Як віднайти зв’язок між твоєю філософією, тим, до чого ти прийшла, — скажімо, до злиття людини і природи, гармонії — та конкретною візуалізацією? Чи є тут причинно-наслідковий зв’язок? Банально, але у випадку мімезису, наприклад, референс існує в дійсності. А де існують передумови твоїх робіт? Як ти розумієш і пояснюєш, що твої форми мають виглядати саме так: бути конкретної конфігурації, кольору, тону тощо?

Усе на відчуттях і, напевно, з великим досвідом роботи в мистецтві колись приходить уміння візуалізувати почуття, побачити зображення, які народжуються всередині. Щодо саме таких форм і кольорів у роботах зі «Злиття» — так, є певна схема. Я завжди зображаю всесвіт і ось це «Усе», як я його називаю, холодним і нейтральним, а людина завжди тепла та прагне до великого й неосяжного. Велике з радістю прийме, якщо людина захоче. Коло для мене — як планета-всесвіт-космос, на почуттях. Я не могла б зобразити такі відчуття гострими кутами. Тобто це має бути щось всеосяжне, всепоглинаюче, що собою огортає. У процесах зародження образ кола наскрізний: плід з’являється в животі, в оболонці. У мене виникають асоціації з зародженням, з життям. Це щось неагресивне, цілісне, захисна оболонка.

Коло також статиче. Трикутник, наприклад, сприймається як покажчик, стріла, дещо зі спрямованістю та динамікою. А коло, здається, перебуває на одному місці, вбирає в себе, радше «слухає», ніж «говорить».

Воно вже є, у нього немає гострої потреби щось робити, воно існує вже у своєму максимумі. Я проти надмірної складності. Мене дратує, коли роботи абстрактні, так ще й концепція не дозволяє їх зрозуміти через текст, нагромаджений термінами та складними мовними зворотами. Тоді я втрачаю інтерес до виставки. Мені здається важливим донести думку, а не просто демонструвати свою «розумність» оперуванням різними термінами. Думаю, краса в простоті.

Мені от здається, що дієвий спосіб зрозуміти роботи — це безпосереднє спілкування з художником. Я часто помічаю, що більшою є взаємодія, необов’язково пов’язана з проєктом, зрозуміти який ми прагнемо, нехай це зміщений зв’язок — спілкування з виходом за межі ролі, власне, художника, розмови в контексті повсякденності. Тоді виникає інтерес до особистості, а через її історію стають зрозумілими причини, які призвели до створення конкретного художнього висловлювання.

Абсолютно точно, але часто як буває: багато хто рефлексує, відчуває щось усередині з приводу творів, виникають нові оригінальні версії, ними діляться. Художник працював з одним змістом ідеї, а глядачу побачилося зовсім інше. Так часто трапляється. Буває, точно потрапляють у ціль. Буває, мені пишуть, що побачили та відчули від спілкування з моїми роботами, про що думали, до чого прийшли, що дізналися. Можуть ділитися прожитим особистим досвідом. По-різному виходить: і так, що сприйняття співпало з тим, що я хотіла розповісти, і так, що я як художниця зовсім не про те була, однак і від того радію, що в людей сформувалося власне бачення. Головне, що на мистецтво щось виникло і відгукнулося всередині — це найважливіше.

Добре, коли в позитивному руслі інтерпретують, або без великого розголосу. Коли інтерпретація глядача не змагається з, власне, твором за кількість аудиторії. На думку спадає італійський футуризм із маніфестом Марінетті. Неможливо було передбачити, що його ідеї знайдуть підтримку в ідеології націонал-соціалістів і будуть реалізовуватися під час Другої світової.

Є і таке, але потім у художника не стихає голос, він може пояснити ще раз, що саме він мав на увазі. Зрозуміло, що я маю певний посил. Мені хочеться, щоби після побачених робіт і зрозумілих концепцій люди зачепилися за те, що я розповідаю, і справді, можливо, уперше звернули увагу на певні речі. Є така мета, цього хочеться. Це справді така, знаєш, філософська штука.

