Коли з’явився задум фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні і танці про смерть»?

Задум з’явився у 2012 році. Ми тоді працювали з грузинським оператором Георгієм Берідзе над антивоєнним фільмом «Ангели Війни». Готуючись, ми дуже багато передивилися хроніки, перечитали спогадів і ми багато думали про кінечність і абсурдність життя. Все виникло з фрази «Людина, яка померла сьогодні, не впаде з велосипеду завтра». Ми сміялися самі над собою, скільки часу в житті приділяємо якимось дрібницям, через них переживаємо, хвилюємось, сердимось, ображаємо когось чи ображаємось самі. Якби ми пам’ятали про цю кінечність життя, можливо, недостатньо гаряча кава, відсутність її листа, його лайку, мого закінченого нового сценарію, потекший кран чи розбитий два рази підряд телефон не видавалися б такими трагедіями? Ми говорили про це і потім подумали, що було б класно зробити фільм на цю тему, але ми ще не знали як та хто наші герої. Ми хотіли спочатку відчути цей фільм.

Коли померла моя бабуся, ми поїхали з Георгієм знімати поминки до моїх батьків. Ми взяли з собою 35-мм камеру Конвас, та зібрали «горіхи» — залишки плівки, яку віддали нам друзі. Там ми знайшли перших два образи. Один із образів — це суниця, яку збирає в кадрі моя мама і ця яскравість суниці, спогади з дитинства, всі метафори які вона викликає в мене — це такий символ життя. Інший образ — це взуття, в якому прийшли люди на ці поминки. Ми дивилися на це взуття і ми відчували, що взуття — ніби все життя, яке ці люди прожили. Ми повернулись, розуміючи, що щось починаємо знаходити і це, безперечно, якась мозаїчна форма.

Через декілька місяців Георгій Берідзе помер, для мене це був великий шок. Георгій був дуже рідним мені, більш ніж другом. Звістка застала мене на фестивалі у Венеції, куди я приїхала на прем’єру до моїх друзів. І ось я стою у платті для червоної доріжки під душем, реву, як у бразильському серіалі, і не можу спинитися. Було таке розуміння, що я роблю фільм про смерть, і я сама не готова до цього. Я сама в це не вірю, що смерть може торкнутися мене чи моїх близьких. Когось іншого — так, але не мене.

Я дивилася на ці кадри з суницею, чула голос Георгія: «Це мама Тані, вона збирає суницю», — і не могла повірити. Ця суниця тепер мала ще інший пласт розуміння для мене.  Тож все почалося з суниці та дружби. Без цих двох речей фільму не було б. Особливо без дружби.

Коли я розповіла в Карпатах про ідею фільму моєму другу, оператору Ярославу Пілунському (ми тоді чекали на сніг для фільму Віки Трофіменко «Брати. Остання Сповідь» у Карпатах), Ярослав сказав — потрібно знімати, тут і зараз. Андрій Толошний, також близька мені людина, того ж дня передав нам камеру Конвас, плівку, яка залишилася з його буддистського фільму, і вже через день після розмову ми зустрічали в Карпатах звукорежисера Євгена Петруся з усім цим богатством. Так само не було б фільму без Олександра Стеколенка, який став моїм ко-режисером і Олександра Запорожченка, оператора грузинської частини. До речі, ще одним оператором в Грузії став син Георгія Берідзе, про що мало хто знає. 

Як було працювати з темою смерті, яка є табуйованою, або ж просто часто замовчується?

Чесно кажучи, в мене була якась наївність, я не розуміла, що тема табуйована.  Я на повному серйозі думала, що це тема, про яку ми маємо говорити, тому що це частина життя. Дивно її оминати. Але коли ми стали шукати героїв і розмовляти з людьми, ми побачили, наскільки ця тема закрита і наскільки люди бояться про це говорити, щоб щось не наврочити. Ось зараз вони дадуть інтерв’ю про смерть, і щось з ними станеться.

