Вадим Яковлев про перший роман «Там, де починається територія»

Вадим Яковлев — письменни_ця, чий перший роман «Там, де починається територія» вийшов в цьому році. Зміст тексту мав би видатися шокуючим і неприйнятним для багатьох діячів і псевдо-діячів української культури. Одна з головних героїнь — транссексуалка; юрби феміністок; Україна розпалася на купу сектантських республік, які ведуть терористичну боротьбу одна з одною. Однак роман був прийнятий неочікувано тепло в найрізноманітніших колах. Ми поговорили про книжку і про те, що лишається поза нею.

Вадим Яковлев. Фото: Аніта Немет

Зараз тобі 30, вийшов твій перший роман. Приблизно рік тому ти активно з’явився в фейсубці й отримав тони любові від різноманітних культурних діячів. Зрештою, і ми з тобою там познайомилися. Тепер їздиш на презентації та круглі столи, розвіртуалізовуєшся з купою людей. Ти сам казав, що це новий етап в житті. Розкажи, що ти робив до цього?

Народився я в Одесі. Все життя мешкав тут, вчився на психолога. Хоча «вчився» — це треба говорити з натяжкою. Я декілька разів кидав навчання і, не знати як, врешті-решт дістав диплом. Жодного дня за цим дипломом не працював. З 16 років мріяла стати письменницею, активно займалася самоосвітою і до моменту написання свого першого роману ніколи не відмовлялася від цієї мрії. Від 18 до 27 років я провадив досить несоціальний триб життя. В мене були великі проблеми з прийняттям своєї бігендерності, які більш-менш вирішились тільки рік тому, коли я здійснив камінг-аут. Правду кажучи, останні років десять я займалася самознищенням, починаючи десь з перших курсів вишу. Страждала на глибоку депресію, постійно думала про самогубство. Часто взагалі не працювала, сидячи місяцями вдома в матері чи сестри, нікуди не виходячи. Сім’я вже думала, що моє життя загублене і мені не виборсатись з цього стану. Реальної причини мого стану вони не знали. І не знають понині. Я син/донька сантехніка-алкоголіка. В середовище митців та інтелектуалів потрапив тільки нещодавно, коли мої фейсбучні дописи з різних тем (мистецтво, політика, філософія, стан суспільства) привернули їхню увагу. Власне, завдяки одному такому допису мною зацікавився і ти. Мабуть, єдине, що порятувало моє життя, це захоплення літературою та гуманітарними науками. І мрія писати книжки. Якби не це, навряд сьогодні була б у списку живих і спілкувалася з тобою.

Твоя книга просякнута присутністю ЛГБТ людей. Розкажи як трансгендер трансгендеру, як ти до цього прийшла?

Думаю, з попередньої відповіді зрозуміло, що це був непростий шлях. Ще з дитинства в мене були рефлексії щодо моєї статі, але по-справжньому почались проблеми з 18 років. До того я просто вважав себе бісексуалом, і ця самоідентифікація мене повністю вдовільняла. Але як виявилось, це тільки пів проблеми. Друзі та знайомі ставляться нормально. Особливо моє нове коло спілкування, пов’язане з культурою та мистецтвом. Хоча в цілому намагаюся це приховувати від незнайомих людей. З іншого боку, публічно заявляю про свою приналежність до ЛГБТК.

Крім детективної складової, твій текст містить ще історію про фантастичні геополітичні перетворення, що сталися на території України. Звідки такі візії?

Мене дуже цікавлять процеси у сучасному світі. Ми перебуваємо на зламі епох. З’явилося багато явищ, яких не було раніше – cancel culture, «нова етика», оживлення рухів за рівні права, піднесення ультраправих, ріст авторитарних тенденцій всередині західних країн, розморожування старих конфліктів. Україна якоюсь мірою стала частиною цих глобальних процесів. З одного боку, в нас триває війна з Росією, а з іншого — в нас один із найбільших рівнів вуличного ультраправого насилля в Європі. Мій інтерес до цих тенденцій не може не відбиватися на моїй творчості.

Колись я сказав, що хотів би бути персонажем твоїх книжок. Ти відповів, що не уявляєш включення туди реальних людей. Чому так?

У мене як авторки дуже інтимні стосунки з моїми персонажами. Коли вони народжуються, то допомагають писати роман, нашіптуючи сюжети, в яких хочуть бути залученими, розказуючи діалоги та монологи, в яких прагнуть взяти участь. Ці стосунки передбачають вигаданість, незавершеність, малий ступінь оприявлення героїв, завдяки чому ми можемо співпрацювати та пускатися в невідому і захопливу путь, пізнаючи одне одного. Якщо в роман я вставлю реальну людину, то, по-перше, це суттєво обмежить творчий потенціал цього процесу, оскільки я знатиму персонажа наперед, а, по-друге, я боюся образити живу людину, неправильно чи якось недопустимо з точки зору людини виписавши її в книзі.

