Саллі Таллант: «Мета бієнале полягає у тому, щоб одночасно розвивати митців, спільноти та аудиторію»

Цього року була анонсована четверта хвиля програми резидентських обмінів SWAP UK/Ukraine, ініційована Британською радою в Україні, у співпраці з арт-інституціями Шотландії. До того українські митці, мисткині та кураторки три роки поспіль спостерігали за «внутрішньою кухнею» команди Ліверпульської бієнале, яку 7 років очолювала Саллі Таллант.

В реєстрі всесвітньої Фундації бієнале можна знайти інформацію про 262 бієнале сучасного мистецтва, що відбуваються у світі. У Великій Британії проходять 9 бієнале, які зазначені в реєстрі, а в Україні — одна (The School of Kyiv — Kyiv Biennial). Бієнале молодого мистецтва, що проходить зараз у Харкові ще не має у цьому переліку.

Упродовж 7 років Саллі Таллант була директоркою Ліверпульської Бієнале сучасного мистецтва у Великій Британії. Вона організовувала ряд масштабних виставок, а також амбітні музичні та перформативні проєкти. У 2001–2011 роках Саллі Таллант була програмною кураторкою лондонської галереї Serpentine, де відповідала за розробку та втілення виставкових, архітектурних та освітніх програм. Саллі також була кураторкою виставок у галереї Hayward, лікарні, школі, а також у різних просторах міста. Вона організовувала кінопрограми, конференції, музичні події, серед яких серія Park Nights в павільйонах Serpentine Galleries та освітні проєкти спільно з Хансом Ульріхом Обрістом. Салі постійна учасниця конференцій на національному та міжнародному рівнях. Вона віце-президентка Міжнародної Асоціації Бієнале та членкиня Лондонської регіональної ради мистецтв Англії. У 2018 році Салі обрали директоркою Queens Museum в Нью-Йорку.

Ось причини, чому українським читачам може бути корисно дізнатися про досвід організації бієнале у Ліверпулі: стратегічне мислення в перспективі розвитку на 10 років; наявність Ради правління, яка допомагає не сконцентровувати владу в руках однієї особи; розділення ролей директорів бієнале та кураторів; розуміння потенціалу культурних подій для розвитку міст.

Автор світлини: Mark McNulty

Автор світлини: Mark McNulty

Хочу почати нашу бесіду з розмови про структуру вашої команди, адже організація таких тривалих і масштабних подій як Ліверпульська бієнале, це завжди результат колективної роботи.

Ліверпульска бієнале — офіційна інституція, що була заснована 20 років тому. Кількість людей у команді варіюється від 16 до 22-х. Загалом, ядро команди складається з директорки, який/яка несе головну відповідальність за проєкт в цілому, й щонайменше, двох людей: фандрейзерки, що займається комунікацією з місцевою владою та іншого роду «політикою» і людину, яка відповідальна за логістику. На час проведення Бієнале ми залучали значно більшу кількість людей, серед них керівник продакшену й людина з PR-комунікацій, адже маркетинг справді дуже важливий. Кожного разу ми запрошували нових кураторів, які знали митців й мисткинь з «великими іменами» й цим самим привертали увагу до наших подій. І, звісно, наймали асистентів кураторів для виконання сотні дрібних завдань.

Хороша річ у бієнале, що вона має доволі гнучкий формат, погана річ у бієнале та ж сама — надто гнучкий формат. Утримувати на роботі людей зі знанням та експертизою важливо й важко. Наймаючи висококваліфікованих людей ми мали бути впевнені, що для них є робота упродовж цілого року й вони мають можливість розвиватись професійно. І для цього не достатньо проводити Бієнале раз у два роки. Тому, окрім Бієнале, команда створює стратегію розвитку для міста, проводить екскурсії, організовує виставки в інших містах Британії, встановлює public art об’єкти. Головна порада — розбудовуйте й організовуйте свої амбіції довкола професійної команди.

7 років ви займали позицію директорки Ліверпульської бієнале, як ви організовували свою роботу і які зміни ініціювали?

Бієнале робило чудову роботу, але мало слабку публічну репрезентативність. Тому я розпочала нову PR-кампанію з метою покращити «картинку» й проінформувати всіх про діяльність Бієнале.

