Ріта Бурковська виконала одну з головних ролей в стрічці «Парфенон» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, світова прем’єра якої відбулася в 2019 році на Венеційському кінофестивалі в рамках «Тижня критики». В Україні прем’єра фільму пройшла цього літа на кінофестивалі «Молодість», де картина брала участь у міжнародному конкурсі. 

Незадовго до виходу «Парфенона» в спеціалізований український прокат, Ріта Бурковська розповіла Your Art про свій досвід участі в кінострічці, про те, що для неї означає бути акторкою в Україні, а також про зйомки в новому повнометражному ігровому фільмі «Спас» Максима Наконечного. 

Є люди, які ще з дитинства знають, ким хочуть бути в майбутньому. Коли ти зрозуміла, що твоє покликання — акторство?

Я проводила багато часу на дачі в бабусі. Дача була в селі і там в бабусі була бібліотека, зокрема про відомих акторок: Вів’єн Лі, Марлен Дитрих…Там була крута книга про Галину Вишневську — оперну співачку, яка написала свою автобіографію..

Вона писала про те, як вона жила. Їй було вісімнадцять років, коли була Друга світова. Вона пережила блокаду Ленінграда. Найцікавіше те, що вона була видатною співачкою Большого театру. Потім вийшла заміж за Мстислава Ростроповича — генія-віолончеліста. Найцікавішим для мене було те, що вона прихистила Солженіцина писати «Гулаг», коли він звідти вийшов. У Вишневської й Ростроповича була дача — десь в державному районі, де жили «великі» комуністи, і вони забрали Солженіцина туди. Розповідали, як він приніс з собою котомочку і це все, що у нього було. За це Вишневську позбавили громадянства і вони покинули Радянський Союз, стали вигнанцями, що дуже їй боліло.

Мене вразили її справжність, адекватність, сила  і мужність. Для мене постать Галини Вишневської і її автобіографія були найулюбленіші. Прочитала її разів десять напевне.

Я була дитиною з вразливою уявою і завжди знала, що я буду акторкою.

Ти пам’ятаєш день, коли вперше опинилися не в театрі, а перед камерою на зйомках фільму? 

До «Парфенона» я знімалася в коротких метрах різних режисерів, які мене побачили, полюбили і запросили. Зокрема в стрічці «Тил» Іллі Макаренка, яка потрапила на «Молодість». В нас була дуже дружня атмосфера, коли ти розумієш чому, як і що відбувається. Немає відчуття, що ти просто функція. Буває таке, що на зйомках серіалу, наприклад, ти просто функція: «Давай от мені отак прочитай цей текст, три рази і туди подивися». Там немає прояву тебе справжньої, і коли ти не можеш мовчати в кадрі скільки ти хочеш. В мене такого не відбувалося.

Ще один відомий короткий метр за твоєю участю — стрічка «Поміж тіней» Олександра Стеколенка, яка нещодавно була презентована на ОМКФ 2020.  Яким був цей досвід для тебе? 

Для мене «Поміж тіней» — це перш за все зустріч з Сашею Стеколенко. Саша унікальний тим, що він художник і дуже красивий як людина.

«Парфенон» — перший повнометражний фільм у твоїй акторській кар’єрі. Як ти потрапила в цей великий проект, який є ко-продукцією одразу трьох країн — України, Франції та Литви?

Є віхи про «Парфенон», про які я б хотіла розповісти.

Перед цим фільмом я була задіяна в некомерційний проєкт «Сни Едіпа», який ми робили з однією дівчиною, і вона мені розказала про деяких митців, зокрема про Шарунаса Бартаса. Для мене Бартас — це камертон.

Сценарій «Парфенону», це був важкезний текст англійською мовою про міф, а міфи я дуже люблю. Мені подобається, що міфи не треба пояснювати й в них немає логіки сьогодення. Я для себе трошки спростила цей текст, бо англійська мова там дуже важка. Прийшла на кастинг, щось зіграла. Мантас запитував про міф. Коли я вставала, мені здалося, що він був засмучений. А потім з’ясувалося, що йому навпаки це сподобалося. Можливо, він перейнявся навіть не моєю грою, а тим, що я говорила те, що я думаю про міф.

Як би ти описала свій досвід роботи з Мантасом Кведаравічюсом? 

Коли я прийшла до нього на кастинг вдруге, напередодні я подивилася фільм Мантаса «Маріуполіс» на Docudays. Мені сподобався дуже фільм, я його зрозуміла. Потім, я не знаю чому, але ми почали говорити про Анну Політковську, про Чечню. І Мантас сказав, що він знімав у Чечні. Він розповідав як бачив дерева, до яких ФСБ прив’язували людей і підривали їх. Останки людини залишилися на деревах. Коли ми потім знімали «Парфенон», у Касторії — бачили такі ж дерева, на яких було щось мертве, або шмаття тканини.

