від гендерної чи національної приналежності, право на доступ до суспільних благ — важлива умова для існування сучасних спільнот. Адже саме через те, що суспільство потребує виходу зі замкнутої системи перерозподілу влади, наразі ми переживаємо глобальні кризи. 

Переважно, коли йдеться про конфлікти політичних і економічних сил, проблеми нерівностей та обмежень доступу до житла і пересування, ми стикаємось із західним дискурсом, адже на національному рівні ці проблеми не артикульовано. Чи маєш ти намір говорити про локальні труднощі?

Я вважаю, що мій проєкт можна експонувати у просторах інституцій багатьох країн світу, тому що проблема, про яку йдеться — загальнонаціональна, адже вплив владних інтересів, орієнтованих на збагачення, присутній всюди. Проте для мене важливо також звертати увагу на український контекст, який необхідно більше досліджувати і репрезентувати, для того, щоб мати критичний погляд на ситуацію. Моє мистецтво — це також певна спроба помістити критичний вираз у локальну інституцію, щоб вказати на її взаємодію з простором. Тому досвід роботи в музейному просторі став важливим не тільки для цього проєкту, але й для моєї практики загалом. Я планую і надалі працювати не тільки з галереями, але й у взаємодії з державними інституціями.