По-друге, методика роботи попереднього директора Бієнале полягала у тому, що він озвучував тему й запрошував за стіл переговорів інші організації, які пропонували свої проєкти, а потім погоджував чи не погоджував їх. Тобто це був такий собі редакторський стиль. Я ж хотіла, щоб Ліверпульська Бієнале була гравцем на міжнародній арт-сцені, щоб ми були впізнаваними. І я намагалась побудувати роботу таким чином, щоб це був постійний процес: будування нової аудиторії, дослідження, освітні програми.

Команда Бієнале зростала й розвивалось органічно, але вона не була сфокусована. Люди не розуміли, про що саме їхня робота. Працюючи з року в рік вони поставили все на конвеєр замість того, щоб професіоналізуватись. Коли попередній директор пішов, команда залишилась без керівництва на пів року, й вони стали дикі як коти, не спілкувались один з одним, кожен робив, що хотів.

У мене було стратегічне бачення розвитку інституції й концепція міста-мозку, міста, що думає. Я написала план роботи на 10 років. Коли ти говориш про 10 років замість двох, всі перестають панікувати. З художниками ми теж стали комунікувати зовсім інакше. Наприклад, якщо ми не співпрацюємо цього року, то можемо працювати наступної Бієнале, що дало нам більше простору, у тому числі й для роботи кураторів.

DSC_0080.jpg

Я хотіла змінити картинку того, як нас сприймають на локальному, національному та міжнародному рівнях. Але найбільшу роботу, яку я зробила — професіоналізувала інституцію. Я прописала новий опис роботи, реструктуризувала команду, й запросила найкращих професіоналів. Це кроки, які вимагають стратегічних та вольових рішень й чимало часу. Деякі члени команди приєдналися до Бієнале, коли вони були ще підлітками.

На сайті Ліверпульської бієнале зазначено, що крім команди в інституції ще є 12 людей у Раді правління. Яка їхня роль? 

Рада правління контролює роботу. Це не наш вибір, а правова вимога. У Британії благодійні організації, які не мають прибутку, мусять знаходити гроші деінде, але мають привілеї, наприклад, щодо оподаткування.

Рада правління мала повноваження звільнити мене, якби я не виконувала свою роботою або вони відчули, що час змінити керівництво. Сьогодні до складу Ради входять 12 людей, кожен/кожна з яких привносить щось своє. Їхня робота полягає не у створенні програми, а у тому, щоб впевнитися, що ми робимо все законно й належним чином. Дехто з них допомагає з фандрейзингом, дехто з маркетингом, у Раді два юристи та бухгалтер. Вони можуть поцікавитись, чому саме цю людину обрали в команду, тому все має бути прозоро й очевидно. Але їхня функція не лише у тому, щоб контролювати, а й у тому, щоб допомагати розвивати культурний капітал.

Які критерії відбору куратора Бієнале?

По-різному. Більшість бієнале мають виконавчого директора/директорку і для кожної бієнале запрошують окремих кураторів. Моя робота полягала у тому числі й у виконанні функцій художньої директорки. Якби я хотіла, я б могла курувати усі Бієнале самостійно, але люблю працювати з іншими людьми. Мені подобається працювати з тими, хто відрізняються від мене й має компетенцію, якої не маю я. Разом у нас «більший мозок».

За часів мого керівництва відбулось п’ять випусків Ліверпульскої бієнале. Перший був, як тільки я приїхала. На другий я запросила кураторів Маю Абу Еідхаб (Mai Abu ElDahab) та Ентоні Хаберман (Anthony Huberman). Я зробила це оскільки хотіла привернути увагу світового арт-товариства. Минулого року в нас зробили «кураторський факультатив» і я працювала з 11 кураторами й залучила всю свою команду. Тобто знову ж таки, з політичної точки зору, я хотіла, щоб команда була впізнаваною та відомою. У 2020-у році все буде абсолютно інакше. Я вирішила, що хочу запросити когось, кого я не знаю, хто не з Європи й не жив тут і я вимагала, щоб кандидат/кандидатка переїхали до Ліверпуля. Я мала список з 34 кураторів й запросила 6 з них до міста, познайомила їх зі своїми колегами й ми обрали Мануелу Москосо (Manuela Moscoso) з Еквадору. Це був дуже важкий процес.

