Про сюжети

Юра (розповідає про одну з робіт, зображення нижче «Весна», 2019): Ця картина зовсім про інше, а червоний колір — просто декоративний елемент і не несе в собі ніякого підтексту. Там інший сюжет, який не має стосунку до червоного кольору.

Людина, в надії посадити дерево і щось залишить по собі, насправді робить механічну справу, якій сама надає сенсу, щоб заспокоїтися і відчувати себе більш важливою у власній свідомості.

А який сюжет тоді?

Я хотів показати весну з допомогою безликих людей, які саджають дерева. Метафора того, що людина, в надії посадити дерево і щось залишить по собі, насправді робить механічну справу, якій сама надає сенсу, щоб заспокоїтися і відчувати себе більш важливою у власній свідомості. Дерева — символ пустоти, які нічого в собі, по суті, не несуть.

Чому у твоїх роботах часто зустрічається червоне сонце? Одна з моїх найулюбленіших — картина з дівчинкою, яка біжить на зустріч такому сонцю.

Червоні сонця в різних картинах несуть однаковий сенс. Коли я бачу червоне сонце, воно виглядає страшно, а в картині я використовую контраст, щоб це символізувало ще більший страх.

А з цією дівчиною?

Там на фоні неяскраве небо — чорне, похмуре. Робота про дівчинку, яка тільки почала дорослішати, розуміти ситуацію, але з неправильної сторони. Вона начебто біжить в сторону світанку, але в її голові — попереду звичайне золоте сонце, голубе небо і білі хмари. Я це показав з іншого боку, бо не завжди дітям правильно пояснюють що є чим і як на це дивитись. Тому з її сторони чорне небо і червоне «адське» сонце — це щось позитивне, а вона безтурботно біжить на зустріч йому.

Розкажи про радянські сюжети. У тебе їх настільки багато, що навіть важко виокремити якусь одну картину. 

В останніх роботах цього майже немає, а було тому, що я менше пропрацьовував свій внутрішній світ і малював те, що першим впадало в очі. У дитинстві в мене був портрет Леніна, який я перемалював у 8 років, хоча навіть не знав, хто це. Пройшло не так багато часу після розпаду Радянського Союзу, якщо відкрити барбершоп і палатки з польськими продуктами, то не сильно щось зміниться глобально.

Використовувати якісь елементи чи сюжети, характерні СРСР — це те ж саме, що складати речі в шафу, куплену ще в 1980-ті, те ж саме, що протирати старий кришталевий посуд в серванті — це все просто «речі», але їх не можна просто так взяти і викинути: вони входять у твій побут і стають частиною пейзажу навколо. Підпис в політичних «бумажках» не змінить людей одним розчерком ручки, потрібно довго і плідно пропрацьовувати всі питання, щоб отримати щось нове, щоб говорити, що використовуються «ті» сюжети, радянські, в наш новий абсолютно інший час.

Так, Червоноград — перше місто в УРСР, яке скинуло монумент Леніна, але цей жест символізував знищення тільки найгірших пунктів в ідеології і вчинках. Хоча цей памятник символізував і більш прості речі, з яких формувалася людина того часу, речі, які залишились і до сьогодні.

Червоноград — радянське місто, в багатьох людей у головах працюють старі установки, що сформувалися ще при Союзі — це впливає на зовнішній світ, а особливо на молодих людей. Потім ці молоді люди займають більш високі посади і впливають уже на місто по-своєму. Через ці зовнішні впливи я все брав на себе і використовував у своїх картинах. Тому я особливо не розділяю на радянські сюжети і сучасні — вони частина середовища довкола. У моїх колажах найбільше всього цього «совкового», але це не було ціллю, просто журнали були в мене вдома, і їх можна купити дуже дешево в інших людей. 

Використовувати якісь елементи чи сюжети, характерні СРСР — це те ж саме, що складати речі в шафу, куплену ще в 1980-ті, те ж саме, що протирати старий кришталевий посуд в серванті — це все просто «речі», але їх не можна просто так взяти і викинути: вони входять у твій побут і стають частиною пейзажу навколо.

Ще один сюжет, про який хочу поговорити — у тебе багато персонажів у протигазах, це якось пов’язано з Чорнобилем?

Абсолютно ні, але в різних картинах він має різне значення.

Розумію, просто побачила це саме в період, коли вийшов серіал «Чорнобиль»…

Це абсолютно не про Чорнобиль. Персонажі у протигазах — образ людини в масці, яка не з допомогою свого рота, а з допомогою додаткової трубки направляє її в те місце, де вона може дихати. Це такий символ, що людина сама обирає, чим їй дихати. 

У нашій розмові під час прогулянки ти багато говорив про те, що хочеш відійти в майбутньому від живопису і спробувати щось нове. Про які саме медіа тут йдеться і чому вже затісно в живописі?

Цілі такої немає, я її перед собою не ставив, але було б непогано спробувати. Я до мистецтва не ставлюсь як до чогось супер серйозного, де не можна сміятись і потрібно бути вдягнутим лише у строгий костюм. Хочеться бешкетувати і робити різні речі, які приходять в голову. Може, не завжди правильні за структурою чи подачею, але головне, щоб голова постійно була зайнята придумуванням чогось. Хочу спробувати працювати над темами, які просто цікавлять мене, але я в них не дуже тямлю на більш серйозному рівні.

Про майбутні проєкти не буду говорити.

Давай ще про україночок поговоримо.

Картини з україночками — це абсолютно не компліментарний проєкт Україні, не патріотичний. Це кітч: целофановий пакет супермаркету з принтом вишиванки, мій жартівливий погляд. Зображені дуже очевидні, стандартні сюжети з українського фольклору. Коли думаєш про Україну, відразу малюєш українку у вишиванці — це дуже просто, але я подумав, що я теж не дуже глибокий інтелектуальний художник, тому показав це так просто. Я створив жартівливу серію, використовуючи стандартні елементи.

Чому часто присутні також червоні обличчя і червоне сонце?

Цю серію приписали чомусь до Малевича, бо люди шукають знайомі образи, але це не так. Я брав за основу ляльку-мотанку, в якої не було лиця, і просто додав очі. Людина без лиця, яка символізує собою Україну, з’являється декілька разів на свята, а далі люди ходять не в святкових речах, які символізують їхній психологічний стан, а вишиванки… Витратити купу грошей раз в рік на застілля, щоб показати себе такими, яким ти не є, «випендритися». Вишиванка — один зі способів показати те, чим Україна зараз не є, на жаль.

Про становлення

Давай повернемось трошки на початок. Розкажи, будь ласка, з чого все почалось і як з’явилося мистецтво у твоєму житті? 

Я не скажу, що мистецтвом займаюсь, щоб донести якусь глибоку думку до світу чи людей. Мистецтво — це вбивання часу, щоб зайняти чимось руки і голову, аби не лізли туди більш негативні думки і ситуації ззовні. Для сюжетів картин я беру проблеми з життя, які не можу, наприклад, ніяк вирішити, а з допомогою картин я їх проговорюю. Я багато разів повторюю одні й ті самі теми і в такий спосіб проблема замилюється, стає рутинною, тому її легше сприймати в реальному світі. Коли проблему намалювати, то вона переноситься з реального світу у вигаданий. Наприклад, намальований монстр менш страшний ніж реальна людина. Це переноситься з реального світу в намальований і так допомагає мені не помічати проблем, які я не можу і не буду вирішувати. 

Багато таких «монстрів»?

Так, дуже багато, які вибиваються зі соціальних взаємодій, соціальних правил, різних соціальних обов’язків і все таке інше. Вони дуже тиснуть і замилюють мене як особистість.

Чи пам’ятаєш ти ключовий момент, коли почав малювати?

Я вважаю тоді, коли почав займатись web-punk. Web-punk — це субкультура, що з’явилася в інтернеті, це такі колажі, в яких використовуються елементи інтернету: іконки комп’ютерні, меми та символи. Мені дуже сподобалась ця субкультура і я, коли просто був в інтернеті і нічим не займався, почував себе там як вдома. Я зрозумів, що є частиною чогось, а раніше не був частиною нічого і це мені допомогло напрямувати свої думки, вільний час і зайняти руки. Я відчув себе менш самотнім, хоча ні з ким не спілкувався.

Скільки тобі було років?

Це сталося у 2013 році.

Ти і зараз ні з ким не спілкуєшся, наскільки я розумію, і це радше не через те, що ти не бажаєш спілкуватися, а через те, що інакше не можеш?

У мене дві особистості. З одної сторони — я хочу мати багато друзів і спілкуватись, бути в тусовці, а з іншої — мені це бридко, це напрягає і коли я пробую влитись в компанію, піти кудись, то мене дуже бісить це навколишнє середовище, всі люди, які веселяться і сміються з якоїсь фігні. Я не знаю, як це контролювати. Для мене спілкування — це як підготуватись до реферату, аби було про що розмовляти. Коли я з кимось гуляю, то переважно мені некомфортно, бо завжди голова забита тим, що би такого сказати, щоб не здаватися нудним і показати себе з кращого боку. Навіщо мені витрачати час на підготовку до цього «реферату»? Тільки через те, щоб мені було потім некомфортно? Я не бачу сенсу в цьому всьому спілкуванні. 

Про Червоноград

Розкажи, будь ласка, про своє середовище, в якому ти виріс, і його вплив на тебе.

