Катерина Радченко — фотографка, кураторка, дослідниця фотографії. Вона є засновницею та директоркою фестивалю Odesa Photo Days. Навчалася за програмою Gaude Polonia в Польщі, Музеї Фотографії в США, у Villa Arson у Франції,  а також у «Кураторській платформі» PinchukArtCentre. Кураторка виставки Параски Плитки-Горицвіт, яка триває в «Мистецькому Арсеналі». Радченко також досліджує методи маніпуляції в фотографії, вернакулярну/архівну фотографію та читала лекції за цими темам в Польщі, Німеччині та Литві.

Світлана Лібет поговорила з Радченко про її шлях до кураторської практики, освітню складову фестивалю Odesa Photo Days та дослідження природи конфлікту.

Ти — фотографка й кураторка. Як ти прийшла саме до кураторства?

Усе почалося з цікавості до фотографії. Спершу я попросила батьків, щоб вони подарували мені камеру. Пізніше, коли я вже заробила свої перші гроші, то купила Зеніт ET, і з того часу знімала все, що мене оточувало, ходила в фотоклуб, показувала красиві картинки, жадала ґрунтовної критики. Згодом, через листування, я познайомилася з молодими литовськими фотографами, та побачила, як сильно одеська фотографія відрізняється. Роботи литовців дивували своєю сміливістю, інакшістю, концептуальним контекстом, всім тим, про що в одеському фотоклубі, навіть, думати було заборонено.  Паралельно з відкриттям концептуальної фотографії, я почала працювати спортивним фотографом. В більшій мірі фотографувала футбол і футбольний клуб «Чорноморець». Чотири роки я віддала роботі в фотожурналістиці, це був дуже крутий, та шалено тяжкий досвід. Кардинальний поворот в професіональній діяльності відбувся, коли в мене пограбували квартиру та винесли всю техніку. Тоді стало питання — а що далі? Так, було очевидно, що я хочу займатись мистецтвом і фотографією, тому це теж був один з кроків, аби розпочати вивчати теорію фотографії, досліджувати організаційні та кураторські процеси. Одночасно, ще до пограбування, мене запросили стати арт-директоркою клубу «Вихід», де до моїх обов’язків входило організація виставок, концертів, літературних читань, театральних перформансів, тощо. Це був альтернативний, мистецький клуб в Одесі, який один із перших започаткував популяризацію української культури. Ми були першими в Одесі, хто запросив Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Тараса Прохасько та інших, та розпочав популяризацію української літератури. Упродовж чотирьох років роботі, в клубі, для мене 208 кв. м клубу стали експериментальним простором, де я могла робити все що завгодно, і це теж стало першим поштовхом у формуванні мене, як куратора.

Взагалі скільки років ти вже в центрі кураторської діяльності?

Першу свою виставку я зробила у 2003 році, я не можу назвати її кураторською. Це було в студентстві, я зібрала роботи різних фотографів з одеських університетів, і завдяки ій познайомилась з активними, а головне креативними, фотографами, які творили в Одесі. У 2004 році ми вже зробили власний фестиваль «A modern view»,  де зібрали фотографів, які знімали не тільки красиві картинки, але й документували щоденне життя та експериментували з формою та композицією. Ми просто хотіли показати інше мистецтво — та це переросло в 5-денний фестиваль молодого мистецтва: запросили фотографів з Литви з виставкою,  зібрали одеський відео-арт, провели кілька концертів та виставку живопису молодих художників зі Львова.

Кураторські проєкти розпочались значно пізніше, з 2011–2012 років, коли я вже свідомо почала підходити до роботи з простором, а все те, що було до того, була просто організація мистецьких заходів. Мені здається, кураторство — це в першу чергу робота з простором, робота з контентом, і пов’язання простору з тим, що представлено в цьому просторі. Саме зараз для мене цей зв’язок є дуже важливим.

Ти отримала кураторську освіту в Стокгольмі та навчалася у «Кураторській платформі» PinchukArtCentre. Що ти винесли з цих програм? Яким принципам ти там навчилася?

Програма в Стокгольмі мала більш менеджерський характер — вивчення процесів організації мистецьких подій, роботи з партнерами, написання грантових заявок, та шляхи просування власного арт-продукту. Тому можна сказати, що під час цього навчання отримала саме практичні знання, що і як робити, щоб проєкт відбувся. Говорячи про «Кураторську платформу» — це вже був зовсім інакший, інтелектуальний, досвід — робота з текстами (написання, аналіз, дискусії в нашій групі); вивчення як працювати з простором, як звертати увагу на деталі — світло, кольори і як ці деталі працюють між собою, підсилюють чи, навпаки, послаблюють увагу глядача; аналіз творів мистецтва та процеси дослідження робіт.

В інтерв’ю Катерині Яковленко, вона каже про локальну означеність фотографії в Україні. Чи вважаєш ти, що це так?  Чому ти вирішала створити фестиваль Odesa Photo Days?

Ситуація в сфері фотографії в Одесі, дійсно, дуже відрізняється.  Цікавих фотографів можна перерахувати на пальцях. Під час першого фестивалю Odesa Photo Days, я зробила дослідження — «Фотографія в Одесі від започаткування до сучасності». Працювала з колекційними фотографіями та з матералами в архівах, музеях та бібліотеках. Завдяки цьому, були віднайдені цікаві факти та історії, наприклад ще в XIX столітті неприродні колажі та комбінування різних фотографій в одну піддавались критиці фотографічної спілки. Головними ознаками хорошої фотографії, в Одесі, були — естетитика та попит, тобто комерційна складова. Це були основні критерії для фотографії. Не можу сказати, що зараз щось змінилось. Зараз залишається актуальним — продаж, тому частіше створоюється продукт саме під замовника. А замовник, чи то аудиторія, в цьому випадку, без мистецької освіти, без доступу до міжнародних, сучасних прикладів, диктують свою естетику. Експерименти, дослідження, новітні течії в Одесі, фотографами ніколи не приймалися, навідміну від художників-концептуалістів.

Якщо про власний досвід, то для мене ще в студентські роки було недостатньо інформації в Одесі про те, що відбувається з сучасним мистецтвом, тим більше з фотографією. Коли, у 2003 році, я вперше приїхала до Литви, то мене шокувало існування іншої фотографії, бо до того я бачила лише фотографію класичну і вважала, що так і має бути, що класика має бути у всьому — в композиції, в кольорах, в тональності. Проте в Литві автори сміливо порушували закони композиції, комбінували кольорові та чорно-білі зображення в серії, відкривали неочікувані теми, і тоді в мене виникли підозри, що у нас щось відбувається не так. Стало очевидним те, що це просто брак інформації та знань. Однією з причин заснування фестивалю Odesa Photo Days, в 2014 році, теж стало питання браку інформації та освіти. Мене ця тема турбує і наразі я не бачу, говорячи про всю Україну, ніяких змін. Також Фестиваль виник як реакція на маніпуляцію в пресі, яка активно розповсюджувалась під час Майдану та воєнних дій, особливо через фотографію. Аудиторія сприймає всі візуальні образи, які пропонують соціальні мережі, без аналізу. Швидко, емоційно, та ще швидше підхоплює хвилю розповсюдження феків. Тоді стало очевидним, що наш фестиваль має, в першу чергу, навчити працювати, сприймати та аналізувати зображення, тому був поставленний акцент на освітні програми, щоб навчити зчитувати зображення, історію через фотографію та вміло передавати повідомлення.

Як за ці п’ять років змінилася ситуація завдяки фестивалю?

Нам важко говорити з об’єктивної точки зору, бо все ж таки ми маємо свої суб’єктивні спостереження. Суб’єктивні — я можу оперувати тими числами та фактами, які в нас є. Наприклад, два роки тому ми запровадили конкурс для підлітків. Він тривав два роки підряд і за цей час у два рази виросла кількість подачі заявок, виросла якісь робіт від підлітків, які не є професійними фотографами. Найцікавіше — це географія, бо подають роботи  з невеликих містечок, в рази меньше з Києва, Харкова, чи Одеси. Це свідчить про те, що є інтерес, але немає інфрастуктури для вивчення основ та тенденцій. Тому ми почали проводити в рамках фестивалю безкоштовні майстер-класи для підлітків, на які приїзджають учасники з різних міст України. Приємно спостерігати, як згодом наші учасники поступають до профіліьних ВУЗів в Польщі, Словаччині, Києві, тощо. Це для нас показник результату. Окрім цього, ми намагаємось підтримувати підлітків та цікаві серії покзуємо в Південній Кореї, у співпраці з Busan фотофестивалем.

Фестиваль також став  платформою для обміну досвідом, знаннями, та знайденню потенційних професійних звязків. Щороку до Одеси приїздить 100-200 учасників з різних міст України, окрім цього ми привозимо 10-20 міжнародних гостей. Завдяки портфоліо ревью українських авторів запрошують до участі в міжнародних проектах, музейних виставках. Спільні тусовки формують неймовірно крутий, дружній клімат, в якому на рівних спілкуються такі фотографи як Алек Сот, Рафал Мілах, Скотт Давіс, куратори з Фінського музею фотографії, Музею фотографії Салоніки, з сингапурської платформи Invisible Photography Asia, та українські фотографи. Такий формат не передбачає закритих VIP тусовок, ні «далеких зірок», а рівноцінний обмін знаннями, досвідами, контактами, порадами.