Коли я вперше прочитала концепцію, у мене склалося враження, що новий проєкт — ніби підсумовування, знамено, яке ти несеш попереду себе, і яке означає символічну перемогу. Здається, ти йшла цим шляхом певний час, перебувала у постійних пошуках із приводу того, як сприймати світ, як визначати місце в ньому, що стане захистом, підтримкою та комфортною точкою споглядання навколишнього. Проєкт «Злиття», на перший погляд, це радісний вигук від того, що напрямок пошуків виявився відмічений успіхом. Проєкт — це ніби фіксація відчуття, що ти наблизилася до розуміння того, як влаштовані процесси, в яких ти перебуваєш і функціонуєш. Мені цікаво, чи таке враження має щось спільне з реальною роботою над проєктом?

Так, справді, у 27 років у мене була переломна екзистенційна криза. Я тоді взагалі не розуміла, куди рухатися далі, про що говорити, як жити. Десь із того часу (а зараз мені 33) я дуже активно перебирала різні варіанти, була у пошуках. Я б не казала, що зараз всередині мене настала ідеальна гармонія, однак дійсно, якщо порівняти попередній проєкт («Запалення»), в якому я говорила про болісність контактів, і мій стан зараз, то справді, схоже, теперішній стан набагато більш гармонійний, ніж той, який був раніше. Не думаю, що я дісталася кінцевої точки, мети. Я надалі рухаюся в процесі пошуку. Звичайно, трапляються різні моменти в житті… Можна сказати, що я віднайшла рецепт і всім повідомляю про це своїм прикладом, пропоную спробувати відчути щось схоже, наблизитися до цього. Тобто ці роздуми — рецепт, ліки, що допомагають.

Звучить обнадійливо, однак важко уявити, як на практиці скористатися цим рецептом, отримати за ним ліки. Думаю, кожен і кожна мають самостійно орієнтуватися у власному пошуку. Умови, в яких ми перебуваємо, не ідентичні, пошукові системи діють за різними принципами, ми очікуємо на різні результати. Плюс окремим питанням є те, до чого, як ми впевнені, ми прагнемо, і що нас насправді задовольнить. А це ще додатковий набір відмінностей. У будь-якому випадку орієнтиром на цьому шляху може бути наближення до розуміння себе, виховання чуттєвості й готовності більш-менш безпосередньо сприймати внутрішні та зовнішні процеси.

У мене така філософія: усе тільки з тебе походить, народжується, залежить. Є тільки ти, ніхто тобі нічого не говоритиме, ніхто не збудує твоє життя, окрім, власне, тебе, тому потрібно постійно працювати. Це мої спостереження, мій власний шлях, але окрім того, мені важливо, щоб інші звернули на це увагу. Я за свідому роботу над собою, за здоровий егоїзм. Якщо людина здорова, у неї все гармонійно, вона це й несе світові, і тим вона корисна. Вона окей і творить хороші, корисні, добрі речі. Тут я про «з кожного ллється у світ те, ким він є і про що він є». Тобто все від тебе, ніколи воно не може бути зроблене для того, щоби хтось просто побачив. Якщо людина сама не живе за законами, які встановлює у своїх творіннях, вони й не будуть істинним, не вийде зробити нічого насправді сильного. Тобто у випадку, коли робота твориться для показухи.

Насправді доволі легко читається, якщо «показуха» справді має місце. Тому відчуття, що людина намагається видати себе за власну бажану нереальну версію, сильно перешкоджатиме сприйманню змісту її діяльності. Тобто ми навіть не маємо достатньо шансів прорватися, наприклад, до її мистецтва, оскільки кожного разу впиратимемось у карнавальну гру з нескінченним переодяганням. Але з іншого боку, кажуть fake it till u make it, тож виходить, що ту бажану версію, зрештою, можна привласнити і зробити повноцінною частиною себе.

Може бути, але ми не знаємо точно, чи станеться це? Можна забрехатися, та розмова навіть не про це. Потрібно розбиратися, працювати над собою постійно, запитувати, що тобі окей, чим ти хочеш займатися, що ти несеш, ким ти є, у чому твоя суть. Ось ця вся робота в результаті й буде корисна для всесвіту.

