2018 рік. Інтерв’ю Анастасії Леонової, кураторки, дослідниці й історикині мистецтва з засновником UPHA Мішею Педаном, що увійшло до видання. Публікується вперше. 

Як і коли все починалося та які були передумови для створення UPHA?

Все почалося з Юри Салабая, який у 2008 році отримав річну стипендію на навчання у фотографічній школі (Kulturama — прим. ред.) у Стокгольмі, де я викладаю. В останній момент мені повідомили, що я можу обрати одного фотографа для цієї стипендії. І, щоб не відкладати на наступний рік, я мав встигнути представити стипендіата за тиждень. Кандидата я вирішив шукати в інтернеті, зрештою знайшов український сайт (photosight.ua, сайт припинив свою роботу у 2016 році — прим. ред.), де немолоді автори виставляли котиків і оголених дівчат у снігу, але там також публікувалася молодь, яка намагалася працювати з сучасною фотографією. 

Щоб привернути увагу до проблеми, потрібно влаштувати скандал, що я і зробив: зареєструвався на цьому сайті й оголосив конкурс для молодих фотографів. Звичайно, мене зустріли вигуками на кшталт «А хто ти такий і що тут робиш?». Оголошений мною проєкт називався «20м» — за умовами конкурсу, знімання обмежувалося територією однієї кімнати, а призом був фотоальбом. 

Упродовж тижня на сайті молодь активно викладала фотографії. Було багато хороших картинок, але фотографії Юри Салабая, який публікувався під псевдонімом «44», вочевидь, були найкращими. Я йому подзвонив і кажу: «Альбом лежить у мене, можу його надіслати, або можеш приїхати у Швецію на рік навчання». Він, звичайно, обрав Швецію. 

Ввечері я оголосив, що переможцем став Юрій. Усі погодилися, хоч і обурилися, коли дізналися, що справжнім призом було навчання. З цього сайту я пішов, Юра приїхав і почав вчитися у Швеції, а метод скандалу в межах сайту я залишив на майбутнє. Майбутнє не змусило чекати: через кілька років я опинився на сайті Національної спілки фотохудожників України (НСФХУ). 

Виявилося, колись мене прийняли туди як почесного члена за якісь мої уявні заслуги ще в Радянському Союзі. Зайшов, дивлюся — там ті самі фотографії й та сама молодь, яка відчайдушно намагається щось робити. За відпрацьованим сценарієм я розкрутив скандал, що довго тривав із криками та зойками «Ти не фотограф!». А коли точка кипіння сягнула максимуму — я запропонував тодішньому голові Спілки (НСФХУ — прим. ред.) зробити виставку під назвою, ще досить радянською, «Два погляди на українську фотографію».

Тут усе зрозуміло: дві структури — два погляди. Я прекрасно розумію, як працюють усі ці структури й логіку їхнього мислення. У 1987 році нам вдалося обдурити обком комсомолу, КДБ, чи важко після цього провести Спiлку? Без докорів сумління я запропонував зробити цю виставку зусиллями двох кураторів — один мусив бути від Спiлки, а іншим куратором був я.

Обравши дві групи фотографів, я надав повну свободу учасникам у створенні проєктів для виставки — це були група «Шило» і група львівсько-київських фотографів. Усе йшло за планом. Але за день до відкриття виставки я прилітаю до Києва, мене зустрічають колеги й кажуть, що приміщення, яке повинна була надати Спілка, відкололося. На наші пошуки оперативно відреагували Віктор Марущенко (галерея «Ра») та Ігор Гайдай («Гайдай студія»). 

Ми поділили виставку на дві частини, у кожному просторі була одна стіна наша, одна їхня. Спілка зробила саме так, як я й розраховував. Навколо експозицій виставок розгорнулася широка дискусія. Було все: крики, зойки, поцілунки, бійки, самогон, горілка та коньяк. Усе змішалося — і душа й тіло, але загального консенсусу та точок дотику в розумінні сучасної фотографії ми не знайшли. Я розумів, що це шанс щось змінити, не докладаючи особливих зусиль. Мені стало шкода втрачати такий шанс, оскільки ажіотаж та активність були очевидними.

Через пів року я повернувся до Києва, попередньо почавши обговорення ідеї створення певної структури Української фотографічної альтернативи (UPHA). Хотілося зібрати молодих фотографів, створити необхідну платформу з можливістю спілкуватися та робити спільні проєкти. 

Формуючи групу, ми долучали як художників, так і кураторів, журналістів, теоретиків. Оскільки ніяких членських внесків, квитків і серйозних рішень щодо зарахування ми вирішили не вводити, кожен, у кого був гідний уваги фотографічний проєкт міг увійти до UPHA.

Під час Міжнародного фестивалю ломографії в Україні LOMOFEST (Київ, 2011), ми оголосили про заснування UPHA. Після цього зробили кілька спроб зареєструвати й легалізувати організацію, але досі цього не зробили. Тож UPHA залишається інтернет-платформою та каталізатором на доволі туманному рівні.

Початкові плани виправдалися?

Все спрацювало саме так, як я собі й уявляв. Є теорія одного з Нобелівських лауреатів, яка полягає в тому, що для серйозних змін потрібні не великі механізми, а серія поштовхів. За ці роки кількість молодих авторів та авторок, які вже гідно представляють себе в міжнародному контексті, отримують призи й роблять сильні виставки, просто зашкалює. Ефект дуже серйозний. Не можна сказати, що все завдяки UPHA. Але, з іншого боку, без UPHA ці всі процеси, імовірніше, зайняли б у 3-4 рази більше часу.

Тобто UPHA створює сприятливий клімат і мотивацію для розвитку фотографів?

Це платформа, яка є каталізатором зміни фотографічного життя в Україні. Перше питання, яке я собі поставив — в якому сенсі альтернатива? Це не альтернатива фотоклубам, НСФХУ — це абсолютно безглуздий спадок радянських організацій. Альтернативою в нашому випадку було інакше мислення.

Як зараз (2018 рік — прим. ред.) проходять рішення про зарахування нових членів до організації? Це вирішують регіональні координатори або весь колектив?

Колективні рішення ухвалюються лише у випадках конфлікту. Якщо хтось хоче вступити до UPHA і пише мені — я направляю його до координатора регіону, в якому працює фотограф. Моєю відповідальністю в групі є міжнародні відносини. Жодних суперечок через зарахування нових учасників не було. Щоб увійти до складу UPHA, важливо мати потужний фотографічний проєкт.

Скільки сьогодні учасників у групі?

Сторінка на Facebook каже, що 200. Ми намагалися зробити сайт, але ним ніхто не займався. З одного боку — погано, що в нас немає серйозної презентації UPHA, а з іншого — ми ніби є, але про нас ніхто до ладу не знає. Це дає нам деяку свободу.

Що потрібно UPHA сьогодні, щоби розвиватися й продовжувати виконувати свої функції?

Я не очікую бурхливої активності фотографів, активнішими мають бути куратори. Це неоціненний матеріал, до якого мають доступ одиниці. Українська фотографія дуже високого рівня, просто сьогодні вона потребує грамотної репрезентації.

Видання UPHA Made in Ukraine можна передплатити за спеціальною ціною до 10 квітня 2021 року за посиланням https://booksha.com/