Польський Vogue називає його одним з найцікавіших сучасних варшавських художників. Себе ж він ідентифікує з вірусом, який 7 років тому опинився у тілі польського суспільства й наразі намагається за допомогою мистецтва та моди боротися проти пухлин дискримінації. Тарас Гембік — митець, перформер, стиліст, модель. Народився у 1996 році в місті Камінь-Каширський (Волинська область). В 2013 році переїхав до Польщі для навчання. Співпрацює з Музеєм сучасного мистецтва у Варшаві у ролі екскурсовода та медіатора, співкуратор з Марією Бебурією проекту під назвою BLYZKIST, який має на меті пошук нових способів встановлення близькості між різними представниками та представницями суспільства.

Про Тараса Гембіка я дізналась вперше від знайомого американця. Ми сиділи в скверику біля кінотеатру «Жовтень» й він, розповідаючи про нещодавну подорож до Польщі, запитав мене, чи знаю я про відомого у Варшаві молодого художника, стиліста, модель, який співає в Instagram українські пісні? Здається тоді я стала 5000 фоловеркою Тараса. В той самий вечір, моя подруга, яка працює редакторкою новинн’євого сайту для українців у Польщі, сказала, що теж про нього читала буквально на днях, як про модератора онлайн-зустрічі Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Її здивувало, що 24 річного хлопця запросили модерувати розмову дослідниць-мастадонток, серед яких Анна Домбровська — правозахисниця, президентка Асоціації Homo Faber у Любліні, Яна Кривобок – ІІІ секретар Посольства України в Республіці Польща (культурні питання), Уршула Марковська-Маніста — докторка гуманітарних наук, сучасна кочівниця, яка проводить польові й партисипаційні дослідження та Марта Пєтрушінська — соціологиня, педагогиня, докторка наук. Скажу чесно, що коли писала Тарасу в Instagram не очікувала, що він відповість так швидко й погодиться на інтерв’ю, а після двогодинної розмови відразу запропонує вписку у Варшаві.

Розумієш, я просто завжди пам’ятаю, хто я і звідки — з Волині, з маленького містечка Каменя-Каширського, з населенням у 12 000 людей, де на все місто три п’ятиповерхові хрущівки. Я з родини  музикантів, мама скрипалька. В ті часи було не просто вижити граючи в оркестрі у Луцьку. В 90-х у нас було так холодно в квартирі, що ми ходили дома у валянках. Мали одну кімната для спання, де були ввімкнені всі електричні прибори. У місті продавали лише журнал ELLE й я просив маму, щоб вона мені його купувала. А ще була прекрасна вчителька зарубіжної літератури, яка відкрила для мене Кафку, Камю, Сартра. Ці автори запустилу в мені процес пошуку відповідей на екзистенційні питання. У нас в родині дуже близькі стосунки по жіночій лінії. В мене є тітка, але я говорю на неї мама Тома, і кажу, що в мене дві мами. Щоліта потяг сполученням Ковель-Сімферополь відвозив мене на два місяці до бабусі в Крим, а потяг Ковель-Львів — в Борислав, де ми кожне літо проводили якийсь час у родичів.

Зараз я дуже вдячний тому досвіду, який мав дома: були й бійки, й цкування, але все це загартувало мене й дало можливість стати потім на ноги.

Розкажи про перші роки свого переїзду до Польщі.

В 2013 році, коли мені було 17 років, я приїхав сам до Польщі для навчання у Любліні на косметолога. Я був вразливим хлопцем, який напевно не до кінця розумів себе та своїх бажань. Наш пострадянський соціум не сприяв саморефлексії, тому люди дуже часто не могли бути тими, ким вони є насправді. Й це, на жаль, стосується не лише вибору професії.

Коли в Україні почалась війна на Сході та криза, сімейне становище в середньо-класовій родині погіршилось, була розмова з батьками, що не зможуть мене матеріально підтримувати й треба було обирати: чи повертатись назад (що для мене було квитком в один кінець), чи брати себе в руки й будувати своє життя. Я почав їздити на сезонні роботи. Потім переїхав до Варшави. Це було 5 років пригод, хард-кору і важкої роботи над самим собою. Спав півроку у друзів на підлозі. Інші друзі приносили з ресторану їжу й давали матеріальну підтримку. Я, дідько, маю щастя на те, щоб зустрічати хороших людей. Тому той успіх, який зараз приходить до мене, це результат колективний, а не лише мій особистий. Від мами завжди була дуже сильна емоційна підтримка й віра у те, що я все зможу. Ми досі зідзвонюємось й розмовляємо з нею двічі на день.

Як ти сприймав події на Майдані 2014 року?

Було страшно, я плакав. Я пам’ятаю тривогу й як люди у Любліні збирались на площі для моральної підтримки українців. Я був підлітком тоді й пам’ятаю тільки емоції, а не свої думки й політичну позицію. Думаю, ті переживання суттєво вплинули на мою національну свідомість й на те, що я роблю зараз. Бажання підтримки трансформувалося у мої спроби поширювати українську культуру, поезію, музику.

Молодий хлопець у столиці. Як тобі вдалось не втратити внутрішній камертон?

Мої старші брати були трохи задьоркуватими чуваками в 90-х. Тому в 12-14 років я бачив такі речі, які інші люди, можливо, не бачать навіть у кіно. І вже тоді, дуже велику роль у моєму житті відіграла релігія. Коли ти в маленькому містечку й локальна дискотека тебе не приваблює, ти не знаєш куди дітись й починаєш шукати місце, де тобі буде затишно. Я почав ходити в церкву у дуже хороший період свого життя, коли всі правила запам’ятав не як дорослий, що ними грається, а ввібрав у себе дитиною. «Якщо тебе вдарили в одну щоку, підстав іншу», — це й надалі в мені. Ця вся перформативність української православної церкви мене дуже надихає. Мені здається, що саме у церкві я зрозумів, що таке перформанс й моє перше зіткнення з ним було саме там. Запах, спів, рухи, все зібралось в одну ідею. Я стояв не розуміючи, чи це якась трансцендентальність, чи майстерно зібраний кубик Рубіка, але відкривався цьому.

У одному тексті ти порівнюєш себе з вірусом, чому не з вітаміном? Адже особливо зараз слово «вірус» має негативну конотацію?

Вірус руйнує вже встановлені системи та зв’язки. Я хочу руйнувати стереотипи та упередження, в мене не має наміру руйнувати щось хороше. Наприклад, у музеї сучасного мистецтва я хочу зробити з друзями перформанс на тему Волині. Тому що в польскому інформаційному просторі Волинь це досі травматична тема. Навіть зараз, коли чують, що я звідти родом, то реагують або поглядом або коментарями або двозначними запитаннями. Я хочу показати, що все змінюється. Колись була Волинська різня, а зараз є усміхнений хлопець, який готовий вас обійняти.

В Instagram в мене є маленький «підпроект» — цикл постів у яких я співаю українські пісні. Це теж вірусність, адже я через свою залученість у світ польської моди транслюю українську культуру. Мені часто пишуть: «Ей, Тарасе, дуже класний український блюз. Можеш вислати лінки з піснями цього Віктора Павліка, щоб я його послухав більше?» Мені здається, це і є робота вірусу, коли ти проникаєш у якесь тіло, середовище й починаєш його трансформувати з середини.

Польський Vogue назвав тебе «одним з найцікавіших варшавських художників. 24-річний волинянин, який змінює та покращує Польщу». Чи тішать твоїх рідних твої досягнення?

Мама цікавиться тим, що я роблю й слідкує за всім у фейсбуці. Я встаю о 6:30, а о 7:00 ми на зв’язку. Вона підтримує мене завжди, до кінця, має багатий життєвий досвід (музикантка, в молодості була хіпі). Але мені здається, що я не зможу ніколи до кінця пояснити й донести родині, чим я займаюсь й що я хотів би змінити. Це трохи моя біда і моє щастя, що я маю свою незалежність з 17 років. Інститут сім’ї у нас побудований таким чином, що якщо батьки забезпечують дітей, то це наче автоматично надає їм право втручатись в уже зовсім не дитячі справи своїх дітей. На щастя, я ні перед ким не маю звітувати.

Але інший бік медалі, що дуже не легко, коли немає відчуття безпеки й відсутній «тил». Це сковує на багатьох етапах й починаннях, коли ти не можеш йти на ризик. Деякі проекти з цієї причини я не зміг реалізувати. Наприклад, моя історія з модельною індустрією. Коли була можливість поїхати за кордон, але для цього потрібно було кинути роботу, я не наважився. Бо той контракт не гарантував мені постійний прибуток, і я розумів, що якщо кину роботу то не матиму куди повертатись. Відколи я переїхав до Польщі, я маю продумувати усі свої кроки.

Ти вже 7 років у Польщі й нещодавно отримав польський паспорт. Як для тебе пройшов цей процес «легалізації»?

Дуже дивно відчував себе у момент, коли прийшов забирати паспорт. Коли я сидів у холі, очікуючи своєї черги, я усвідомив, що я мігрант по життю. Я би хотів у своїх мистецьких та життєвих практиках (бо життя — це великий перформанс) зуміти показати цю бездержавність. Я не маю наміру експлуатувати роль мігранта, я хочу будувати близькість: близькість думок, близькість у дотику, між тілами, в спільних емоційних переживаннях. Але я романтик, звісно.

Як виникла ідея проекту BLYZKIST, презентацію якого ви нещодавно зробили у парку скульптур Брудно разом з одеситкою Марією Бебурією?

Коли я вперше потрапив до Музею сучасного мистецтва у Варшаві це кардинально вплинуло на мене, тому що до того був лише етнографічний музей у Камінь-Каширську, де на стінах вісили опудала тварин й сувора пані уважно слідкувала, щоб ніхто не роби зайвого кроку вправо чи ліво. З дистанції років можу сказати, що це був травматичний досвід, частково у результаті якого я боявся зайти у Музей сучасного мистецтва у Варшаві, бо думав, що це не для мене, що це надто шикарний простір для заможних людей. Чудово, що зараз у польському контексті йдуть розмови про трансформацію музею й його переосмислення не тільки як місця експозиції картин, а й як до місця допомоги, центру думки й діалогу.

У 2018 році я просто написав у Instagram до Музею сучасного мистецтва у Варшаві з пропозицією співпраці. Тоді якраз була масштабна виставка «Сусіди», у рамках 10-го фестивалю «Варшава в будові». Марія Бебурія (Марго) вже працювала у музеї у відділі освіти. Два роки знадобилося для того, щоб нам повірили й дали певні кураторські інструменти: можливість самим керувати процесом планування, свободу у виборі ідей, сміливість думати про цей проект у ширшому контексті.

Проект BLYZKIST направлений на створення простору для мігрантів та мігранток. Це пілотний проект, який тільки починається й можливо з часом переросте у повноцінну програму. У центрі міста, біля Палацу культури, будується нове приміщення Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Це буде один з  найбільших центрів сучасного мистецтва у Східній Європі. Звісно, це може видатись проявом постімперської гігантоманії, але ми думаємо про це як про платформу, яка вивчатиме сучасне мистецтво Східної Європи. Наша мрія, яка є цілком реальною, налагодити ще більше зв’язків з Україною, обмінюватись досвідом. Дуже хочеться, щоб люди з України з Білорусі чи інших країн, які приїхали до Польщі й, можливо, перебувають у кризовому стані могли знайти у музеї прихисток.

Під час презентації проекту в парку я читав вірші Симоненка, ми їли польську випічку з українським варенням й нас знімала дівчинка з Берліну для французького телебачення ARTE. Це була інтернаціональна близькість, з кружкою чаю й збірками віршів. У цій всій подорожі для мене найголовніше — людина, що вона відчуває, що у неї/нього всередині.

13 жовтня у Музеї сучасного мистецтва в Варшаві відбулась онлайн-зустрічі «Бути ближче. (Не) доступність мігрантів і мігранток до культури», модераторами якої ви були. Розкажи трішки більше, будь ласка, про цю дискусію. Серед учасниць були відомі правозахисниці, працівниці Посольства України, докторка гуманітарних наук.

Головну роль модераторки виконувала Маро, бо я іноді надто захоплююсь роздумами й далеко відлітаю. Під час дебатів ми зрозуміли, що є різні люди, які, наприклад, займаються питанням доступу мігрантів та мігранток до культури в Польщі, які проводять свої дослідження в університеті протягом багатьох років. Потрібно було зробити перший крок до них, щоб почався діалог та процес синергії. Ціль у всіх одна, але її реалізація поки роздріблена по окремих просторах та кабінетах. Ми зрозуміли, що варто почати хоча б зі знайомства між собою й дискусій про те, що ми можемо змінити разом. Тому це теж BLYZKIST. Ми з Маро працюємо над цим проектом не один рік, щоб мати можливість говорити про це з експертами з інших сфер. І коли ти в кінці-кінців маєш можливість на офіційній сторінці музею задати їм питання, які тебе цікавлять вже багато років, то ти просто щасливий. І вони щасливі, що є молоді люди, які цим цікавляться. В кінці року ми плануємо видати збірку основану на результатах таких дискусій та досліджень.

Ще хотіла поговорити з тобою про твою роль медіатора в музеї, адже ти перетворив цю роботу майже у окрему художню практику.

У Польщі ця роль називається едукатор. Якщо говорити жартівливими метафорами, то я вважаю, що куратори — це біси, які розмовляють не людською мовою, а якимось закляттями, а медіатори — це святі люди в музеї, які сидять над тими манускриптами й перекладають їх, доносячи зміст через себе самих, через свою вразливість, свій досвід. Вони як Прометеї, що несуть вогонь богів людям. Ось у чому я вбачаю роль медіаторів.

Для кого ми взагалі робимо мистецтво? Для банків? Для приватних олігархічних колекцій? Якщо для людей, то давайте себе не обманювати й визнаємо, що тою мовою, якою зазвичай написані тексти у просторах сучасного мистецтва, важко донести ідею до «смертних» відвідувачів. Це, звісно, нормально, це теж потрібно, але на одному з Бієнале сучасного мистецтва у Венеції була робота з двома написами: «Людське» і «Кураторське». Для мене важливо кожну виставку транслювати й адаптовувати до свого досвіду. Бо я теж, приходячи на екскурсію, лекцію чи виставку хочу почути не лише назву та рік створення роботи. Мені важливо у медіаторській роботі спробувати запустити якісь процеси, щоб відвідувачі вийшли з музею не з галочкою «побачив», «знаю», а з враженнями, переживаннями та запитаннями.

Остання моя екскурсія була в Zachęta National Gallery of Art. Там була серія робіт фотографині та перформеркі Йоанни Петровської /Joanna Piotrowska присвячена темі безпритульності та міграції. Я спробував проникнути у закапелки своєї пам’яті й доповнити цю виставку власним досвідом. Я не міг розповісти лише про один аспект цієї роботи.

Роботи медіатора та екскурсовода не такі прості, як може видатись на перший погляд. Це така сама праця, як кожної одиниці в мистецькій інституції. Це й робота над собою, адже ти маєш знати та розповідати про виставку протягом години. Я знаю, які заробітні ставки за таку роботу. І яке хтось має право казати, що це не потрібно, знаючи за яку платню ці люди роблять цю роботу? Це їхня маленька місія: поширити інформацію, поділитись своєю історією.

Ти подавався коли-небудь на премію в PinchukArtCentre?

Ні, але мій друг цього року став номінантом Future Generation Art Price — Алекс Бачинський / Alex Baczynski-Jenkins, дуже раджу поцікавитись його перформативною практикою.

Як я вже казав, мені важливо бути незалежним і це стосується сфери мистецтва у тому числі. Я працюю в індустрії моди як стиліст та модель і це дає мені можливість незалежно рухатись у світі мистецтва. На даний момент, я не залежний ні від грантів, ні від стипендій чи премій. Але у цьому є й дисонанс. У мене немає художньої освіти й в мене не було можливості хоча б тиждень (навіть не місяць чи пів року) посидіти й подумати, щоб я міг зробити чи чуданути. З одного боку це болить, а з іншого це щастя, бо в тебе немає кліше чи обмежень й ти незалежний, тому що зумів забезпечити себе в інший спосіб й маєш можливість дивитись на це інакше, не через папір чи крізь форму грантової заявки. Дуже багато моїх знайомих митців, коли наближається якийсь дедлайн, мусять максимально акумулювати свої зусилля й швидко придумати чи адаптувати проект. Й я бачу, як вони починають вигорати. Але разом з тим, важко, працюючи з 9:00 до 17:00 кожного дня, під час роботи ще відповідати на мейли з музею. Я теж не знаю чи довго так витримаю, але я не можу кинути роботу, яка мене забезпечує й дає можливість відчувати себе тут комфортно. Для мене важливо робити все без гарячки, step by step, спокійно.

Ти доволі відомий в варшавському мистецькому просторі, а у Києві, відверто кажучи, про тебе мало знають. В тебе ніколи не виникало бажання змінити це?

Я чітко розумію, що на все свій час. Планую почати музичну кар’єру з перформано-візуальною складовою й активно працюю над цим, пишу вірші. Я не роблю щось матеріальне, що можна вивісити на вітрину чи повісити на стіну.  Все що я роблю, це процес, який відбувається зі мною й середовищем, яке мене оточує. В мене немає бажання комусь щось доводити. Мені важливо мати можливість через мистецтво допомагати.

Я співпрацюю з організацією, яка займається допомогою жінкам-біженкам. В рамках проект «Дар серця», де я виступив як стиліст та креативний директор, разом з фотографкою Юлією Кривич ми зробили lookbook з речей зібраних для допомоги жінкам-біженкам, які вони не вибрали через культурні, релігійні чи моральні причини.

Наразі ми працюємо над популяризацією сторінки благодійного інтернет-магазину «Другі речі/Rzeczy Drugie», де можна придбати цей одяг та аксесуари. Отримані від продажу кошти йдуть на підтримку біженок та біженців. Також ми робимо партипаційний проект, де жінки з цього осередку будуть вишивати лого на речах. Ще співпрацюю з організацією «Серце міста», яка допомагає людям у кризі безпритульності. Разом з друзями ми змогли дістати з одного бутіка 70 пар штанів для цих людей. Ось це і є моє мистецтво, можна назвати це пост-артом, якщо хочеш.

Ситуація з LGBTQ+ спільнотою в Польщі доволі складна черз прихід до влади консервативно налаштованого уряду. Ти ж як мігрант й як представник цієї спільноти, наче у подвійній маргіналізації. Чи не відчуваєш на собі дискримінацію й як взагалі сприймаєш цю доволі непросту ситуацію?

Це складно. У вересні цього року близько 100 міст і регіонів по всій Польщі оголосили себе зонами, «вільними від ідеології LGBTQ+». І я пам’ятаю цю «Вальпургієву ніч», коли під час LGBTQ+ демонстрації ловили людей й саджали у поліцейські буси. Тоді було дійсно страшно. І ти ж ніби в демократичній країні, в ХХІ столітті. Це була буря, грім серед ясного неба, який розбурхав та підняв все мистецьке та інтелектуальне середовище. Він також показав наскільки багато солідарних між собою людей. Звісно, я знаю багато гомоеротичних чи квір-людей, які не беруть участі у протестах, але я обрав інший шлях, мені важливо про це говорити й брати у цьому участь, тому що ці люди — це я.

Те що відбувається зараз у суспільному просторі Польщі довкола заборони  антиабортів, це є ніщо інше, ніж замахи влади на основи демократичного суспільства. Те саме відбувалось і влітку проти осіб LGBTQ+. Я ходжу на ці протести, тому, що солідаризуюсь з жінками так само, як й з представниками та представницями LGBTQ+. Ці протести, це наша спільна справа як людей, не групи чи підгрупи, а як виду. Дуже приємно було бачити підтримку від сестер з Києва, це надихає, усіх без винятку.

Тобто ти слідкуєш за ситуацією, яка відбувається в Україні довкола теми  LGBTQ+ та правозахисних акцій?

Іноді мені здається, що у нас в Україні демократія ще й досі не наступила. Я дуже добре пам’ятаю насмішки у школі, суперечки й побої. Тому мені ця ситуація настільки емоційно резонує. Я напевно виріс у таких умовах, що завжди буду проти злості, агресії, насилля у будь-якому її прояві: на ґрунті гендерної дискримінації, расової чи класової.

Я слідкую за тим, що відбувається в Україні на рівні Instagram-акаунтів та фб. Мені здавалось, що все рухається у позитивний бік, але це такі завуальовані покращення. Бо з одного боку, наче на ТЦ «Гулівер» роблять веселку, а з іншого — приходять праворадикали й то все швиденько згортаєтся. І тут знову вибір людей в Україні, яку позицію займати. Або я стаю на захист своїх і ми про це говоримо й намагаємось донести до інших, що маємо такі самі права, як і кожен/кожна або сидимо дома й мовчимо. Але цього процесу не уникнути ні в якому середовищі, ні у польському, ні в українському. Ми народилися в ті часи й місці, коли за це ще треба буде поговорити.

Я дуже вірю у силу мистецтва, в те, що через мистецтво людина може змінитись і може змінити свої погляди, бо я сам цьому приклад. Ми з Марго хочемо подивитись на поезію наших митців зовсім з іншого боку й зробити у Музеї сучасного мистецтва Варшави квір-читання української поезії. Шкільний курс української літератури, особливо для 9-10 класів, дуже патріархальний. Скільки ти знаєш геїв-поетів в українській літературі? Невже за всю історію не було жодного? Я дуже хотів би перевтілитись у квір Франка чи Тараса Шевченка. Чому лише одна Ольга Кобилянська позиціонується, як людина «відкритих поглядів» і то, про неї більше говорять в контексті її феміністичної позиції? Для мене важливо винести поезію своїх знайомих на рівень впізнаваності. Тому що поезія дуже важливий медіум й вона не має бути закрита у якісь рамки.

Коли ти востаннє був в Україні й чи відіслідковуєш, що відбуваєтся в українському художньому середовищі?

Останній раз я в Україні був рік назад. За українським художнім середовищем слідкую, звісно, але скажу чесно, що тільки починаю знайомитись з ним ближче. Тішусь проекту Coming out of Isolation, який ініціював фонд ІЗОЛЯЦІЯ. Слідкую за Яном Бачинським, цікавлять проекти Даниїла Галкіна, читаю YourArt.

З точки зору стороннього глядача, мені подобається те, що відбувається зараз в Україні. Складається враження, що митці перебувають у постійному пошуку та не бояться експериментувати. Мені здається, що є щось схоже між тим, що відбувається тут і в Україні. Єдине, що у Польщі все трішки більш налагоджене з правового боку, особливо, що стосується співпраці митців та інституцій: умови, гонорари, контракти. Але, звісно, тут, як у кожному арт-середовищі, немає чітких «правил гри» й багато що зав’язано на певних арт-группах, кураторах, стосунках з інституціями та галеристами. Це середовище зв’язків у яке я теж не дуже хочу занурюватись, щоб знову ж таки, не втрачати свою незалежність.