А як відбувався пошук у контексті твого життя — методом спроб і помилок? Тобто ти пробуєш різні творчі напрями, можливо, інші теми чи медіа. Я переглянула проєкти, які змогла знайти, над якими ти працювала раніше. Судячи з них, у тебе не було радикальних відступів. Твоя практика — це рівний, послідовний, гармонійний шлях. Чи були в тебе експерименти в мистецтві, у ході яких ти зустрічала опір, чітко розуміла, що не хочеш чимось займатися, працювати з певними темами? Я читала старе інтерв’ю з тобою, в якому ти говорила, що досить складно в сучасному світі бути художницею, яка не займається соціально-критичним мистецтвом. У тебе був досвід занять таким мистецтвом і воно тобі не підійшло? Загалом розкажи, будь ласка, про відхилення від твого шляху.

Ось цей проєкт — другий такий масштабний, тобто другий завершений цілісний персональний проєкт. До цього я робила проєкти в складі групи «Шапка». Нас там було троє, потім двоє. Тому старі проєкти — це групова робота, не індивідуальна. Щодо соціально-критичного мистецтва, то ми завжди були не про це. Я маю на увазі ті найпопулярніші теми, які обираються для презентації в найпотужніших інституціях, у PinchukArtCentre та інших. Хоч саме туди ми й потрапили з проєктом на тему екології, про природу. Це топова тема зараз і була такою у 2009. Ми були тоді зовсім молодими, шукали, пробували, ми тільки-но сформувалися як група. Я спостерігаю, які теми зараз переважно вважаються найпопулярнішими, найсильнішими. Це проєкти на політичні теми, про глобальні світові процеси та тенденції в соціумі. У мене проєкти духовні — про пошуки, про природу людини. Такі теми здаються і банальними, й абстрактними, і начебто особисто моїми, тому я так собі й думаю, що вони не можуть бути надто популярними. Але я продовжую робити те, що мені цікаво. Я не можу говорити про те, чого не знаю. Я говорю про те, у чому впевнена, що зможу пояснити, спираючись на свій досвід. Ти маєш рацію, усе більш-менш гармонійно відбувалося: у групі ми робили проєкти, теми яких були мені близькими. Інакше й не могло бути, нас було лише троє, і ми добре розуміли одна одну, у нас був чудовий гармонійний симбіоз. А коли я почала працювати окремо, сольно, то також почала дивитися вглиб себе. Нас завжди цікавила психологія людини, окремого індивіда та його комунікація з глобальним світом. Ми ніколи не працювали із соціальними темами у відриві від особистих конкретних переживань. Ми не обирали якісь політичні події, з реакцій на які можна було б вибудувати проєкт.

А як утворилася «Шапка», де ви познайомилися та яке значення група мала у формуванні тебе як автономної художниці?

Думаю, величезне глобальне значення. Ми познайомилися в Закарпатському художньому інституті. Утрьох ми провчилися один рік, навіть менше. Потім я вирішила рухатися далі та вирішила вступати до Києва. Це була моя ініціатива: я була найкращою студенткою в інституті, з підвищеною стипендією, але мені того було недостатньо. Тоді я вступила на архітектурний факультет, на дизайн інтер’єру в КІСІ. Обрала найбільш творчу спеціальність у цьому університеті й провчилася там решту часу. З подругами ми продовжували спілкуватися, я приїжджала додому, ми разом творили, експериментували, а в 2009 році сформували групу. Тоді одна з нас, Ксюша, побачила оголошення про подання заявок на PinchukArtPrize й запропонувала зробити щось і податися. Ми просто збиралися, бавилися, творили щось. Та діяльність дуже відрізняється від теперішньої моєї діяльності. Зараз я цілеспрямовано, дуже свідомо обрала цей шлях, стою горою за ці позиції та переконання, наполегливо працюю над цим. Для мене це найважливіша справа в житті. А тоді ми різне робили, дуріли, просто перебирали. Було дуже цікаво, але більше схоже на гру. Ми подумали, зробили фотографії, до того ж у селі, знайшли якісь шланги, навісили, відправили… І нас вибрали. Ми здивувалися, зраділи, а після премії все закрутилося, галереї почали пропонувати співпрацю, ми продовжили далі працювати над проєктами. Тоді ми були на хвилі, були божевільними. Вкладали дуже багато сил, увесь вільний час, усі зароблені гроші. Працювали тоді графічними дизайнерками, та й зараз доводиться. Але зараз я намагаюся якнайменше брати дизайну. Ось це, до речі, до питання, що мені зовсім не хочеться робити — це займатися дизайном, що доводиться робити заради грошей.

