Експедиції у пошуках традиційної музики: 5 дослідників про музичний фольклор

Експедиції у пошуках традиційної музики та старовинних пісень часто нагадують сюжети фільмів різних жанрів: від комедії до детективу і від трилера до еротики. Буває, що й містика трапляється. Тільки любов до цієї музики й бажання зафіксувати і зберегти пісні та мелодії, які залишилися у селах, дають дослідникам сили проживати найфеєричніші ситуації — і після цього вирушати у нові експедиції. Ми поговорили з п’ятьма лекторами освітньої платформи «Рись» і з’ясували, що дослідження музичного фольклору — це не лише бібліотеки та архіви, а ще й значна частка пригод та екстриму. Традиційна музика стала стилем життя наших героїв, тому вони не лише досліджують її, але й виконують так, як це роблять люди у селах — без спрощень та аранжувань.

exc-5f91aac353baf94469621511

Ще 100 років тому кожну подію в житті українців супроводжувала музика: наші предки колядували у час зимових свят, закликали весну і проводжали русалок, водили куста і стрілу, співали й танцювали під під скрипку з бубном на весіллях. У селах постійно лунали співи та інструментальна музика — сьогодні їх прийнято називати традиційними. У радянський час ця практика була майже знищена: традиційні мотиви лягали в основу оркестрових та хорових обробок, які у концертних залах виконували артисти у сценічних костюмах. На зміну рукотворним інструментам прийшли фабричні, а «сирий» автентичний спів почали вважати вульгарним.

Обряд «Проводи русалок», реконструкція обряду (організатор Заєць О.В., студент КНУКіМ). Київська обл., Макарівський р-н, с. Людвинівка, пос. Тернопільське (переселенці з Чорнобильської зони). Експедиція Лабораторії етномузикології НМАУ ім. П.І.Чайковського, 20.06.2011 р.: Клименко І.В. (кер. експедиції), Скаженик М.В., Заєць О.В. (асистент), Коробов О.Ю. (оператор). Фото з архіву Ірини Клименко

Утім, навіть наполеглива робота ідеологічної машини не змогла знищити традицію вщент. Ба більше, Україні пощастило: тоді як у Західній Європі музиканти-носії традиції вже давно зникли, у наших селах досі можна знайти автентичних співачок та співаків, бубністів та скрипалів і записати від них цю неймовірну музику у природній фактурі. За останні 50 років вдалося зібрати величезну базу знань і частково реконструювати втрачене. Освітня платформа «Рись» робить саму традиційну музику та знання науковців про неї зрозумілими й доступними для всіх охочих. У людей з міст, не залежно від того, яку професію вони мають у повсякденні й чи мають музичну освіту, з’являється можливість досліджувати та опановувати традиційну музику. Для цього, за підтримки Українського культурного фонду, «Рись» запустила перший в Україні цикл онлайн-лекцій про традиційну музику, де етномузикологи в легкому форматі діляться безцінними знаннями, до яких раніше мало доступ лише вузьке коло фахівців. Лекції є безкоштовним і доступним з будь-якої точки світу.

Експедиція ЕГЕ films 2019 рік, с. Волевачі Козелецького р-ну Чернігівської області. Фото надано Іриною Данилейко

Експедиція ЕГЕ films 2019 рік, с. Жуківщина Козелецького р-ну Чернігівської області. Фото надано Іриною Данилейко

Сергій Постольников

Музикант, учасник гуртів US Orchestra, «Чорноморці» та «ГуляйГород». Досліджує традиційну скрипку, цимбали та басолю

(чорна комедія)

Якось натрапили ми на скрипаля — Петра Яковича Плескача, у селі Веселівці Диканського району на Полтавщині. Петро Якович і у першу скрипку грав, і вторувати (у другу скрипку грати) міг, і взагалі — родовий скрипаль. В нього всі чоловіки в роду музикували: і дід, і батько, і дядько, і брати двоюрідні. Взагалі я вам так скажу — мені приховувать нічого — я таких, як він, потім більш не зустрічав ніколи: такий Петро Якович живий був, такий захоплений музикою. Ми приїхали, записали його, а потім запропонували йому поїхати з нами ще до іншого скрипаля — Желізняка Михайла в село Заворскло під Полтавою. А Петро Якович людина була така: клас, і підірвалися. Тож поїхали.