Вадим Яковле та його книжка «Там, де починається територія»

У твоїх постах та інтерв’ю часто присутня гостра і дотепна критика щодо українських письменників. Наскільки розумію, ти б не хотів зближення з цим середовищем. Можливо, в інших сферах української культури є люди, які тобі більш цікаві?

Більшість нашого письменницького бомонду має інтелектуальний рівень не вищий за інтелектуальний рівень дерев’яного стільця. Вони сповнені (як у цілому мейнстрим української ура-патріотичної гуманітарної двіжухи) відчуттям власної обраності й елітарності. Це дуже смішно виглядає, враховуючи здобутки та наслідки їхньої діяльності протягом Незалежності. Що вони корисного зробили для суспільства? Як заявили про Україну у світі? Та ніяк. Недорікуваті малоосвічені базграї, що 30 років по-дурному намагаються копіювати погано ними вивчену західну літературу минулих століть, штампуючи нездарні та нікому нецікаві поверхові твори. Це люди часів трипілля, які вивчили слова «демократія» та «лібералізм», не завдавши собі клопоту подивитися в словнику їхнє значення, та яким провели випадково інтернет в печеру. А вершиною їхньої кар’єри публічних клоунів стала підтримка під гаслами «європейських цінностей» одного олігарха від політики, в ході якої вони почали більшість українців обзивати інфантилами та «малоросами». Річ несосвітенна для людей, що сповідують демократичні цінності. В Америці вся гуманітарна еліта проти Трампа, але нікому з інтелектуалів не спадає на думку ганити його виборця. Бо таким чином підважується принцип виборів, який є засадничим для будь-якої демократичної країни. Знаєш, як кажуть в Америці? Вибори — це храм демократії. Наша гуманітарна «елітка», прикриваючись гаслами про «європейський вибір України», засмерділа цей храм у 2019-ому році своєю риторикою і мовою ворожнечі проти власного народу. Річ абсурдна, але нормальна і симптоматична для цих бевзів. Так, я більше спілкуюсь з людьми з сучасного мистецтва, бо це середовище занурено у сучасність і цікавиться світом за межами України. Воно теж доволі провінційне і з точки зору творчості, і з точки зору мислення, але воно живе і намагається рухатися зі світом вперед, дотримуючись хоча б зовнішньо норм демократичної охайності та толерантності.

Вважаєш свою літературу політично заангажованою?

Ні. Мої політичні погляди мають надто екзистенційно-індивідуалістичний напрямок і не влягають розрізненню на ліве/праве.

Крім роману, які форми літературної чи, можливо, іншої художньої діяльності тобі цікаві як автору?

Поки що мене цікавить тільки роман.

Ти все життя прожив в Одесі. Як сприймаєш це місто? Чи хочеш далі там жити?

Це місто з дуже багатим художнім бекґраундом. Дехто називає мою прозу «одеською». І мені це дуже приємно, оскільки вважаю Бабеля одним із найкращих російських/українських/єврейських авторів. Коли я була 16-річною, то зачитувалась Генрі Міллером. Його роман «Тропік Козерога» був тоді моїм улюбленим романом, і там він порівнював Нью-Йорк, в якому відбуваються всі події цієї книги, з Одесою, про яку Міллеру розповідав друг. Одеса для мене — це не її історичний центр. Це передусім кам’яні хащі спальних районів. Я повністю продукт цих районів. Для мене вони сповнені моїх страждань і надій та страждань і надій тих, хто населяє Одесу. Не центр міста, в якому я, чесно кажучи, рідко буваю і не дуже люблю бувать, а саме кам’яні джунглі. Але я не надто прив’язаний до Одеси, тож, можливо, колись поїду звідси. Це не найкраще місце для життя, коли кожна вулиця пам’ятає і нагадує тобі про твої минулі муки та депресії.

Вадим Яковлев, Катя Лісовенко та Яна Бачинська

Як у тебе із заробітками, відчуваєш прекарність?

Потроху починаю зароблять своїм словом. Не літературою, а статтями, інтерв’ю та журналістикою. Відчуваю. Це дуже нестабільний заробіток. Але для творчої людини фінансова стабільність, мабуть, навіть небезпечна. Принаймні мені так видається. Сподіваюся, я помиляюся.

Розкажи про плани та про що ти мрієш в особистій і суспільній сферах.

Збираюся засісти за другий роман, знайти під нього видавництво і продовжувати розвиватися в напрямку написання текстів для різних видань. Пропозиції вже є. Сподіваюся, з часом їх буде більше. Щодо особистого і суспільного — не знаю. В цих сферах краще не мати планів — розчаруєшся. Треба дати життю любити тебе таким, як ти є, і не боятися, якщо життя іноді бігатиме до коханок та коханців.

Більше матеріалів