Ми знайшли резонанс не на темі мого акторства, а на подібному відчутті речей.

Якщо резюмувати мій досвід у фільмі «Парфенон», то потрапила я туди, тому що любила міфи, сказала як відчуваю і любила Анну Політковську (сміється). 

Напевне, якийсь спільний mindset, який дозволяє знайти однодумців? Як це пізніше проявлялося під час зйомок «Парфенона»?

У нас була така теза, що життя — це кіно.

Мантас — антрополог і фіксує те, що є. В нас у фільмі дуже багато локацій і місць, які належать людям, які там жили і вони мають пам’ять цих місць. Наприклад, Мехді йде в просторі, де жили дуже багато refugees. Ми не кажемо це глядачу, але цю енергію неможливо створити. Я не знаю, чи передав Мантас в фільмі саме це, але під час зйомок ми постійно контактували з людьми, які мають свою реальну історію. Найбільша робота для мене була — просто людська, бути при тому присутньою, мати контакт з людиною, яка має певний досвід. Споглядання цього було насправді найбільшим викликом для мене. Тому що тіло має пам’ять болі. Про це для мене «Парфенон». Фільм дуже тілесний, поліфонічний, про цю пам’ять болі в тілі. І коли я дивлюся фільм вже втретє, я розумію декілька основних ліній, бачу як вони перетинаються. Для мене це все як одне тіло людського існування, яке повні болі. І Мантас досить відверто це переніс.

«Парфенон» знімали на різних локаціях та в багатьох країнах — Литві, Україні, Туреччині, Греції… Які з них тобі запам’яталися найбільше?

Ми п’ять днів знімали в Стамбулі. Тоді ще актор Гарип — наш друг і курд, дуже допомагав нам з фільмом. Ми знімали, коли сходить сонце, і коли вже ніч. Був досить щільний і важкий графік. На прохання Мантаса ми жили на локації в будинку, в якому знімали. Це було дуже цікаво. І дуже холодно, тому що нічого не прогрівалося. Пам’ятаю, як Гарип ночами бігав і давав «blanket, blanket»! Ми знімали як я тягнула тачанку з трупом і ми викидали її в Босфор. Мантас пірнав в Босфор, забирав килим — і отак це відбувалося. Це було фізично виснажливо. В нас була розкадрування фотографій цієї сцени, і зрештою вона не входить в фільм. Проте досвід в Стамбулі був дуже крутий.

Я ще пам’ятаю режисер знайшов там якогось чувака, який розвантажував щось в порту, і він прийшов з нами зніматися. Вони з Мантасом побачили одне одного, поговорили й знайшли спільну мову. Я пам’ятаю темну ніч, коли я під ранок виходжу і тут сидить людина досить дивної зовнішності. Мені навіть страшно стало. А він встає і з такою гідністю каже, російською здається: «Я к Мантасу пришел».

Зйомки фільму — подорож світами людей та їхніх історій. Це про досвід людей. Наприклад, коли ти розумієш, що в Україні йде війна з Росією, і твій друг курд розповідає про своє дитинство, що більшість його друзів не повернулася додому, або Мехді розказує як він перепливав море човном і ледь не втопився. Чи розповідає про те, як Судан воював — як виготовляв бомби, які падали на свої селища. Це був для мене шок. Ти розумієш, що життя дуже об’ємне.

З точки зору взаємодії актора та режисера — Мантас з тих митців, які люблять, щоб актор виконував чіткі вказівки на майданчику чи давав тобі волю для імпровізації та спонтанності?

Мені здається, він обирає собі таких людей, які можуть щось дати. Для нього важлива сама Персона. В мене було відчуття, що він відштовхувався від мене і ми креативили разом.

В роботі Мантас буває доволі жорстокий. Якось він відправив мене на гору і сказав: «Йди! І не розмовляй ні з ким!». Спочатку він просив мене варити каву, і я просто варила каву. Гарип в Греції показував мені, як це робити правильно і до мене всі приходили. Поки вони знімали бордель, я варила каву.

У фільмі я відчувала намагнічену енергію, яка йде від тіла. Це численні досвіди, які ти не можеш зіграти. Я це якраз маю на увазі, коли кажу, що кіно — це життя.

Поговорімо про твою героїню Софію, яка є однією з головних персонажів стрічки «Парфенон». Як ти готувалася до цієї ролі?

