Підтримати

Ляна Мицько про Львівський муніципальний мистецький центр

exc-5fbbef4ceeb19a598163d84c

19 жовтня відкрився Львівський муніципальний мистецький центр. Це перша інституція в місті, націлена на реалізацію проєктів у сфері сучасного мистецтва і створена на виділені кошти з міського бюджету. Директорка центру — Ляна Мицько, кураторський колектив — художник Павло Ковач-молодший (учасник «Відкритої групи») та викладач Кафедри графічного дизайну Львівської академії мистецтв Олег Сусленко. Команда Львівського муніципального центру мислить себе як інституція, що стане майданчиком для комунікації між різними формальними та неформальними (а таких у Львові багато) просторами, художніми угрупуваннями тощо. Саме в комунікації між учасниками культурного життя Львову та розвитку різних ініціатив установа бачить свою мету. У Львівському муніципальному центрі знаходиться галерея, зала для читання та розмов, куток із магазином книжок та платівок «Вініл Клуб»), спільна кухня із кавою від «Альтернативна кава». При цьому кураторська група також працює над створенням критичних висловлювань. 22 листопада у Центрі відкрилася виставка «Чому у Львові будуть художниці», назва якої відсилає до питання, поставленого співробітницями «Дослідницької платформи» PinchukArtCentre у книжці «Чому в українському мистецтві є великі художниці» (упорядниця — Катерина Яковленко). На виставці будуть представлені роботи 14 художниць, які були знаходяться у діалозі одна з одною. 

Аніта Немет поспілкувалася з директоркою новоствореної інституції Ляною Мицько — про досвід організації культурних подій, пошук нових інституційних рішень та культурний клімат Львова останніх років. 

Ляна Мицько
Ляна Мицько

Ляна, розкажи, будь ласка, про свій бекграунд, і перейдемо до розмови про Центр сучасного мистецтва.

Про Львівський муніципальний мистецький центр.

Так, зразу починаються ці кон’юнктурні назви…

Чого? Це мав би бути просто муніципальний мистецький центр. Я теж не надто сприймаю, що всі вивіски у Львові ще раз загострюють на тому, що все навколо тут «львівське», а іноді ще й «перше», але якщо говорити про те, де знаходиться ця інституція, то географія має дуже велике значення.

Ляна Мицько
Ляна Мицько

Добре, розкажи, як так сталося, що саме ти будеш керувати таким простором?

Я займаюсь різними культурними ініціативами з 2009 року: придумую фестивалі, роблю концерти. Останні кілька років дотична у тому числі до питань візуальних практик в сучасному мистецтві й намагаюся зрозуміти, де їх втілити у цьому місті. І коли настав критичний момент, я зрозуміла, що втілюватися всі ці практики візуальні, як і аудіальні — не мають де. Це сталося в час перепродажу «Дзиґи», чи не останньої некомерційної галереї у Львові. Тоді ж у скульпторів відібрали майстерні в Стрийському парку, закрили фактично всі місця для невеликих концертів у Львові.

У випадку Муніципального мистецького центру, історія розпочалася з того, що через все, що накипіло, виник нечисленний мітинг. На ньому зокрема були: Олег Сусленко, Анатолій Татаренко, Роберт Саллер, Сергій Якунін, Роман Гук, Сергій Савченко, Андрій Рибка, Олексій Коношенко. Сподіваюся, не забула нікого. Ми поставили надгробну плиту наративу «Львів — культурна столиця» на вулиці Вірменській. Тоді місто пішло в якесь культурне піке, і ми не могли не відреагувати. Це було в листопаді 2018 року.

Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року
Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року

Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року
Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року

Ми провели цей дещо епічний, морозяний мітинг, який дав виклик місцевій владі, особливо через очевидну реакцію в медіа. Львів, який дуже часто артикулює те, що він — культурна столиця, мав зробити щось для того, щоб стати хоча б на крок ближче до цього статусу, хоча звучить він досить вже неактуально для світу.

Ляна Мицько
Ляна Мицько

Тобі не здається, що Львів і так апріорі культурна столиця?

Багатьом із нас просто пощастило, що ми тут народилися й іноді навіть наші родичі втілювали в реальність ці кам’яниці, і були залучені в різних соціальних, культурних процесах. Але для того, щоб такий процес був стабільним та виправданим, він має відбуватися постійно. Як на мене, Львів був найбільш подібним на «культурну столицю» десь в міжвоєнний час, коли був мультинаціональним містом на перетині шляхів, де моя бабця-українка знала іврит і польську, бо, коли була маленька, в неї було дві різні сусідки й вона мала якось з ними бавитися. А вони знали українську натомість.