До речі, художники, які займаються дизайном, стикаються зі специфічними вимогами галузі, божевільними ТЗ. Такий продукт насамперед націлений на задоволення естетичних уподобань споживачів. Дизайн допомагає продукту сподобатися, часто він має бути акуратним, виваженим, приємним оку. Чи вплинула робота графічною дизайнеркою на формальну складову твоїх творчих робіт? Вони приємні погляду, тож чи міг цей компонент перекочувати з дизайну?

Ні, думаю, це ніяк не вплинуло. Мої роботи — це мій характер. Акуратність та педантичність — це притаманні мені риси. Можливо, дизайн впливає на організацію творчих колаборацій. Наприклад, була колаборація з Мариною Щербенко, репродукції моїх робіт друкували на хустках. Також я робила візуалізації ароматів нішевої парфумерії. Це цікаво у тому плані, що там я можу реалізуватися. Я це сприймаю як колаборації та замовлення водночас. Є людина, яка звертається до мене за конкретним продуктом. І там я дуже чітка та послідовна. Напевно, робота дизайнеркою дає організованість у таких замовленнях, а щодо моєї мистецької практики — це мій характер, моя естетика, мій підхід і ставлення до роботи.

Скільки тобі довелося працювати на «звичайних» роботах, щоб отримати можливість виокремити твоїй мистецькій практиці достатню кількість часу? Або стільки, скільки в тебе виходить зараз? Я маю на увазі те, що кожному в житті доводиться ставати на ноги, заробляти на оренду житла, їжу й таке інше, і багато в кого намагання заробити займає весь вільний час, а на мистецтво не залишається ні сил, ні навіть бажання, тому що насамперед хочеться просто перевести подих, відпочити, забути про роботу. Як ти забезпечуєш собі життєздатність і маєш час на незалежні проєкти?

Це болісне питання для мене, воно чіпляє мене за живе. Ще не виходить на сто відсотків бути в мистецтві, але я прагну й наближаюся до цього. Ось зараз, наприклад, період — ми спілкуємося, третя година дня, а я не на роботі. А буквально три чи чотири місяці тому працювала дистанційно на постійній основі дизайнеркою з дев’ятої до шостої. Я то займаюся фрілансом, то мене починає добивати непостійний і невеликий заробіток, тож я наважуюсь йти на постійну й дуже багато працювати. Там працювати заради грошей і типу ще творчістю займатися. Ось і виходить, як ти кажеш: немає сил, особливо коли фідбек не отримуєш. Працюєш, складаєш у папку й ніколи не знаєш, чи комусь знадобиться це, чи хтось його захоче, чи буде з цього фінансовий результат. Я ніколи цього не знаю. Я просто роблю, бо не можу не робити — моя творча діяльність, як психотерапія. Теми, з якими я працюю — це мої особисті пошуки, переживання, я живу цим, для мене це вихід, можливість поділитися, виговоритися. Раніше, коли я заробляла на фрілансі та займалася творчістю, до мене зверталися з різними замовленнями. Питали, чи можу я написати масляними фарбами якісь певні сюжети, а я можу, я реально можу. Я багато вчилася академізму та вмію малювати. І погоджуюся взяти замовлення, мені обіцяють роботу продати. Я беруся, але це є компроміс. Це не моя творчість. Я вирішила, що в мистецтві не хочу йти на компроміси, я роблю тільки своє. Краще буду займатися геть іншим — робити графічний дизайн. Я багато чого робила: оформляла вітрини, інтер’єри, виготовляла декор. Загалом робила те, що я вмію, що здавалося посильним і не сильно йшло врозріз. Тобто я не роблю жахливі речі, відвертий кітч, щоби мене від цього нудило. Я можу взяти замовлення й дозволити собі це зробити, але намагаюся собі не зраджувати.

