Починаючи розмову, хочу зачепитися за ваш останній проєкт «За місцевим часом» з групою закарпатських художників. Розкажіть, яке значення часу в цій виставці.

Попередній проєкт стосувався нашого закарпатського вислову «по-місному». Ми на Закарпатті живемо за місцевим часом, за європейським, так би мовити, і маємо годину в запасі. Йдеться про часовий перетин, накладання одного часу на інший.

Чим характерна концепція «Тихого годинника»? Порівняйте її з попереднім проєктом.

Попередній проєкт був радше допомогою. Якщо згадувати контекст, виставка відбувалася в Палаці Потоцьких, де час давався взнаки в руйнуванні архітектури. Час минає, але нам не потрібно руйнувати залишки минулого. Потрібно підтримувати їх, щоб вони тривали в сучасності. «Тихий ходиник» розповідає про час загалом, тобто про те, як він рухається та минає. Я маю на увазі образ годинника з маятником, що коливається зліва направо, справа наліво. Я вбачаю в цьому ідею смерті та життя. Вдих — це життя, адже доки людина вдихає, вона живе, а смерть приходить з останнім віддихом. Цим я хочу сказати, що без знання про смерть не було б такого щасливого життя. Там, де смерть, там і життя.

Розкажіть детальніше про роботи. За яким принципом ви добирали їх?

Йдеться про етапи творчості. Це можливість подивитися на минулі роки, провести якусь лінію. На виставці представлені роботи, створені у період з 2016 року і до сьогодні. Я називаю цю виставку «подорожжю вперед», бо роблю зріз минулого, щоб зрозуміти, куди я взагалі рухаюся. Для мене життя поділяється на етап до сорока років і після. Тому хочу зрозуміти, що робив раніше.

Цими творами ви спілкуєтеся зі своїми спогадами?

Так. Вливаю у спогади сучасність. Чи спогади вливаю в сучасніть. Наприклад, звертаюся до дитинства серією скульптур «Портрети дитинства». Можна сказати, що в мистецтві я веду діалог із життям. Більше того, не розділяю мистецтво та життя. Для них спільні головні елементи — тінь і світло.

У живописі та скульптурі ви однаково акцентуєте увагу на фактурі. Яка мета цього прийому?

По-перше, існує символічний зміст. Фактура в моїх роботах завжди звертається до вигляду землі або деревини. По-друге, це спосіб спілкування з глядачем. Гадаю, що радше роботи дивляться на нас, а не ми на них.

Спостерігаючи за скульптурами, відчувається, як вони торкаються мого погляду.

Правильно. Робота має спілкуватися з глядачем, торкатися.

Яким ви бачите свого глядача? Які умови споглядання закладаєте в роботи?

Мені здається, все просто — не потрібно нічого ускладнювати. Глядач має просто споглядати. Має дивитися та насолоджуватися. Якщо перший погляд не зачепив, то це явно не його мистецтво і пояснення не допоможуть.

Але глядач теж має пройти певний шлях. Робота спершу може не відгукнутися.

Тоді це не мій глядач.

Ви створюєте роботи серіями. Це часта практика в мистецтві. У чому її переваги, чому потрібно звертатися до серійного формату?

Спершу з’являється думка. Але щоб розкрити її, мені не вистачає одного підходу. Серійність виникає з невисловленості. Хочеться мати більше простору для теми — не два метри, а двадцять метрів. Тоді більш ймовірно, що мене почують і поставляться уважніше.

Серед робіт представлена серія Bundes eigentum, що в перекладі з німецької означає «власність федерації». Яке підґрунтя цієї серії? Вона має соціальний зміст?

Спершу я обрав тканину, бо мені сподобався напис. Він справді відіграє важливу роль. Побачивши його, спало на думку намалювати хрест у вигляді зрубів. Так з’явився соціальний зміст — крик про те, як наші закарпатські ліси везуть за кордон. Ці бруси, що їдуть в Європу, стають, так би мовити, «федеральною власністю». І можна поставити хрест на нашому лісі.

В одному зі своїх попередніх інтерв’ю ви висловили думку, що «мистецтво закарпатців є дике». Як це дається взнаки у творах?

Закарпатці — це гірський народ. Горяни зберігають дистанцію від іншого світу, від цивілізації. Але в мистецтві можна зауважити імпульсивність, незважаючи на спокійний регіон, а також відсутність мегаполісів. Може, на противагу цьому художники показують експресію, привертають погляд глядача.

Як ваше місце / місто впливає на процес роботи? Існує уявлення, що кожне місце має власну динаміку часу.

Немає місця, яке я спостерігаю і потім передаю його настрій. Це рухається власним шляхом. З роками прийшла уважність до світу. Я почав більше звертати увагу на дрібні речі, які мене оточують. До сорока років все швидко пролітало, без належного осмислення. Після сорока життя саме почало мене спрямовувати. Поступово я зрозумів, що все поруч, немає потреби щось додатково вигадувати. Але потрібно навчитися передавати це відчуття, читати підказки світу. Я просто проживаю життя та люблю малювати.