Навколо мене були дуже круті люди. Коли з’ясувалося, що моя героїня має бути реставраторкою, ми познайомилися з прекрасними двома братами Гуріними, які є реставраторами, і я два дні провела в їхній майстерні в Києві. Вони навіть нікому не кажуть її адреси, бо ікони — вони ж дорогі й все таке. Я їм кажу: «Я вам буду варити каву, тільки розкажіть як ви це все робите!». І ми дійсно навчалися, як виводити щось з ікон, я левкас навіть навчилася робити.

Також ми знімали фрагмент з дідусем — це відбувалося протягом п’яти днів з людьми, які реабілітувалися після наркозалежності з допомогою віри. Це перекликається з темою фільму про віру. Для мене це було найболючішим — коли ти споглядаєш біль людини.

Люди хворі…Це важливо. Не лише наркозалежні, а всі ми, люди,  хворі. Ми маємо дуже велику пам’ять болі, яка прописана в тілі — вона прописана на кістках, прописана в погляді, в когось більше чи менше. Для мене це питання — що мені робити з цим болем, як актор? Яка моя задача як актора?

Ще були зйомки у величезній бібліотеці, яка для сліпих людей. Там можна було ставити касети й слухати. Я колись дуже любила роман Ірини Головкіної (Римської-Корсакової) «Побежденные». І там я знайшла аудіо цієї книги. В тебе є досвід цієї книги і вона тобі щось нагадує. Але зараз ти слухаєш цю книгу, і  розумієш, що ти вже інший.

Зараз ти задіяна в зйомках нового повнометражного фільму — «Спас» Максима Наконечного. Розкажи більше про цей кінопроєкт, будь ласка.

Максим Наконечний вислав мені сценарій, я пішла на проби, де ще п’ять акторок пробувалися на роль моєї героїні. Ми разом сиділи й говорили про свою дотичність до війни. Мені здається дуже важливим, що в людини повинна бути якась дотичність, якщо вона буде в цій темі працювати. Коли ми робили на пробах одну цікаву сцену, я зрозуміла, що мені з ними буде легко працювати, що ми зможемо креативити і бути командою. Я відчула себе затишно і комфортно. Потім Максим написав листа, що він обрав мене, і ми почали працювати.

Ми поїхали в АТО, аж до лінії фронту, шукали локації для зйомок, багато чого подивилися, заїжджали до військових. Ми спілкувалися і розказували їм про сюжет фільму — про дівчину, яка вийшла з полону, що її зґвалтували й вона повернулася вагітна, але вирішує залишити дитину. В цьому і парадокс. Мені сподобалася така іронія з приводу кіно — ти приїжджаєш до людей, які воюють шостий рік, і ти їм кажеш: «Рєбята, у нас вопрос».

Для мене це була надзвичайна подія, бо я вперше побувала в цих регіонах України. Там дуже красиво — всі ці кар’єри…На мене найбільше враження справило те, що ми сіли в машину і нас повіз на позицію командир. І ми їхали по прострілюваній території, де все розбите і сепаратисти стоять клином в трьохсот метрах від тебе. Там працюють снайпери, і люди постійно гинуть.

Зі мною були дивовижні люди. Також минулого року мене відправили в батальйон «Госпітальєри» на вишкіл режисера. Ти як в армію потрапляєш на сім днів — одягаєш на себе бронік, в тебе нічні побудки, коли ти маєш вибігати, все на себе одягати і бігти. Там не було ніякого жалю. Ми склали екзамен і я отримала шеврон, яким я пишаюся.

Ти наголошувала раніше, що як акторка — можеш сама обирати ролі в кіно. Чому тебе зацікавив саме цей фільм?

Повернення з війни — це тема про яку я думаю, і було б гарно її в фільмі виразити творчо. Є такий момент, коли ми вибираємо щось по серцю і думаємо, що нам за це буде дуже легкий шлях і квіти. Але не завжди так відбувається. Ти обираєш і відповідальність за свій шлях. Те, що в тебе так розбуджене серце що ти можеш обирати — чи не є це твоїм найбільшим скарбом? Ти можеш об’єднатися зі своїми однодумцями, можеш творити, і це є твоє щастя. Служіння комусь і чомусь — я вважаю це щастям, якщо ти збагнув це за якийсь короткий тілесний період часу, який в тебе є у житті.

А держава має будувати систему, яка працює. Звісно, повинна бути реабілітація.

Одна з найсильніших моїх зустрічей була з Ігорем Козловським, який був полонений і практикує ту саму медитацію, що і я практикую — рейки. В нього неймовірно сильне інтерв’ю, яке він дав після полону. Люди, які пережили полон, зараз роблять велику соціальну роботу. Вони кожен день зустрічаються, розповідають, доносять цю проблематику. Кажуть, що не можна забути цих людей і потрібно щось робити й закінчити Мінські домовленості, які не працюють.

Ці люди проводять надзвичайно важливу роботу.