Підтримати

Наташа Шульте про тілесність і вплив глобального стану, капіталу, нових технологій на створення присутності

«Закрита система» — це проєкт одеської художниці Наташі Шульте, представлений у Музеї сучасного мистецтва Одеси за кураторства Андрія Сігунцова. Проєкт розгортається у білій музейній залі, де поруч з живописними роботами і фотографіями розміщено інсталяцію з живими істотами — комахами і хижими рослинами. Наташа досліджує феномен тілесності як практики політичного (само)вираження. Чотири фотографії в експозиційному просторі, на яких зображено поступове розчинення тіла у білій порожнечі, повертають глядача до ідеї, що свідомість має тілесний вимір. Ця логіка випливає з нашого просторового сприйняття, яке конструюється відповідно до координат людських тіл, адже наші тіла допомагають виявити нашу суб’єктність. Тіла на фотографіях, зроблених Наташею — контрольовані, перезібрані відповідно до бажання оформити ними простір. Їхня тілесність нівельована, трансформована у масу, позбавлену індивідуалізованих рис. Ці соціальні тіла не проявляють себе, їх прирівняли до об’єктів, речей.

Інсталяція, яка розташована в кінці зали, втілює образ режиму контролю і влади над тілесністю, яка, відповідно до тези Жана-Люка Нансі, є основою ідентичності громадян. І тіла на фотографіях, і мошки дрозофіли піддаються насильству зовнішніх сил. Істоти за склом у залі перебувають під поглядом спостерігача, не усвідомлюючи цього. Форма організації простору впорядковує життя і смерть мошок, життя і насичення мухоловок. 

Фотографії та інсталяція вступають у діалог з живописними роботами, на яких зображено геометричні абстрактні форми. Процедура розділення музейного простору на віртуальні кордони звична для цього середовища, адже переміщення серед умовних кордонів між витворами мистецтва — зрозуміла відвідувачам та відвідувачкам музею стратегія пересування. От тільки кількість обмежень збільшилася за останні два роки. Карантинні межі, які пропонують нам адміністрації інституцій і держави — це нові виміри контролю. Через карантинну статистику вони визначають нові обмеження. Громадянство визначає цінність тіл. 

Лєра Карпань поговорила з Наташею Шульте про її роботу над проєктом, володіння тілом та локальні проблеми взаємодії тіла і влади.

При розгляданні документації твого проєкту «Закрита система» мені згадується коментар соціолога Макса Вебера про державу як інституцію, яка претендує на монополію легітимного насилля. У твоєму проєкті йдеться про обмеження права на тілесність. Як ти вважаєш, сім’я або держава мають право на володіння тілом? Чи можуть наші тіла належати лише нам?

У проєкті для мене важливо говорити про право розпоряджатися власним тілом в часи, коли це право перехоплено владою (чи то державною, чи приватною). Саме держава закріплює право на насилля по відношенню до людського тіла. І саме з владою тіла громадяни мають найбільш інтимні відносини: адже ті, хто наділені владою, можуть змусити страждати тіла людей чи навіть позбавити їх життя.

У твоєму проєкті йдеться про локальні проблеми взаємодії тіла і влади, чи ти екстраполюєш свій проєкт на більш глобальну ситуацію? 

У своєму проєкті я говорю про нівелювання тілесності інструментами обмежень. Я відчула зміни у тому, як відчуваю власне тіло після того, як пережила травму ноги. В цей період я відчула, що у мене виникло більше залежності від зовнішніх обставин та інших людей. Водночас я гостріше відчула, що саме держава приймає рішення щодо забезпечення інфраструктури для людей з різними можливостями і досвідами. Тож залежність громадян від колективної інфраструктури набуває безособових рис. З одного боку, така ситуація є особливою для місцевого контексту, адже в Україні тільки нещодавно з’явились ініціативи з інтеграції різних людей в публічні події, з іншого боку — ця ситуація залежностей і обмежень є глобальною.

Тобто йдеться про новоєвропейську історію, коли абстрактні цінності набувають рис суб’єктності. Ці цінності надалі експлуатуються владою, і от цю підміну понять певним чином ілюструє акваріум з комахами, які існують відповідно до власного життєвого циклу, але насправді виведені як матеріал для генетичних експериментів і корм для тварин та навіть рослин.

25

027

Тобто ти говориш про дисципліноване тіло, яке має бути трансформоване таким чином, щоб відповідати вимогам механізмів влади. У своїх попередніх роботах ти також працювала з фрагментованими образами — фотографіями тіл на фоні природи. Чи пов’язані вони з цією ж ідеєю?

Безперечно, мене давно цікавить тема тілесності і впливу глобального стану, капіталу, нових технологій на створення присутності, яка є надмірною, але відповідає владним запитам. 

1

Коли ми говоримо сегрегацію людей на більш і менш мобільні групи відповідно до їх територіальної приналежності, ми говоримо про стейтменти критичних географів, які нагадують нам те, що головна цінність міст, а також більш узагальнених територій — суспільна. Наскільки я розумію, тема обмеженої мобільності та суспільних потреб як таких, які мали б конституювати владу, також важлива для твоїх проєктів.

Так, на мою думку, кожна людина має право на доступ до вільного пересування і природних ресурсів, адже у містах, як правило, саме менш забезпечена частина населення відірвана від цих благ. Так само як цінність їхніх тіл не має залежати від гендерної чи національної приналежності, право на доступ до суспільних благ — важлива умова для існування сучасних спільнот. Адже саме через те, що суспільство потребує виходу зі замкнутої системи перерозподілу влади, наразі ми переживаємо глобальні кризи. 

095

Переважно, коли йдеться про конфлікти політичних і економічних сил, проблеми нерівностей та обмежень доступу до житла і пересування, ми стикаємось із західним дискурсом, адже на національному рівні ці проблеми не артикульовано. Чи маєш ти намір говорити про локальні труднощі?

Я вважаю, що мій проєкт можна експонувати у просторах інституцій багатьох країн світу, тому що проблема, про яку йдеться — загальнонаціональна, адже вплив владних інтересів, орієнтованих на збагачення, присутній всюди. Проте для мене важливо також звертати увагу на український контекст, який необхідно більше досліджувати і репрезентувати, для того, щоб мати критичний погляд на ситуацію. Моє мистецтво — це також певна спроба помістити критичний вираз у локальну інституцію, щоб вказати на її взаємодію з простором. Тому досвід роботи в музейному просторі став важливим не тільки для цього проєкту, але й для моєї практики загалом. Я планую і надалі працювати не тільки з галереями, але й у взаємодії з державними інституціями.

1

1

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Зберегти

Більше матеріалів

Режисерка Тетяна Ходаківська про фільм «Манливий, солодкий, без меж або Пісні і танці про смерть»: «Єдине, про що ми можемо говорити — це про життя»
553

Режисерка Тетяна Ходаківська про фільм «Манливий, солодкий, без меж або Пісні і танці про смерть»: «Єдине, про що ми можемо говорити — це про життя»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: