Влада Ралко — українська художниця, роботи якої мало кого залишають байдужим. Тілесність, самоідентифікація та людина — головні теми, з якими працює Ралко вже більше 20 років.

У 2001 році отримала премію Всеукраїнського трієналє живопису та була учасницею понад 50 республіканських та міжнародних виставок.

Настя Калита зустрілася з художницею та поговорила про її дитинство, колекціонування та поняття «кар’єра художника».

В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили про те, що в Україні дуже мало справжніх колекціонерів. Багато хто з них роблять «вкусовые поблажки». Які саме, на вашу думку?

Коли колекціонер тільки починає купувати мистецтво — яке начебто потрібно мати в зібранні — інколи він не витримує й бере те, що подобається йому особисто. Таке попускання — слабкість, що утворює прірву між улюбленим-красивим та актуальним мистецтвом, яке продовжує перебувати в паралельному просторі та наче відокремлене від усього.

Колекціонери не хочуть пускати до себе сучасне мистецтво та жити з ним близько. Я знаю таких, які купують хороші роботи, але не вішають їх на стіни, пояснюючи це тим, що сучасне надто серйозне для них.

Цьому інтерв’ю 5 років. Зараз щось змінилось? 

Справжнє колекціонування — велика відповідальність: людина залишає свій вибір, бачення мистецької ситуації чи творчості певного художника в історії. Зараз деякі колекціонери розуміють це, але мені не подобається надмірний історизм у колекціонуванні — я називаю його бухгалтерським, коли збирачі починають заповнювати лакуни в історії. Вони купують мистецтво з регіонів, додають у колекції імена, яких начебто не вистачає.

Я надаю перевагу особистому погляду. Колекціонер має діяти на власний ризик та розсуд: у нього може бути власне бачення мистецької ситуації та художників, він створює власну картину. Вона може бути дивною, неправильною, дуже особистою, але саме така історія мені цікава. Звісно, я маю на увазі не смакову прихильність, а власну позицію та особливий тип інтуїції, відчуття часу.

Кого, на вашу думку, треба зараз купувати? 

Нікіту Кадана, Андрія Сагайдаковського, Володимира Буднікова, Жанну Кадирову.

З якого моменту ви почали жити за рахунок художньої праці? 

Я не певна, що цей момент настав (посміхається). Бути художником — це власна відповідальність і ризик. Сьогодні купують роботи, а завтра ти живеш ще 2 роки лише за рахунок цих коштів.

Часом я роблю різні речі на замовлення, але вони пов’язані з моїм мистецтвом.

Останні роки у вас мало не кожен тиждень відкривається нова виставка. Чи можна сказати, що настав своєрідний пік вашої кар’єри? 

Мені це вже казали, але я не розумію, що таке кар’єра художника та як її можна окреслити. Я не пов’язую власні висоти чи перемоги з великою кількістю виставок.

Які у вас амбіції? 

Бути більш помітною в міжнародному контексті. Мені би хотілося вийти з українського простору. Для мене найголовніше — щоби моя мова не виснажилася й уникнути самоповторення. Останнє часто трапляється з художниками.

З яким би куратором в Україні ви би хотіли попрацювати?

Я завжди щаслива робити проекти разом із Валерієм Сахаруком. Також мені сподобалося співпрацювати з Костянтином Дорошенком.

«С украинским искусством будет все в порядке, когда оно откажется от приставки “украинское” и будет представлено в свободном диалоге со всем остальным искусством, а не останется в рамках национальной резервации. Странно ждать интереса к искусству только потому что оно “украинское”», — як тоді себе правильно презентувати, щоб з’явитися на міжнародній мапі мистецтва? 

Тільки один шлях — зробити щось таке, що буде необхідним для міжнародного контексту. Ми себе репрезентуємо, як українське мистецтво, але було б дивно побачити в серйозній інституції виставку французького чи німецького мистецтва.

Я не люблю, коли говорять «політичне», «феміністське» або «українське» мистецтво. Одразу це набуває такого вигляду, ніби українці й жінки попри національну та статеву приналежність ще й непогано малюють! (посміхається).

Тоді вам має не подобатися назва книжки «Чому в Україні є великі жінки-художниці». 

Тільки вчора її отримала. Документальна книжка, яка з жорсткою об’єктивністю відображає те, що відбувається у мистецтві України: безсистемність та травма радянського застою. Для мене «Чому в Україні є великі жінки-художниці» — це документ підтвердження відсутності ґрунтовної історії українського мистецтва.