Пам’ятаю одне інтерв’ю з Дзонгсаром Кх’єнце, яке, на жаль, не увійшло у фільм. Він говорив: «Cмерть — невигідна для бізнесу», бо якщо люди розумітимуть, що вони помруть, купувати та накопичувати може бути не так вже й необхідно. Не вигідно, щоб люди задумались, що життя конечне. І це всіма силами приховується. Якщо раніше ми це бачили, тому що ми жили з батьками в будинках, батьки помирали, діти це бачили, внуки це бачили, смерть була у нас перед очима, то зараз батьки часто помирають окремо від дітей, ми не бачимо цього моменту смерті. Онуків часто не пускають навіть на похорони, щоб не було травми, наприклад. Смерть, її реальність, віддаляється від нас. І мені хотілося через цей фільм наблизитись до переживання досвіду, що смерть — це частина життя. Це не було якесь бажання налякати всіх, досить навпаки — це бажання жити.

Тема універсальна, тому як Ви обирали героїв та країни для зйомок?

Ми розуміли, що в такій універсальній темі ми не можемо говорити просто словами про смерть. Ми намагалися знайти інші шляхи. В Грузії символом стала гра — лело, коли два села збираються раз на рік і б’ються, в прямому сенсі, за м’яч. Це відбувається 4-5 годин і потім те село, яке перемагає бере цей м’яч і приносить на могилу останнього, хто в них в селі помер. Ніхто не пам’ятає звідки в них пішла ця традиція і чому саме на могилу, ця гра існує вже багато століть. І нам здалося, що це є відображенням життя. Ми в житті так само боремося за оцей м’яч, не розуміючи та не пам’ятаючи, чому ми за нього боремося, щоб потім принести його собі на могилу.

Одним з героїв стала художниця Тамуна Берідзе, це дружина Георгія Берідзе. Ми не хотіли це робити зрозумілим, ми хотіли, аби глядач сам міг здогадатися, хто цей персонаж. Взагалі, ми намагалися залишити дуже багато простору для глядача, для його думок та переживань. Ще одна з частин — це Італія. Вона була пов’язана з тим, що і я, і Сашко,  ми хотіли зрозуміти, що є «смерть» для кіно, для людей які все життя займаються кіно. Нам цікаві були Тоніно Гуерра, Антоніоні, Фелліні та люди, які ще пам’ятають їх, тож героями стали дружини Тоніно Гуерра і Антоніоні, їх друзі та саме містечко, в якому жив Тоніно .

І ще були Карпати. Нас з Ярославом зацікавило, що люди тут, у горах, у снігах, чомусь бояться смерті менше, хоч бачать її частіше. От дитина йде у школу «А чи повернеться, чи з’їсть її вовк чи ні — ми не знаємо», — сказала одна з героїнь, або «А чого боятися смерті, звідти ще ніхто не повертався, то мабуть там добре?», — сказав інший герой фільму. 

Як змінилося Ваше ставлення до тем життя та смерті під час роботи над фільмом?

Це такий процес зміни, він відбувається в мені кожного дня і кожної години. Мені дуже цікаво, як інші люди це відчувають і переживають. Мені цікаво розмовляти з людьми після перегляду ними фільму і ділитися тим, як я це зараз переживаю, і дізнаватися, як вони переживають. Ця тема стосується нас кожного дня, це не щось таке, що зараз є, а завтра не буде, тож я продовжую про це думати і говорити.

Фільм вийшов дуже яскравим та живим. Як відбувався процес пошуку кіномови для цього проєкту, тим паче, що це Ваш перший досвід в неігровому кіно?

Це документальне кіно, але в тому числі і доку-фікшн. Мені взагалі цікаво поєднання жанрів і поєднання інструментів. Я розуміла, що це документальний фільм не в класичному розумінні, коли є герой-конфлікт-розповідь. Мені було цікаво побудувати іншу історію через багато героїв і розповідей. Тобто зробити мозаїчну структуру, ми це з моїм режиссером Олександром Стеколенко робили свідомо. Пошук кіномови був записаний у нас маркером на стіні в Пронто фільм — «Кіно. Це недосказаність. Паузи».  

Мене дуже вразив монтаж, його асоціативність та фрагментарність. Під час перегляду  мене з’явилася думка, що цей монтаж є чудовим прикладом теорії монтажу атракціонів Ейзенштейна. Чи погоджуєтесь? 