Не має однієї правильної дороги. Ти маєш багато працювати, бути публічною особою, відчувати, що потрібно у тому чи іншому контексті, задавати гострі, актуальні питання, нести відповідальність за свої рішення, думати про те, які є гравці, хто може допомогти, хто може дати гроші, що вразить митців й людей, які живуть у місті, і як ти винайдеш щось нове, чого ще не було на інших Бієнале.

DSC_0048.jpg

Ліверпульська бієнале має сильну освітню складову: ви видали чудовий каталог, який складається не лише з красивих зображень, а й з результатів досліджень та інтерв'ю; ви проводите велику кількість лекцій та зустрічей з митцями, дослідниками, кураторами. Що ви можете сказати про рівень включення місцевих жителів у Бієнале? Які відгуки ви отримуєте від них? Ми майже випадково відвідали альтернативну Ліверпульську бієнале у доволі дивній локації й нам здалось, що це своєрідна «реакція» місцевих митців.

Ми підтримуємо їх і, власне, надали їм фінансування. Певним чином вони допомагають нам виглядати краще. Завдяки Бієнале, у Ліверпулі, в один конкретний проміжок часу концентрується чи не найбільша кількість сучасного мистецтва у Британії. Ми намагаємось створити арт-платформу. Усі події, що відбуваються довкола, у тому числі інші виставки, допомагають нам створити критичну масу. Завжди існує певна напруга у сприйнятті місцевими митцями міжнародних. Проте, я особисто багато працюю з локальними художниками. Ми створюємо чимало програм направлених на розвиток талантів. Протягом останніх трьох років підтримали 10 митців, кожен/кожна з яких отримував/ла 12 000 фунтів, й окрім фінансової підтримки у них були міжнародні ментори. Моя модель бієнале й полягала у тому, щоб одночасно розвивати митців, спільноти та аудиторію, акумулюючи знання.

Ідеальний сценарій, це коли митці інтегруються й співпрацюють з місцевим населенням, але це дуже важко зробити належним чином. Наш секрет у тому, що ми інвестуємо чимало грошей у цей процес.

Питання щодо локацій. Ви обрали знакові для міста простори (собори, музеї, галереї), якого роду контекст ви намагаєтесь привнести цим? Чим ви керуєтесь, обираючи ту чи іншу локацію?

Є певна низка інституцій з якими ми співпрацюємо: Tate Liverpool, Open Eye Gallery, Bluecoat, тому що вони мають команду, простір й коли ми даємо їм проєкт вони можуть реалізувати його належним чином й залучають додаткові фінансові ресурси.

У соборів, наприклад, чудова не лише архітектура, а й аудиторія, яка суттєво відрізняється від мистецької тусовки. З ними дуже приємно співпрацювати, вони відкриті й стикаються з тими ж викликами, що й ми: як залучити нову аудиторію, молодь; як зацікавити людей й допомогти їм повірити у Бога, а у нашому випадку — як зрозуміти й полюбити сучасне мистецтво.

Ми намагаємось показати проєкти, яких ще не бачило місто й часто шукаємо нових партнерів. Наприклад, у 2018 році ми співпрацювали з Музеєм рабства та Музеєм моря. Можливо, наступного року команді вдасться зробити щось безпосередньо на воді.

Чи виникають у вас конфлікти між вашими кураторськими та організаторськими амбіціями?

Я роблю й те, й інше. Я не зацікавлена бути суто директором великого музею чи інституції, мені подобається працювати з молодими кураторами й бути близько до митців. Живучі у Ліверпулі, я думаю, не справилася б без митців й того драйву, яким вони діляться. У мене ніколи не було відчуття, що я маю роботу. Я навчалась в художній академії й ніколи не сподівалась мати такого роду професію. Я стала куратором по дефолту, бувши однією з небагатьох, хто міг би керувати, у мене є навичка знаходити кошти, я могла писати успішні заявки на гранти. У мені була потреба і я виросла у цьому середовищі. Я постійно ставила питання: «Якій культурі варто приділити зараз більше уваги?», «Як можна працювати разом з людьми?». Але для того, щоб озвучувати такі питання, ти маєш бути на певній соціальній позиції.

Тема Бієнале 2018 року — «Чудовий світ, де ти?». Вам вдалося знайти відповідь?

Ні, але нам вдалось окреслити проблематику й складність ситуації, у якій опинився цей світ.

Ліна Романуха

Nastya Kalita