Протягом року наша команда намагається співпрацювати з міжнародними інституціями та фестивалями та представляти українську фотографію за кордоном, у форматі виставок, презентацій чи слайд-шой. Лише за останній, 2019 рік, ми провели виставки в Південній Кореї, Франції та Латвії; презентації в Німеччині, Латвії, Польщі; покази в Грузії, Кореї. А окрім цього це проєкти по різним містам України.

Тому, вважаю, за пять років нам вдалось напряцювати ряд партнерів по всьому світі, та провести звязки між інституціями та українськими авторами. А так як це все відбувається на волонтерських засадах, то це шалений результат.

Говорячи в масштабах країни, мені здається, що фестиваль вплинув на мікроклімат фотографічної галузі, бо коли ми починали, в 2014, ми були «єдиними самогубцями». Так, до нас були важливі ініціативи, та якісні фестивалі. Ми ж почали нове коло в період затишшя. Наразі, в Україні існує дві фотографічні ярмарки, відбуваються мікрофестивалі, проходять виставкові та освітні події, зароджується музей в Харкові, видаються книжки, відбувається ярмарок фотокнижок.

Як проходять майстер-класи для підлітків, про які ти розповідала?

Коли ми організовуємо майстер-класи під час фестивалю, то запрошуємо до співпраці фотграфів, які розповідають дітям про фотографію з власного досвіду. Так би мовити, працюють в полі та діляться своїми кроками успіху та шляхами пошуку натхнення. Також, не залежно від фестивалю, я проводжу періодично майстер-класи для дітей, віком 9-13 років та для підлітків 14-16 років. Це два абсолютно різних підходи та методології. З меньшими ми вчимось споглядати світ, ловити світло, колір, комбінувати їх та експериментувати. Зі старшими, вже вчимось за допомогою фотографії розповідати історії, обєднувати наративом декілька зображень та формувати серії. На жаль, я абсолютно не маю часу самостійно організовувати свої майстер-класи, тому проводжу їх рідко, і лише по запрошенню інституцій чи зацікавлених груп.

Розкажи про роботу з простором, ти сказала, що для тебе, як для куратора, це важливо. Як ти втілювала це на фестивалі?

Кожен раз, коли роблю виставку, мрію про те, щоб одного разу склались три складові — простір, в якому можна робити, що завгодно, підрядчики/комада, які самостійно по плану роблять будь-який монтаж та бюджет, який дозволяє всі ці експерименти. В нашій системі, так чи інакше, але ти береш участь на всіх ланках виробництва, починаючи від того, що розробляєш концепт/ідею, потім комунікація з мицями/партнерами/підрядниками/командою, шукаєш фінансування, шукаєш локації, контроль виробництва, монтаж, робота з текстами, включення в PR та розповсюдження інформації… І відкриття, коли просто хочеш раніше піти додому та відпочити. Цей процес займає всю мене і таким чином втрачається той час, який максимально можна було б витрати на дослідження та безпосередню роботу в просторі з творами та авторами. Маю мрію, провести головну фестивальну виставку к колишньому Морському музеї, для мене цей музей — символ стану Одеси зараз. Це шикарна будівля в самому центрі, в якій частково збеглися старі фрески. В музеї був пожар, і з того часу простір не використовується, лише двічі проводились в ньому мистецькі акції. З технічної точки зору — простір не для виставок — відсутній обігрів, світло, комунікації — це просто простір. Але для мене цей простір є віддзеркаленням ситуації в місті, саме тому я хочу уваги до цього місця, та сформувати звязки між музеєм, історією та роботи міжнародних учасників.

Повертаючись, до твого питання, можна спробувати проаналізувати виставку Параски Плитки-Горицвіт, над якою я працювала останні пів року. Ліве крило «Мистецького Арсеналу» близько 4000 кв.м. і це складний простір, де було важливо випрацювати наратив експозиції, розкрити авторку з різник боків та привернути увагу глядача до цієї особистості. Простір зонований, як кольорами так і світлом, з одного боку є також зонування її творчості, як іконопис, книговидання, індійський цикл, фотографія, але з іншого в кожному з секторів залишаються імплементація обєктів іншого медіа, і тим самим підкреслено, що Параска працювала завжди і одночас з декількома медіа. До прикладу, до фотографічної серії з умовною назвою «життя села» імплементовані два малюнки з циклу «Вечорниці», які підкреслюють життя, але іншим засобом.