Коли ми всі разом здибалися, то виявилося, що Желізняк не знає, як вторувати, та й репертуар у нього був, чесно скажу, попсовіший, ніж у Плескача. Але ж Петро Якович без сумніву віддав йому цю пальму першості: ти грай цю першу скрипку, я буду вторувати. І ми позаписували ці всі їхні танці у такій дивній комбінації. Це був живий натуральний експеримент. І все йшло дуже добре, аж поки надворі не стемніло…

Весілля, с. Бакумівка, Миргородський р-н Полтавська області. Фото з етнографічної збірки «Древо»

То був листопад, холоди такі, що зуб на зуб не попадав. Ми ж собі думали, що якщо ми до вечора вперлися, то, може, якось і прихистять нас там, у Желізняка. Але ні: щойно ми запис закінчили: «Ну все, дякуєм, їдьте». Ми виходимо, двері за нами зачиняются, а попереду — лише темінь, далі носа нічого не видно. Ліхтарів по цілому селу немає — роби що хоч. Електрички вже в такий час не ходять, тож дорога одна — на трасу. Тільки ж як туди дійти?..

Коротше, ми якоюсь правдою-неправдою дісталися за переїзд на трасу. Стоїмо. Порожньо, ні душі. І тут, значить, автобус з ночі виїздить. Ми раді-радісінькі заходимо, а там — повно якихось незрозумілих людей — і куди вони наніч? Ну бог із ними. Петро Якович так зрадів, що на радощах почав грати прямо там, в автобусі. Шкода, що смартфонів тоді ще не було, щоб те все зафіксувати.

Весільний поїзд або «циганщина», Черкаська область. Фото з етнографічної збірки «Древо»

Викуп, с. Трубайці, Хорольський р-н, Полтавська область. Фото з етнографічної збірки «Древо»

І ось доїхали ми до Полтави, і все: автобус далі не йде. А від Полтави ще треба доїхати до Веселівки… Зійшли ми з автобуса, пішли на край Полтави, як на Диканьку їхати, стали на трасі. Темно, нас не видно, хіба як яка машина проїде, то фарами нас освітить. Стоїмо ми, значить, чотири дядьки — отака команда… Хто, яка попутка стане тебе забирать? Фіг його знає, що воно за люди. Вже думали там і заночуємо в лісосмузі. Аж тут — щось зупиняється. Темне, не розгледиш, що воно й за транспорт… Ну, ми підходимо. Віддаля ще, пам’ятаю, запах хвої мені в ніс ударив. Дивимося: а то катафалк. Видно, буквально тільки що одвіз кого там ховали, бо отой свіжий запах хвої — то з вінків похоронних. Визирає звідти водій і питає: «Вам не до Диканьки?». Воно б і радіти, а все якось не по собі. Ми: «Та до Диканьки». Сіли ми в той катафалк: хвоя, темінь, тільки мотор гуде. Цього разу Петро Якович не грав уже, їхали мовчки.

Доїхали на світанку, потім ще пішки до Веселівки. Потомлені, дійшли до Петра Яковича хати. Думали спати ляжемо, аж ні: тут син його приїхав молодший. І як він накинеться на батька: мовляв, куди він поперся невідомо-куди невідомо з ким, ще й поночі?! Наступного, каже, разу катафалком тебе з такої подорожі й привезуть. Петро Якович слухав-слухав, але на своєму спокійно стояв. Такий був впевнений, що це все треба робить, і він це робив, хоч би хто йому що казав.

Дружки танцюють, Лубенський р-н, Полтавська область. Фото з етнографічної збірки «Древо»

Ірина Клименко

Досліджує спів Полтавщини та Полісся, кандидатка мистецтвознавства, завідувачка Київської Лабораторії етномузикології (LEK) у Музичній академії ім. Чайковського, співачка легендарного гурту «Древо» (київське), викладачка традиційного співу

(еротика)

Я найбільше їздила в експедиції на Полісся, то й історії мої звідти. Поліщуки — люди дуже відкриті. Легко розповідають свої історії, але також лізуть і у твоє особисте життя, коли ти до них не перший раз приїздиш. Розповідали ці історії, як правило, після гарної поліської вечері не без пляшечки. Бувало таке, що поїдемо зі студентами, і після сеансу всі уже полягають втомлені, а мені спати не випадає. Бабуськи клали на мене око, що зараз вони мені порозказують про свої любові: що там у кого було. Мене притуляли до теплої пічки, і я мусила вислуховувать місцеві легенди й плітки – бо ми ж тут ночуєм, нас прийняли. З досвіду я вже знала, що після збирацької роботи буде ще й ця «рубрика».

Найсмішніше, що до таких розказнів вдавалися і чоловіки: на невістку нарікали, хто яка відьма — ну це ж золоте діло розказати. І от була одного разу історія — там був вираз цікавий, етнографічний, що стосується еротичного життя поліщуків. У місцевих жителів, як виявилось, є цікава звичка. Вони коли говорять, можуть до тебе дуже близько підходити: соціальна дистанція — це не про них. Коли вони щось таке розповідають, що не для сторонніх вух, то навіть коли нікого близько немає, людина тебе торкається отак за плече, а часом ще легенько б’є в груди. Весь час тебе займає – чи ти її слухаєш? Навіть, якщо ти дивишся їй в очі. І коли ще це баба, то й ну ладно, а тут мені попався мужичок. Мені років 30 тоді було, а йому десь під 60, я сприймала, звичайно, його як старшу таку людину. Він посварився з жінкою, і вона жила в другому десь селі.

