Саша Маслов — фотограф, він мешкає та працює в Нью-Йорку. Він знімав різних всесвітньо відомих людей, серед них: Ілон Маск, Девід Лінч, Різ Візерспун, Сара Полсон, Джейсон Шварцман, Магаршала Алі, Том Форд, Марк Джейкобс та інші.

Маслов виріс у Харкові, його батько, Геннадій Маслов — представник Харківської школи фотографії. Проте Саша працює у власному стилі, який вже став упізнаваним. Його роботи публікувалися на сторінках The New York Times та The Wall Street Journal.

Один із відомих проєктів Маслова — «Ветерани», героями якого стали учасники Другої світової війни з 22 країн світу. Серія була виставлена чи не по всьому світу й отримала багато міжнародних нагород.

Останні півтора року фотограф їздив регіонами України й готував серію Ukrainian Railroad Ladies, для якої знімав працівниць залізничних переїздів в антуражі їхнього робочого місця. Кілька портретів цього циклу потрапили до фіналу Sony World Photo Awards, а на конкурсі LensCulture проєкт відзначили нагородою «Вибір журі».

В Україні проєкт Ukrainian Railroad Ladies побачать завдяки видавництву «Основи». Поки книжка доступна до передзамовлення та готується до друку, Оля Артеменко поговорила з Сашею Масловим про будні регулювальниць Укрзалізниці, локальний і часовий виміри візуальної мови та егоїзм у фотографії.

Сашо, чому ти вирішив зняти такий проєкт? І як вдалося втілити його в життя?

Я виріс в Україні і, як багато українських дітей, подорожував залізницею. Щоразу, їдучи потягом, я задивлявся на будиночки, що стоять уздовж колії. Вони здавалися мені казковими, загадковими, я фантазував про те, що у них відбувається. Зараз я вирішив повернутися до цієї теми як фотограф і документаліст, щоб нарешті зазирнути всередину.

Цей проєкт був реалізований за підтримки Укрзалізниці. Я отримав дозвіл на зйомку, а вони впродовж всього проєкту активно допомагали мені з логістикою, транспортом, комунікацією та пошуком локацій для зйомки.

Коли буде презентація Ukrainian Railroad Ladies в Україні?

Ми плануємо виставку робіт проєкту і презентацію книжки на липень. Я дуже радий, що працюю з видавництвом «Основи». Мені здається, це найліпший варіант для видання цієї фотокниги.

Як героїні проєкту реагували на те, що їх будуть знімати? Щось дізнався про їх рутину у процесі роботи?

Деякі жінки були готові до нашого візиту, деякі ні. Зазвичай я не попереджаю своїх героїв перед зйомкою. Мій головний принцип роботи — максимальне невтручання у повсякденне життя людини — ні в середовище, ні в дії, ні у зовнішній вигляд.

Офіційно регулювальниці мають опікуватися безпекою потяга та інших видів транспорту на переїздах, сигналізуючи машиністу про ситуацію на колії. Наприклад, жовтий прапорець означає, що все спокійно. Але, крім цього, вони мають багато паперової роботи, яку треба виконувати, коли потяги не ходять. Звичайно, деякі з цих завдань є пережитками старого режиму, але такі вже інструкції.

Як вважаєш, цей проект приверне увагу глядача за 20-30 років? Регулювальниці на переїздах — доволі архаїчна професія, і, ймовірно, на хвилі роботизації скоро вона зникне взагалі.

Кожен автор прагне, щоб його проєкт залишився в історії як певний штамп епохи, щоб він передавав сутність питань, які турбують покоління. Один із найпотужніших двигунів у роботі над проєктом є формат серії. Уміння скласти історію з окремих висловлювань — значно важливіше, ніж зробити одну фотографію.

Думаю, за 20-30 років цей проєкт буде навіть цікавіший глядачеві, тому що він добре передаватиме дух часу. Попри те, що більшість процесів на Укрзалізниці вже автоматизовані, професія регулювальника все-таки необхідна через особливості ментальності українців. Статистика показує, що на переїздах, де немає чергових, аварії стаються значно частіше. Адже коли немає наглядача з дудкою чи свистком, багато людей намагаються об’їхати закритий шлагбаум чи пробігти перед потягом, який наближається. Чомусь в інших країнах подібне і на думку нікому не спадає.