За допомогою звукових композицій Сергія Луньова посилюється ефект присутньості, особливо в останньому залі, коли перед глядачем відкривається панорама Карпат. А світлові плями в залах, дають змогу відчути неосяжність доробку Параски, бо її архів це досі матеріал для вивчення і ми виносимо до світла і до глядача лише його частку. Наскільки нам вдалось передати наші відчуття, результати дослідження, роботи Параски та поєднати це все в єдиному просторі, вже вирішувати глядачам. Тому запрошую, бо виставка триватиме лише до 19 січня.

Ви працювали із публічним простором у межах фестивалю?

Так. І працювали багато. Мені завжди приваблювали проєкти в публічних просторах, цікаво працювати не з профільною аудиторією, спостерігати за реакцією, породжувати дискусії. В 2009 році я зробила проект в діючому тролейбусі, в Одесі, також свої власні мистецькі проєкти робила, як інтервенцію в еспозиції музеїв, тому цей формат не міг оминути фестиваль. В 2015 році ми розмістили проект грузинського фотографа Шалве в віконих пройомах колишнього готелю «Московський». Це колись був неймовірної краси будинок, що розташований в самому центрі, на вулиці Дерібасівській, але після псевдореставрації (насправді, частина будинку була відозменена), втратила архітектурну цінність. Будинок з того часу стоїть порожнім. Розмістивши архівні фотографії на фасаді, розмір кожної був 2х3 метри, ми намагались привернути увагу до питання історії, архівації, збереження, і залучити нову аудиторію. Кожного року ми виносимо 1-3 проекти до публічного простору, та таким чином намаємось привернути увагу не лише до мистецтва, але й до «проблемної» публічної ділянки в місті. В минулому, 2019 році, вперше задіяли рекламні конструкції, сітілайти для розміщення фотографій. Завдяки співпраці з BigMedia Group в нас вийшла неймовірна виставка 24-х україських авторів, під відкритим небом на всіх центральних вулицях Одеси. І так, було приємно, стоячи на зупинці, споглядати не рекламу, а фотографію, мистецький твір. Вночі виглядало ще ефектніше.

Якщо говорити про дослідження, то над чим ти працюєш зараз?

Наразі маю декілька тем над якими працюю, мене цікавить природа конфлікту, а відповідно з цього, одним з моїх фокусів є маніпуляція та пропаганда в та через фотографію. Вперше, я звернулась до цієї теми в 2014 році, коли кількість маніпулятивної та непідвердженної інформації просто зашкалювала в українському медіа просторі. Було очевидним, що в інформаційній війні Україна не має досвіду. Тому я почала піднимати матеріали історичні, спостерігати про методи візуальної маніпуляції, як застосовуються нові технології та які інформаційні патерни популярні та викликають найбільшу реакцію. Можливо, цей інтерес ще повязаний з моєю другою освітою — журналістикою. Єдине, що в цьому випадку мене захоплює не текстові месседжі, а саме візуальні.

Повертаючись до тем, також зараз з колегами з Лондону та Варшави ми розробляємо тему постгуманізму — але цей простір наразі лише в розробці; продовжую вивчати тілесність, але в історично-політичному контексті і попередні резульати вже були показані у форматі виставки в Рижському музеї фотографії. Мені цікаво тіло, як медіа, яке рефлектує на соціально-культурні зміни та змінюється його репрезентація під тиском часу/традицій/культури, яким чином тіло може стати методом пропаганди. В цьому випадку фотографія постає відзеркаленням ситуації та змін, більше ніж сам обєкт дослідження. Наразі я розглядаю лише матеріали з України, але планую розширити географію та співпрацювати з кураторами з інших країн, наприклад, з Іраном.

Досить тривалий час мене цікавить процес вивчення вернакулярної та архівної фотографії, приваблює проводити паралелі з історичними подіями та політичними контекстами, спостеріагати за формуванням нових візуальних символів, а відповідно розглядати фотографію в широкому соціо-політичному полі.  Частково вплив такого інтересу можна побачити на виставці Параски Плитки-Горицвіт, де левова частина дослідження припадає саме на фотографічний архів Параски.

Два роки тому, у співпраці з Фінським музеєм фотографії ми видали книжку «Фотографії розповідають», яка складається з коротких тематитичних глав про те як читати фотографію з сімейного альбому, та як розуміти візуальні символи.

У якій формі ти покажеш ці дослідження?

Ідеальнй формат презентації — виставка, але в період розробок та вивчення тем, радо ділюсь інформацією через публікації та лекції, які періоднично проводжу за запрошенням міжнародних інституцій. Але наступний мій великий проєкт за графіком — проведення, в квітні, шостого фестивалю Odesa Photo Days.