І от він мені розказує і б’є мене так у груди: «У мене, — каже, — із жінкою така проблєма. Але ж ти знаєш: я ще вовка боюся!». Думаю: «Хто ж не боїться вовка?». Але ж він так мені в очі заглядає: «Ну ти ж знаєш, що це таке?» Бачить, що я геть не розумію. І тут він мені розповідає «еротічєску сільську історію». «Ну ти ж знаєш, як ото собака сидить на цепу на прив’язі, і приходить вовк з лісу…» А це Полісся: реальні вовки, все це є. «Так от собака прив’язаний, він боїться, він втекти не може від вовка. Він вкусить його не може і боїться. І тоді він отак дибки встає!» Дивиться на мене, бачить, що я все ще не второпаю, про що насправді мова: «Ну то в мене вранці теж встає!»

Молоді з іконами, с. Бакумівка, Миргородський р-н Полтавська область. Фото з етнографічної збірки «Древо»

Вони такі цікаві «рібьята», ми не зовсім розуміємо їх: які у них форми залицяння… У місті то ясно: скільки є форм «оказанія вніманія». А от в селі вони своєрідні, і треба було розуміти цю мову. От я не знала: мені вже треба його боятися, викликати колегу, виходило це вже за рамки норми чи ні… Але ні: виявилося, що то просто він зі мною поділитися хоче своїми переживаннями. Бо односельцям того не розкажеш, а сторонньому — легше, ніби попутнику в потязі…

Наталка Хоменко

Співачка, викладачка традиційного співу, досліджує жорстокі романси, кандидатка філологічних наук, викладає в КНУ ім. Т. Шевченка. Під її керівництвом працюють співочі гурти Народного ансамблю української музики «Роксоланія»

(містика)

Ми тоді ще їздили з касетними диктофонами і дублювали: як мінімум на дві касети писали, щоб не втратити інформації, якщо станеться технічний збій. Ми підходимо до хати, а там бабуся. Вона така з інтересом, починаємо говорити. І вона питає: «Ви ж хочете записувати?», я кажу: «Ну да, будем записувати, нам же це потрібно для архіву». А вона: «Хочете, я вам побалакаю, але нічого не пишіть». Ми такі: «Ну добре-добре, звісно, не будемо писати». Але ж ми кажемо, що не будемо, а самі диктофончики ввімкнули, і воно собі все пише. Ми поспілкувалися з бабусею, розпитали у неї, що могли, потім далі пішли по селу. Ввечері завжди ми приїжджали коли в готель, де ми ночували, то робили «реєстр експедиції» — тобто по свіжій пам’яті писали всі одиниці, які записали — для того, щоб легше потім було впорядковувати матеріал. Ми сідаємо в готелі на ліжках, я вмикаю свій диктофон, ну і тут до цієї баби запис є, а потім після цієї фрази «Чи будете записувати?» йде «Ш-ш-ш-ш…». Просто промотується, немає запису. Я перемотую далі — думаю, напевне, якийсь стався збій, кажу дівчатам: «Ану, давайте другий диктофон, бо в мене щось збилося». Вмикає моя колега: те саме. Запис до цієї хати є, тільки ця баба — теж: «Ш-ш-ш-ш…». Тиша. Були ми там десь годину: година тиші, наступна хата — знову є запис. І ми такі до стіночки прижалися — і тиша, і таке німе питання: а що це було?.. І в нас такий переляк пост-фактум, що ми реально попали до якоїсь знахарки непростої.

Рижий Григорій Григорович, с.Лютенські Будища, Зіньківський район, Полтавська область, 2019. Фото: Марта Іванек

Андрій Левченко

Музикант гурту US Orchestra. Досліджує українські традиційні бубни, заснував проєкт Bubny.in.ua 

(детектив)

Фольклористи діляться на дві категорії: є такі, що займаються вокальною музикою переважно, і вони приїздять в село, обстежують, шукають там різних бабусь. А я займаюся інструментальною музикою, і тут трошки інша специфіка. Інструментальна музика відійшла швидше, тобто зараз не в кожному селі можна знайти навіть бубніста чи гармоніста, а скрипаля — то майже зовсім не можливо. І тому кожна експедиція — це, по суті, детектив. Дуже мало музикантів, і я часто вдаюсь до такої схеми: вмикаю на ютубі якісь Дні села чи там фестивалі «Калинонька» чи ще якісь трешові всякі відео на 2,5 години, але там можна побачити десь на 5 хвилин якогось, наприклад, гармоніста з бубністом. Тоді орієнтуєшся, який це район, яке це село — це може там звучати. Їдеш в те село, друкуєш фотографію (скріншоти з цими дідами), їдеш, ходиш по селу і питаєш: «Знаєте цього дядька? Де він живе?». Знаходиш, ідеш до нього і записуєш.

