Сашко Протяг — режисер-експериментатор, співзасновник Фріфілмерз, учасник проєкту ТворчСхід, активіст, який живе і знімає переважно в Маріуполі. Працює з проблеми елементарного повсякденного досвіду, його трансформації у зв’язку з технологічними та політичними змінами. Автор фільмів «Сьорч» (2016), «Море, Вітер, Нахуя» (2017), «Аджахи тріп» (2017), «Путівник в іншість» (2019), «Фільм-пісок» (2019) та інших.

Якось на показі ти казав, що твої фільми — антропологічні розвідки. Так ти визначаєш жанр, у якому працюєш? Якщо так, то що ти  маєш на увазі?

Я ніяк не визначаю жанр — це просто вирваний з життя шматок, про котрий хочеться порефлексувати довше. Так виходить, що останнім часом ці вирвані з життя шматки — найчастіше прогулянки, мандрівки. В цьому сенсі, можливо жанр дещо пригодницький, дещо схожий на мандрівні нотатки. Я дуже багато читаю книжок і слухаю різних лекцій з антропології, але, чесно кажучи, я до кінця не можу окреслити сутність цієї науки, в моєму розумінні вона досить експериментальна. Мене цікавить кіно як знання про життя людини. І камера це найпростіший спосіб збирання інформації. Але, напевно, з наукової точки зору, я збираю багато непотребу.

Усе ж, ти не просто збираєш інформацію, а (що дуже нагадує роботу антрополога/географа) зосереджуєш її навколо певних проблем: як от іншість та територія («Путівник в іншість», «Аджахі тріп», «Херсонниця») чи корпоративні ритуали («Всласть»). Окрім цього, місце тебе, як того, хто збирає матеріал ніколи не є прозорим: ти часто з’являєшся  в кадрі, або розмовляєш з персонажами; часом, відчутним є сам медіум (фон мікрофона від вітру в «МіВіНі», чи тремтяча камера). Чи пов’язаний цей прийом із темами, які тебе цікавлять? Чи ти користуєшся ним з інших причин?

Монтувати кіно це приблизно як займатися різьбленням по реальності. Мене в принципі цікавлять прості складові реальності: хто тут живе, що тут за будинки, що тут за стіни довкола будинків, що тут за скло лежить на піску, як дійти до моста і т.п. Я не знаю, чому я мушу приховувати джерело інтересу до реальності (наприклад, себе). Досить наївно вдавати зараз, що ніби на життя можна дивитися очима мухи на стіні. Звісно, я учасник того життя, серед котрого я опиняюся, і це не якийсь селфі-фільм. Я ще не знаю, як можна знімати себе. Медіум має бути відчутним, щоби не було жодних сумнівів, що це сире життя, а не якесь самовираження. Має бути одразу зрозуміло, що фільм не копіює життя, а скоріше його ctrl-x-ує, якось так.

З цим пов’язано те, що останні роки ти не звертаєшся  до ігрового кіно?

Але і документалістикою те, що я зараз роблю, навряд чи можна назвати. Також те, що ти називаєш ігровим кіно насправді не було саме ігровим. Бо йшлося не про акторську майстерність, а про те, як певні люди обігрували реальність, глузували з неї. Фільм «Всласть», наприклад, фактично був імпровізований без дублей. Як і інші роботи тих років. Потім я жартома вирішив, що «сценарій вбитий, і акторську гру зґвалтовано», і взагалі припинив намагатися щось режисувати як ігрове кіно.

Здається, це обігрування реальності ти продовжуєш і в монтажі: часто візуальний ряд не відповідає аудіальному, або ж є чимось, що не потребує коментаря (чи коментар зображення), тому глядач мусить утримувати ці два потоки реальності самостійно (у Красі по ДНР-івськи, наприклад). Чому ти звертаєшся до такого засобу?

Я думаю, що такий досвід легко монтується не лише в кіно. Ми любимо ходити в навушниках по місту, в сучасній реальності безліч подразників, котрі примушують нас переключатися між думками та асоціаціями, замислюватися — якийсь постійний multi-tasking i multi-perception. Я просто вдивляюся, як ми живемо. І хочу, щоби в мої фільми теж можна і варто було вдивлятися, щоби вони дозволяли отой multi-perception.

Розкажи більше про multi-tasking/multi-perseption у твоєму кіно. Як тобі вдається утримувати цілісність фільму?

Я думаю, що в моїх фільмах цілісність більше поетична, вони більше компонуються як вірші, ніж як чіткі послідовні наративи. Власне, це єдина цілісність, котра мене влаштовує, бо вона дешева і достатньо міцна. Просто спостерігати за життям і потім різати-забувати щось, щоби утворився фільм.

Тепер можеш розповісти, у який спосіб ти показуєш фільми?

Мене надзвичайно цікавлять розмови з глядачами й глядачками, не стільки про кіно, скільки про життя, і в цьому сенсі фідбек отриманий на неформальних показах був більш цікавий, ніж на дискусіях на фестивалі, в котрому я один раз брав участь.

Ти береш участь у кінофестивалях?

На фестивалі я відправляв дуже багато, лише через платформу shortfilmdepot або щось таке, я свого часу відправив десь 100 заявок. Відповідь я отримав лише один раз, і лише один раз мою роботу взяли в конкурс. Відмовляли навіть шоуруми фестивалей, там де, в принципі, наскільки я знаю, показують абсолютно все. Але я думаю погані речі про фестивалі не тому, що я типу такий невизнаний і т. п. З українських робіт, показаних на фестивалі «86» за останні роки, лічені роботи доступні в Інтернеті. І це мене реально обурює. Чесно кажучи, я, наприклад, в молодості не мав можливості їздити на фестивалі, і я знаю багато молодих фільммейкерів і сінефілів, котрі не мають цієї можливості зараз. Фестивалі — це досить елітна в українських реаліях розвага. Саме тому я думаю, це був правильний вибір — те, що я вирішив їздити з відкритими показами й розміщувати фільми у відкритому доступі.

А де ти знаходиш продюсування? І, взагалі, як багато коштів йде на фільм?

Практично всі фільми не мають бюджету. В деяких ситуаціях я все ж таки виплачую якісь гонорари тим, хто допомагає в роботі, але це досить символічні гонорари. Я найчастіше напівжартома кажу в цих ситуаціях: «Якщо раптом фільм якусь “тищонку” виграє на фестивалі, я звісно поділюсь». Але я підозрюю, що це не настільки важливо для колег і друзів. На показах я робив краудфандінг лише одного разу, коли їздив в справжнє турне по 5 містах за 10 днів. Грошей вистачило на всі квитки, але це був теж такий собі символічний вчинок. Я насправді дуже не хочу займатися справжнім кіновиробництвом і влізати в справжню кіноіндустрію. Для мене це дуже важливе обмеження — не ставати частиною істеблішменту.

І з чим пов’язана твоя неприязнь до кіноіндустрії та відповідного істеблішменту?

У мене дуже погані стосунки з істеблішментом не лише в кіно, але також в освіті, культурі й т. д. Хоча з Інтернетом, я можу почуватися набагато незалежнішим від цих істеблішментів, але поп-нормативність все одно домінує всюди. Я маю на увазі якийсь сформований капіталом і владою культурний стандарт, про котрий ти мусиш бути в курсі й з котрим ти мусиш взаємодіяти, створюючи свої «маргінальні» продукти.

Чому важливо/варто створювати «маргінальні» продукти?

Це просто розмаїття культурних і мистецьких практик, це треба цінувати і підтримувати. Коли ми буквально думаємо про мистецтво як про ринок і споживання, ми руйнуємо це розмаїття.

І останнє питання: які режисер(к)и є важливими для тебе? У яких фільмах ти знаходив/ш для себе цікаві прийоми та підходи?

Я не обов’язково орієнтуюся на режисерок чи режисерів, я можу знаходити щось цікаве для своїх фільмів в музиці, в філософії, в поезії — на моєму таймлайні багато чого може перероблятися в кіно. Якщо казати про режисерів, з котрими часто виникає внутрішній діалог, то це Юрій Грицина, Khallik Allah, Jem Cohen, Shinichi Miyakawa. Кілька нових імен, котрі мене зацікавили за останній час: Alexandre Koberidze, Alice Diop, el mar la mar by joshua bonnetta & j.p. sniadecki. Також є режисери з котрими діалогу не виникає, але є якийсь безмежний «респект» до того, що вони роблять і робили: Wang Bing, наприклад.