Тобто тобі підходить обирати роботу, яка б була якомога далі від території твоїх особистих проєктів?

Так. Щоб у мистецтві не йти на компроміси та робити лише те, що мені подобається. Якщо комусь це теж подобається — чудово, якщо не подобається — будь ласка. Немає компромісів. Я от ніколи багато не спілкувалася. Є якісь сформовані тусовки, а я завжди так, осторонь. З кимось ми знайомі, але дуже віддалено, я не спілкуюся з художниками. Я маю приблизне уявлення, у кого який підробіток, де хто знаходить комерційну складову, щоби якось жити, але тісно не спілкуюся. Усі мої друзі займаються іншим. Багато з них архітектори, дизайнери, але не художники. Художники — це «Шапка». Я також вивчилася не на художній спеціальності. У Закарпатському інституті я навчалася на живописі один рік, а в КІСІ (КНУБіА) — на дизайні інтер’єру на факультеті ОДПМ — образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Там, насправді, незрозуміло, чому вчать — усьому поспіль. В університеті я взяла техніку відмивання, в якій зараз працюю, і вважаю це найголовнішим здобудком у навчанні в КНУБіА.

Розкажи, будь ласка, про цю техніку.

Вона зазвичай застосовується для відмивання фасадів будівель в архітектурних кресленнях або інтер’єрах. Коли потрібно рівно та красиво показати об’єм, як би це можна було зробити автоматично в комп’ютерних програмах, тільки вручну. Коли я вчилася, ми ще не моделювали інтер’єри в програмах, хоча нашу дипломну роботу ми мали візуалізувати в 3ds MAXі. А відмивання використовується в архітектурі для роботи з кресленнями. На папір багато разів напівпрозорим тоном наноситься акварель. Для досягнення яскравого насиченого кольору накладають багато шарів фарби. Тобто це часозатратна, кропітка, акуратна робота.

Насправді мене дуже турбує, як відчувається «Злиття», але водночас я відчуваю безглуздість постановки питання, бо навряд чи через вербалізацію твого досвіду можливо до нього долучитися (а це єдиний спосіб зрозуміти в даному випадку). Мабуть, це виключно про індивідуальне переживання. А що у твоєму розумінні означає «енергетичний контакт із Землею»? Тут важливе значення має те, що ти народилася й довго жила в Мукачево, була в більшій близькості до природи ніж, наприклад, жителі столиці. Як це вплинуло на таке ставлення до землі?

Так, те, що я тут народилася, має величезне значення. У мене було дві спроби життя в великому місті. Перший раз це тривало 7 років (разом із періодом навчання у КНУБіА), потім 5 років життя в Мукачеві, після цього друга спроба пожити у Києві, яка протягнулася 2 роки. І ось я знову тут, не так давно — з жовтня, здається. Я свідомо прийшла до цього рішення. Мене тягне до землі, я не можу жити у великому місті, високо від неї. Я жила на 12-му поверсі, тоді мені її сильно не вистачало. Приїжджала сюди й одразу бігла в ліс, до річки — мені треба було «заземлитись», відчути. Велике місто — це не моє. Коріння й любов до природи тягнуть. У мене все пов’язане з природою, моя творчість — це постійне звернення до неї, так само — мої думки. Я з нею одне ціле насправді, а в Києві ми так віддалені, що мені там складно. Мені потрібно бути ближче до природи, тоді я стаю в рази щасливішою. Те, що ти в мене запитала щодо енергетичного контакту — це такий особливий зв’язок. Тут я ходжу містом і постійно бачу гори. Можу дивитися на них, коли заманеться, й так і роблю. У мене мільйон фотографій гір. Коли я жила в Києві, у мене був мільйон фотографій неба, тому що небо було єдиною доступною частиною природи. Я виходила та постійно на нього дивилася — так воно мене тягнуло. А тут я можу вирушити на прогулянку й буквально за півгодини опинитися в лісі серед ялинок і гір. Це і є надзвичайно важливий для мене енергетичний обмін, завдяки якому я наповнююсь. Я хочу пропагувати посилення уваги до природи, життя ближче, контакти з нею, відчуття… Як на мене, єднання з природою і є рішенням у проблемі пошуку гармонії. Якщо хочеш її відчути, маєш до себе первозданного звертатися.