Експедиція ЛЕК 2007 рік, с. Крути Ніжинського р-ну Чернігівської області. Фото надано Іриною Данилейко

Два роки тому ми були в Диканьці в Полтавській області. Ми зайшли у Диканський краєзнавчий музей, щоб проглянути експозицію. Там нібито була фотографія з музикантами, запис яких ми мали, а фотогафії не мали, і нам було цікаво подивитися. Після того, як ми побачили цю фотографію, спускаємося донизу, а там сидить музейна працівниця і питає: «Хлопці, а що ви шукаєте? Чим цікавитеся?». Ми почали розказувати, що ми їздимо в експедиції, шукаємо старих музикантів, шукаємо людей, які пам’ятають щось про давню інструментальну народну музику, або знають інструменти, або мають їх. Вона каже: «Ми були в сусідньому районному центрі, Зінькові, на Дні міста, і там ходив один дід з бубном, приставав до різних музичних гуртів, щоб пограти. І коли він грав, у нього дуже гарно виходило». Ми почали розпитувати про нього: звідки він, де він живе, як його звуть, який у нього номер телефону? Вона каже: «Я не знаю, я його бачила тільки у Зінькові. Ми були з моєю молодшою колегою, вона нас сфотографувала, і там на фоні був цей дід». Вона їй дзвонить, і та дівчина приходить зі своїм смартфоном. Ми з нею переглядаємо ті фотографії, знаходимо фотографію, де цей дід. Я перефотографовую у смартфон свій, і ми їдемо в Зіньків — це кілометрів за 30 чи, може, навіть 40. І от у нас є лише ця фотографія, і така стратегія: ходити по цьому Зінькову з телефоном і питати людей. Таке буває, але в районному центрі — це не так, як в селі: в селі всі одне одного знають. І от я подумав, що у цих провінційних містечках часто групи є: там «Бориспіль — наше місто» або «Я люблю Переяслав». І я знайшов групу «Зіньків CITY», скинув цю фотку і написав, що ми такі-то такі-то, шукаємо цього діда. Я це написав, поки ми були в Диканьці. Ми приїхали в Зіньків, попитали людей, а потім я згадав про цей пост свій. Я заходжу на фейсбук, а там десь п’ятий коментар: «Це наш дід, ось його номер. Це Григорій Григорович Рижий, він живе в селі Лютенські Будища». Ми приїхали до нього, а він виходить і каже: «Добрий вечір! Я вас уже жду, бо мій внук дзвонить і каже, що мене журналісти з Києва по всьому Інтернету шукають». Отака історія з домішкою сучасних соцмереж.

Різання короваю, с. Козубівка, Хорольський р-н, Полтавська область. Фото з етнографічної збірки «Древо»

Ірина Данилейко

Співачка, засновниця гурту «Михайлове чудо» та проекту ЕГЕfilms, що показує світ традиційних сільських співачок через короткі відео та документальні фільми. Досліджує традиційний спів Східного Полісся, працює у Київській Лабораторії етномузикології (LEK) та Музеї Івана Гончара.

(кримінальна драма)

Це був 2012 рік. Поїхали ми втрьох, три дівчини: ну як, я вже була не дівчина і навіть вагітна з другою дитиною — як завжди, з животами моталася. Це село Козацьке було Броварського району. Провели ми сеанс, і нас залишила в себе ночувати одна жіночка-учасниця гурту. Ми вже там повечеряли, наговорилися вдосталь, готувалися до сну. Навіть уже хтось перевдягнувся, ну тобто так уже все було по-домашньому і налаштовано на сон. І тут завалюється в хату якийсь чоловік — місцевий, немолодий, напідпитку. Кидає мішок на підлогу. Кидає і каже: «Дівчата, беріть, я вам приніс горіхи». Ми в такому шоці, так страшно. Ця жіночка почала його випроваджувати, а він: «Нє, — каже, — я прийшов у гості, хочу залишитися». Я не знаю, як вона змогла його витурити, якими словами. Вигнали ми його, позакривалися на три замки. І тоді вже, як він пішов із двору, вона нам розказала історію, що він відсидів за вбивство: колись там убив жінку в селі, ні за що, просто так, навіть не пограбував. Такий був дивний чувак. І вранці, пригадую, — уже так страшно було показуватись в селі — ми швиденько-швиденько на автобус, і поїхали.

Експедиція ЕГЕ films 2019 рік, с. Берлози Козелецького р-ну Чернігівської області. Фото надано Іриною Данилейко

Експедиція ЛЕК 2007 рік, с. Плиски, Борзнянського р-ну Чернігівської області. Фото надано Іриною Данилейко