Тобто це досить локальна тема, естетика знайома лише мешканцям пострадянських країн, а от на Заході вона може здатися екзотикою. Не боїшся несприйняття?

Я роблю такі проєкти як раз для того, щоб показувати особливості культури і традицій, які, можливо, не надто відомі у світі. А бажання досліджувати або принаймні цікавитися культурою інших людей — це особистий вибір кожного.

Фотографія — доволі відкритий до інтерпретації жанр. Це візуальна форма спілкування, яку люди сприймають по-різному. Я не намагаюся передати якесь конкретне повідомлення своїми фотографіями і завжди даю свободу уяві глядача. В супроводі більшості моїх соціальних проєктів іде текст, оскільки я тісно співпрацюю з письменниками й журналістами. Тобто мої фото є лише доповненням їхніх матеріалів. Натомість Ukrainian Railroad Ladies є доволі простою візуальною історією, в якій я виступаю лише спостерігачем.

Як ти працюєш зі своїми героями? Наскільки добре тобі треба знати людину, щоб вийшов вдалий портрет, який передаватиме характер, темперамент?

Зазвичай я просто дивлюся на людину, на її міміку, на те, як і куди вона дивиться, як розмовляє. Ще до початку зйомки я намагаюся вловити речі, які вирізняють цю людину з-поміж інших.

Але формули в мене немає. Я просто спілкуюся з людьми, як з тобою зараз. Звичайно, якби було завдання зробити твій портрет, я б дивився на тебе інакше, одразу б думав, в якому образі ти повинна постати на світлині.

Я знімаю людей із різних соціальних верств. Звичайно ті, хто мають досвід фотосесій, почуваються набагато розкутіше перед об’єктивом. Але ці люди не так цікаві мені як фотографу, оскільки вони точно знають, як хочуть виглядати на фото. З героями, котрі не звикли до камери, набагато захопливіше працювати.

Ти фотографуєш світових зірок першого ешелону, а потім їдеш в глуху провінцію чи на залізничні переїзди і шукаєш героїв там. Чи відрізняється це від зйомки, наприклад, селебрітіз?

Підготовка, завдання, техніка — все різне. Двох однакових портретів не буває — цим і прекрасна робота фотографа. Кого б я не знімав, найбільш вдалі кадри все одно обирають не герої, а редактори чи я сам. Не можу сказати, що є якась філософська різниця між тим, як я знімаю людей залежно від того, де вони живуть, який у них статус і скільки вони заробляють. На рівень вимогливості до знімків жодним чином не впливає зірковість.

Фотографія — досить егоїстична професія. Часто фотографи роблять портрети більше про себе, ніж про людину, яку знімають. Я ж намагаюся створювати зображення, які б розкривали об’єкт, а не суб’єкт зйомки.

В одному інтерв’ю ти говорив: «Дуже хочу, щоб мої проєкти не були просто красивими, а щоб вони впливали на почуття й життя інших людей, щоби мотивували». У світі надмірної кількості контенту, де на очі щодня потрапляє тисячі зображень, як зробити світлину, котра матиме вплив?

Хороше запитання. Я і багато моїх колег часто говоримо про це зараз. За останні кілька років вага візуального зображення дуже змінилась, і фотографам стало вкрай важко переконати людей, що саме ця світлина чи цей проєкт заслуговує на їхню увагу. Але зараз ми починаємо звикати до перенасиченості медіа, у нас випрацьовується певний імунітет. Сподіваюся, за кілька років все кардинально зміниться, і люди знову почнуть по-справжньому бачити і відрізняти хорошу фотографію від маячні, яка постійно з’являється перед очима.

Ти якось асоціюєш себе з Харківською школою фотографії у професійному плані? Чи, може, вважаєш себе послідовником?

Я гордий тим, що народився і виріс у Харкові. Але не думаю, що моя практика підпадає під стилістику Харківської школи. Також люди, які працювали у 1970–1980-х, мали зовсім інші ресурси й надзвичайно багато перепон на своєму творчому шляху. Тому порівнювати мене з тим поколінням було б не надто чемно.

Хоча в якомусь сенсі ми всі є послідовниками Харківської школи, адже внесок, який вона зробила для української фотографії, неоціненний. Тільки зараз візуальна мова представників школи починає бути зрозумілою для культурної спільноти і для українців загалом. Гадаю, за кілька років, коли наше суспільство зміниться ще більше, внесок Харківської школи фотографії буде ще відчутнішим.