Природа справді дуже ефективно «перезавантажує» думки. Після спілкування з нею виникають грайливі настрої щодо майбутнього, хочеться планувати і скоріше за цим планом діяти, віриться, що все здійсниться якнайкраще, погляд на злободенні питання полегшується, з’являється якась активність. Природа сприяє утворенню натхненного стану. У Києві, щоправда, його важко отримати, але, напевно, це не привід для смути, хоч і простору для прогулянок стає дедалі менше.

Можна робити вибір. Він — єдине, що перебуває у владі кожної окремої людини. Я про це говорю в проєкті —  «… бути прикладом».  Я зробила вибір, коли зрозуміла, що не можу постійно бути ув’язненою у багатоповерхівці, виходити на прогулянку вздовж проспекту, ненавидіти кожен свій наступний день все сильніше і думати про те, як хочу прогулятися близ річки. Були причини їхати в Київ: хотілося соціуму, культурного життя, у Мукачеві цього не вистачало. Це маленьке місто, нічого немає: єдину галерею закрили, є театр і кінотеатр, один. Натомість тут є природа. Але мені знадобилося багато часу, щоб до цього прийти. Коли все перейшло в онлайн, я вирішила повернутися сюди і тут бути більш продуктивною та щасливою. 

З переходом в онлайн багато кому вдалося приборкати прагнення до соціалізації. Якщо раніше нестерпно хотілося вирушити десь потусуватись, зустріти живих людей, то після діджиталізації це виявилося необов’язковим, а перебування наодинці перестало жахати, як раніше. У соціумі ми опиняємося вдалечі від себе, останні змусили скоротити цю дистанцію. 

Це позитивні новини. Однак потрібно враховувати і тих, хто, зіштовхнувшись із собою, мало не почав впадати у психози. Вони широко розглядали усе довкола, окрім себе. Згадала, про що хотіла сказати. Я дуже хочу сповільнити життя. Жити в уповільненому темпі — це розкіш зараз у нашому світі. Мені хочеться відкинути все непотрібне, мішуру та поринути до суті.

У маленькому місті, до речі, час має відчуватися інакше. Ранкова рутина — пробудження, фізичні вправи, готування та прийом їжі — розтягається на пару годин, тоді як у Києві ці речі стискаються ледве не в мить. 

Мене в Києві дратувало, що потрібно вибрати щось одне — те місце, яке ти можеш відвідати, інакше просто ганятимеш і не матимеш достатньо часу для жодної з запланованих справ. Бігаєш, розставляєш відмітки, що скрізь устиг за цей вечір. А в Мукачевому немає заходів, але є зустрічі з друзями, з племінниками, прогулянки в гори, можливості придумувати щось спільно з кимось, фантазувати, працювати. За три години можна багато дій зробити, тут невеликі відстані. Ти десь побував, потім сходив у лазню ввечері, сходив на сімейну вечерю… Для мене це кайф, а в Києві я марную час на добирання. Мене це бісить. Час — найголовніший і найцінніший наш ресурс, хоч і звучить банально. Витрачати його даремно просто виносить мене. Щодалі, то менше його залишається. Я намагаюся весь час витрачати продуктивно. Іноді, звичайно, я лежу і дивлюся фільми або просто прокрастиную, але це також потрібно. Я згодна з тим, що головна робота у художника відбувається тоді, коли він нічого не робить. Перед тим, як розпочати якийсь проєкт, я багато і довго думаю, а візуальна реалізація — це приблизно друга частина від того часу. Вона вже менш складна, до неї довго копаєшся і думаєш, а коли вже проєкт народжується — це кайф. Над «Злиттям» я працювала два роки. У мене робота триває дуже довго. Попередній проєкт я робила рік, а думала над ним ще довше. Я все роблю великими серіями. Хід основного проєкту, звичайно, переривається маленькими роботами, але вони відіграють роль пошуків. Тепер настав момент, коли я точно готова віддати і показати, вже навіть почала малювати щось нове. Це буде, мабуть, не такий часозатратний проєкт. Ідея зробити цю нову серію робіт виникла після повернення додому. Проєкт буде присвячений природі, як це неважко здогадатися. Також я в процесі роздумів над ще одним проєктом. Хочеться зробити дещо глобальне, і ця тема буде найважливішою для мене. Тому робота триватиме дуже довго.