Як налагодити систему мистецтва? 

Почати писати історію українського мистецтва. «Чому в Україні є великі жінки-художниці» відобразила те, що ми маємо на поверхні. У книжці ключовою є фігура Яблонської — яка безперечно працювала майстерно — але в мене вона викликає дуже багато запитань.

Яких, наприклад?

Соціалістичне мистецтво — це мистецтво, яке встановлювало безліч обмежень. Я розмовляла про це з Володимиром Будніковим (український художник та чоловік Влади Ралко — ред.) та питала його, як вони у свій час ставилися до того або іншого художника та  зрозуміла, що на той час інформації про міжнародне мистецтво майже не було, це була абсолютно закрита система.

Ваше мистецтво ніколи не уникає незручних питань: особливо тих, що стосуються політики. Остання тенденція серед нових інституцій — уникати ідеології та політики. Чи правильно це?

Будь-яке мистецтво політичне. Навіть якщо воно не апелює до певних ситуацій або конкретних речей. Наприклад, натюрморти Джорджо Моранді: безвихідь, яка є в них, відчувається відразу, коли дивишся на його роботи.

Ми звикли пов’язувати такі поняття, як політика та ідеологія, але це дуже різні речі. Коли говорять про ідеологію в мистецтві, мені взагалі здається, що це неприйнятно. Мистецтво перевершує будь-яку ідеологію.

Ви читаєте критику про ваше мистецтво? 

Я сприймаю ці статті відокремленими від того, що я роблю. Мені самій дуже важко говорити про те, що вважаю своєю головною справою. Здається, що своїми словами та висновками я затуляю інші шляхи, якими можно зайти в мої роботи.

Якось писала статтю про те, з чого починається моя праця над окремими творами чи проєктами. Як приклад я наводила ситуацію сну: ідея знаходиться в одній площині, і коли ти її витягаєш у реальність, вона змінюється й часом дуже суттєво. Я опублікувала цю статтю та почула закиди, що «Ралко малює нічні кошмари». Я не можу передбачити всі інтерпретації.

Чи були інтерпретації ваших творів, від яких вам було незручно? 

Дуже кумедна замітка в пресі, коли я виставляла «Китайський еротичний щоденник» у галереї Гельмана. Тоді про нього не написав хіба що лінивий. У мене десь навіть лежить ця стаття, де написано «як це янголя може малювати таку гидоту».

Ви пам’ятаєте ключовий момент у своїй кар’єрі?

Тоді я відчувала це інтуїтивно, але зараз я знаю це точно: маленька серія робіт на папері 2000-го року, які я зробила у резиденції в Чехії. У мене закінчилися полотна, я взяла папір А4 і почала малювати, спочатку використовуючи олійну фарбу, що залишилася від великих полотен. Виставка цих аркушів, яку курував Валерій Сахарук, називалася так само – «Роботи на папері». Саме там вкорінені всі мої щоденникові серії.

Остання виставка, яка вас вразила? 

Це велика виставка Мирослава Ягоди у Львівській галереї мистецтв. Ніколи не бачила його в такому об’ємі. Окремий й чимось близький мені художник, робіт якого до цієї виставки, я майже не знала.

Як вам працювати разом із Володимиром у резиденціях та над спільними виставками? 

Ми працюємо на різних поверхах (сміється). Ми обговорюємо роботи одне одного, але на певних етапах мовчимо, щоби коментарями передчасно не зашкодити процесу.

Окресліть теми, з якими ви працюєте.

Людина та те, як вона виживає в рамках системи — головна тема всієї моєї творчості. Я нікуди не можу піти від шрамів, отриманих із радянського дитинства.

Період Майдану був дуже відчутним у вашій творчості. 

На художника неможливо вплинути, якщо він цього не хоче. Майдан потужно промовляв про життя та смерть, про систему та ірраціональну частку, яка робить людину людиною — готовність ризикувати.

Що вас сформувало такою, яка ви є? 

На мене дуже вплинула родина. Там мене вчили говорити й обговорювати серйозні теми. Розмовляти не про побутові, а філософські речі. Навіщо є людина, навіщо їй жити, як ставитися до смерті, любові та де шукати сенс життя — всі ці розмови виводили мене на подальші роздуми.

Текст: Настя Калита

Світлини: Марія Павлюк