Так можна сказати, але за великим рахунком, я думаю, що будь-який монтаж є монтажом атракціонів. Ми завжди у монтажі шукаємо патерни, щоб емоційно та інтелектуально залучити глядача, поєднуючи один кадр з іншим. Інколи ці засоби глядач бачить, інколи підсвідомо відчуває. Навіть в класичній розповіді ми робимо це, але цікаво, що от в Америці зараз починають більше говорити про відхід від «засилля герой-історія-конфлікт» в документальному кіно, що це не єдиний спосіб побудувати фільм. Наводиться паралелі з «Нагетс», які легко їсти, але є і інші страви, і їх теж класно мати в меню. 

Те, що шукали ми, можна було назвати інтерактивною структурою, де глядач є співавтором. Це був наш експеримент, передати відчуття — ось ви йдете по вулиці, наприклад в Нью-Йорку, чи в Києві, і навколо вас є 360 градусів і ви самі повертаєте голову в ту, чи в іншу сторону, і з цього складається історія. Тому нам хотілося запропонувати ось це полотно, а глядач, вже відповідно до його вражень, відповідно до його досвіду в житті, з чим він стикався, відповідно до того, що ця людина читала, вже повертає голову вправо чи ліво, помічає один пласт чи інший, і складає свою історію. З цієї точки зору — це кожен раз нова історія для кожного. І це те, що мені найцікавіше в документальному кіно, і в кіно та мистецтві в цілому — колаборація з глядачем.

Чи плануєте ще працювати з документальним жанром?

Все залежить від теми та від відповіді на питання — чому я роблю цей фільм? Якщо ця відповідь найкращим чином буде зроблена інструментом документального кіно, то це буде документальне кіно, якщо це анімація — буде анімація.

Ви працюєте режисеркою монтажу в Голлівуді та в Україні. Як обираєте проєкти, з якими будете працювати? 

Насамперед, цікавість, що вбила кота. Мене має щось зачепити і це часто якийсь виклик: або дуже складна історія, складна тема, або складні терміни, потрібно щось зробити за дуже короткий час. Це завжди: «А чи можу я це?». Інший важливий момент для мене — це з ким. Це має бути конект з режисером або режисеркою та спільне світобачення і розуміння, для чого ми робимо цей фільм. В основному, це важливі для мене теми. Важливі в соціальному, або філософському плані. Ми хотіли б цей світ бачити кращим і таким чином, проєкти які я обираю — це моя спроба зробити світ трішки кращим. 

Як з’явилося монтажне бачення цього проєкту?

Багато що було в нас інтуїтивним, в цьому сенсі між нами з Олександром була довіра. Ці кадри суниці, які, наприклад, змонтовані з горами сніжними — це була чиста інтуїція. В мене на той час вже був великий досвід в монтажі, я зробила більше 15 фільмів, тому інколи виникало таке враження, що руки самі щось шукають. Ми переглядали ці результати пошуку з Сашком і розуміли — працює чи ні. Зараз я багато читаю лекцій в Нью-Йорку і в Україні з монтажу. Є теорія, яка пояснює ці вибори, та як знайти ці поєднання, але на той момент це просто була така необхідність, тому що ця тема в тому числі і банальна. Життя і смерть — це дуже банальна тема. І в нас був такий виклик знайти баланс між тим, щоб це не було як на уроці у вчительки, коли тобі щось намагаються сказати очевидне і тим, що ми насправді нічого не знаємо, що там буде після смерті і ми не можемо про це говорити. Єдине, про що ми можемо говорити — це про життя.

22 липня фільм виходить на онлайн-платформі Takflix. Що б Ви хотіли сказати своїм глядачам перед переглядом?

Я б хотіла сказати, що, по-перше, для мене честь бути співавтором з кожним глядачем, і я буду вдячна за продовження цієї розмови після фільму. Також, нам дуже важливо, що цей фільм саме зараз виходить. Ми хочемо, щоб він був безкоштовний, тому що після того, як ми всі пережили цей рік з тим, що відбувалося у світі, саме зараз час використати цей досвід для того, щоб жити. Ми маємо трошечки менше табу і більше відкритості поговорити про це. Цей фільм як боротьба зі страхом. Це така пігулка, як не боятися смерті, а так чи інакше, ми всі цього боїмося. Я рада, що цей фільм виходить саме зараз.