Він буде глобальний у сенсі теми чи у сенсі засобів та витрачених ресурсів?

За темою. У мене найчастіше все народжується з відчуттів. Я спочатку не знаю, як це візуально зображатиму. Воно дуже абстрактно звучить усередині, аморфно: «Повітря. Якийсь, мабуть, туман. Ну я не знаю, може, це повітря, що поглинає…». Ось у таких. А як показати це «повітря, що поглинає», я гадки не маю і починаю думати, що це буде. Потім знаходжу форму, яка відображає думки так, щоб це влаштовувало мене, і щоб візуальний посил був зрозумілий. 

У тебе немає перерв між проєктами, періодів затишшя, «зимівлі»? Тобі не потрібно відновлювати сили, накопичувати думки, спостерігати, збирати матеріал для відновлення роботи? 

Ні. Я думаю, знову ж таки, це пов’язано особисто зі мною та моєю психікою. Для мене така робота не зупиняється. Я іду далі, актуалізуються нові теми. З чимось я попрацювала, подумала, проартикулювала думки. Для мене це терапія. Певні питання я вирішила — супер, можу переходити до наступних. Тому немає перерв — завжди щось турбує. У 27 у мене сталася криза на два роки, тоді я нічого не малювала, працювала тут на одній фірмі у Мукачево. Малювала якусь нісенітницю, тобто тримала фарби в руках, щось розмальовувала, декорувала вітрини. Поступово почала виходити на свій особистий шлях. Це було після того, як група перестала активно функціонувати. Я складно переживала втрату. Леся поїхала, Ксюша почала займатися зовсім іншим. Ми не втратили контакти, але… Я залишилася в мистецтві одна. Це був переломний момент. Заявити про себе як про художницю, яка транслює певні конкретні позиції, означало взяти велику відповідальність. Публічність потребує великої праці над собою.

Якісь із своїх ідей ти апропріювала з уже існуючих традицій? Можливо, ти зустрічала людей з альтернативними поглядами на різні аспекти життя і тебе ці зустрічі надихнули на запозичення, подальшу адаптацію та розвиток певних ідей?

Ні, такого точно не було. Я стверджую, що все від себе потрібно транслювати. Не було у мене жодного наставника чи кількох людей… Хіба що був період, коли я захоплювалася езотерикою, багато перечитала на цю тему: про чуттєве спілкування з природою, відчуття всесвіту тощо. Також мене завжди цікавив космос. Я переглянула багато документальних фільмів, програм, які стосувалися космосу, нещодавно знову дивилася таке. Мене хвилюють питання нескінченності, я багато про це думаю. Ми метушимося, як мурашки у своєму мурашнику, а поза ним — безмежний простір, йому байдуже до тебе. Дивно та смішно заявляти, що людина —  «вінець творіння», заради якого все існує, якому служить і перед яким схиляється. Про це я говорю в «Злитті» — що ти маленька піщинка у величезному цілому. Коли про це думаю, добре відсіюється вся мішура, все непотрібне та марне, переосмислюється місце різноманітних явищ у житті. Ми іноді гіперконцентруємося, сприймаємо ситуативні труднощі як загрозу руйнації світу. Якщо змістити фокус на глобальне, розумієш, наскільки це смішно та не важливо насправді. Тобто моя філософія — це особисті пошуки й опрацювання всієї інформації, яку я отримую ззовні.