Середовище стандартного провінційного міста. Спочатку була школа, в якій я до 8-го класу був більш нормальним, активним, радів, мав друзів. Потім я зрозумів, що був просто клоуном і привертав до себе увагу — я переосмислив себе. Пам’ятаю, як взяв на заняття з праці приправу з «Мівіни», знюхав її в ніс, а потім у мене пішла кров. Не знаю, навіщо я це зробив. Просто хотів уваги.

Я Червоноград і люблю, і ненавиджу, бо це середовище зробило мене таким, яким я є, і ці сюжети в картинах. Пропрацювання цих ситуацій — дань цьому місту за все пережите. Я живу в цьому, малювати Нью-Йорк чи Донбас було б несправедливо.

Потім, у 9-му класі, я перестав вчитися, перестав гуляти з людьми, яких тоді вважав друзями, просто сидів весь день вдома за комп’ютером або малював. Це були стіни, за які я ніяк не виходив, декілька разів лише намагався, але розумів, що у мене не вийде і мені це непотрібно. 

Червоноград — просто вид з вікна, з яким я ніяк не контактую, чорний фон.

Тим не менш, Червонограда багато в твоїх роботах.

Я Червоноград і люблю, і ненавиджу, бо це середовище зробило мене таким, яким я є, і ці сюжети в картинах. Пропрацювання цих ситуацій — данина цьому місту за все пережите. Я живу в ньому, малювати Нью-Йорк чи Донбас було б несправедливо.

Розкажи про період формування техніки: від колажів з 2013-го року, як з’явився живопис? 

Дівчата з нашої школи вчились на швей і там же вони малювали моделей з одягом. Одночасно їхній вчитель займався підготовкою людей до вступу в Академію мистецтв до Львова. Тоді мені не було що робити, тому вирішив також записатися на ці курси малювання олівцем. 

Скільки ти там провчився?

Рік. Там я встиг навчитися побудові голови і, в принципі, це все. На цьому моє навчання в академічному стилі закінчилось. Потім я спробував малювати щось своє. Спочатку це були звичайні портрети й візерунки, останні з яких пізніше почали складатися в обличчя. Я зробив серію створінь з великою кількістю візерунків. Нічого особливого зі смислового навантаження вони не несли, але стали поштовхом для появи сенсу в період після них.

Розкажи про появу цього сенсу.

Сенси з’явилися тоді, коли мені стало ще гірше в голові. Коли трапилась погана ситуація в житті, я вирішив зі злості створити живопис, який уже був наповнений сенсом. Ранній період візуально виглядає жахливо, але теми, які я там показував, мені були близькі. Далі все прокачувалося, — і сюжети, і сенси, і живопис — усе з часом покращилось.

З 2015-го року і до зараз — що ключового відбувалось за ці 5 років?

У цей період я малював візерунки, а потім поїхав у село і знайшов журнали «Здоров’я» та «Християнка» і там були цікаві вирізки. Так я вирішив працювати з колажем і зміксувати його з живописом у невеликому форматі. Це одна подія, що вплинула чисто на техніку. 

Поява власного менеджера — Станіслава Сілантьєва — це ключова подія?

Так.

Коли це відбулося і як змінилася кар’єра?

4 роки тому. Йому сподобались мої картини і він кілька разів писав, хотів просто купити. Потім запропонував співпрацювати, а я погодився, тому що прагнув розвиватися. У мене не було грошей навіть на ДВП, а Стас запропонував полотна, фарбу й усі інші основні матеріали. Мене підкупило те, що я міг розвиватись, малювати на великих матеріалах, розвивати більші теми, що раніше не влазили в мої формати. Станіслав допомагав мені з виставками, на які я сам ніколи б не потрапив, морально підтримував і допомагав чим міг в інших аспектах, хоча очевидно, що це був більшою мірою благодійний жест, адже на моїх картинах грошей не заробити. За це я йому дуже вдячний. 

Співпрацювати ви почали десь з 2016-го?

Десь так. Це був ключовий момент, бо це був розвиток з погляду моєї репрезентації на більш широку публіку. 

Про виставки та теми

Розкажи, будь ласка, про проєкти в Dymchuk Gallery та на Харківській бієнале.

Я не працюю проєктами, у мене завжди одна робота — одна тема. Тому всі мої виставки і в Dymchuk Gallery, й в інших місцях — на одну тему. Їх можна описати одним і тим самим описом, що в мене був на першій виставці.

Що це за тема?

Депресія, замкнутість у собі, соціофобія, соціальні проблеми — це моя лінія. Усі інші концепти створені кураторами.

А втім, живопис можна розсортувати на певні концепти…

Звичайно, можна, але коли я малював, то ніколи від початку не мислив проєктами. Зараз я розвиваюсь і почав думати більш серйозно над роботами, які створюю.