Щодо сьогодення і культурної статусності — варто згадати, що насправді у Львові є дуже багато різних інституцій і музейних комплексів. Раніше друзі приїжджали до Львова не на ребра чи наливку у першу чергу, а в Арсенал, історичний музей, чи на фестивалі Маркіяна Іващишина. Але минула епоха, а музеї і галереї затягнуло павутиною.

Сподіваюся, що нові випускники та менеджери з інших міст, які переосмислюють ті музеї, поїздять за кордон, повернуться сюди і будуть робити так: «Прокидайся, прокидайся і відкривай фонд!» (сміється). Таке може бути, я сподіваюся. Але таки одна з головних фішок нашого культурного коду, якщо говорити саме про львівську тему, — це спілкування, дискусія, демонстрації якихось комунікацій, які були неочевидними, але створили це місто. І якщо говорити про якусь мою боротьбу в цьому випадку, то борюся за те, щоб ці комунікації були відкритими і не заангажованими.

Тобто в результаті місто на нас таки звернуло увагу і з того часу нас почали водити за руку і показувати: «Шо вам там треба? Ну вот вам тут приміщення, а може і тут приміщення…»

Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року
Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року

А як так сталося, що місто на вас звернуло увагу?

Окрім нашої акції з плитою і чорними прапорами, ми принесли під Міську раду Львова величезний лист фанери з маніфестом (його написав Богдан Шумилович), поставили його під ратушу. Я от іноді передивляюся сюжет BBC про нас, передивляюсь все, що ми там зробили, виглядало воно доволі дивно.

Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року
Мітинг про створення муніципального центру, 17 листопада 2018 року

Ти вже згадувала кілька разів про «Дзиґу». Не всім відомо в контексті України, що це за простір і чим він важливий для Львова. 

Цей культовий артцентр був (і є досі, лише з іншими власниками) приватним, керував ним Маркіян Іващишин, який був великим серцем цього міста. Куратором галереї досі є Влодко Кауфман. Коли «Дзиґа» була в розквіті, там відбувалися події великих і малих масштабів, поза тим в просторі працювало кафе і рікою лився алкоголь на різних тусовках. Це був не єдиний заклад Марека і його колег, це була ціла мережа — від клубу  «Лялька» до «Синьою пляшкою», від «Кабінету» до «Закуліс»…

Одним словом, «Дзиґа» була колись успішним артцентром та галереєю із підтримкою бізнесу, елементом якої було кафе, де діяли різні круті культурні клуби паралельно: джаз, фото, блюз, етно, фолк. Але ентузіазм із часом згасає, покоління та запити змінюються, доповнюються. Хоч тоді був якийсь дуже крутий пік, коли все це працювало, а потім місце почало згасати. Можливість думати про культуру і змагатися за неї не вічна, як і ресурс людського організму. Врешті «Дзиґу» довелося продати. Художники та загалом ті, кого називають «середовищем», які вважали «Дзиґу» своєю маленькою домівкою, були пригнічені. Подібного закладу зараз у Львові немає, як і галереї. Багато хто зловив ці ностальгічні нотки за часом, епохою, які вислизають.

Це все так почало накопичуватись разом із закриттям майстерень, проблемами з орендодавцем місцевого креативного кластера на заводі РЕМА, а ще з відсутністю просторів для висловлювання, що це все аж почало виливатись у такі місцеві «агресії», якою став наш маленький мітинг.

Пригадую, що на фейсбуці ту вашу подію організовувала якась дивна група, як вона називалась?

Імені Святого Яна з Дуклі, бо нам треба було це якось назвати. Дуже подобається образ цього першого святого, його життєпис та німб. Німб зі скульптури, яка колись знаходилась біля церкви на площі Соборній, а потім в часи Радянського Союзу вона зникла і на тому місці зараз інакша скульптура — ваза. А вже інша скульптура Святого Яна зараз у дворику біля тої церкви. Сам цей персонаж — один із перших львівських святих. Це був воїн-самітник, який і воював, захищаючи Львів, і був монахом-самітником в печерах, а в місцевих міфах він з’являється як львівський мудрець. Мені він дуже приємний як полісемічний персонаж, от і запропонувала його зробити нашим патроном.

Можна сказати, ти стала кураторкою цієї акції?

Певним чином так сталось. Зараз багато хто відгукується на цю акцію як на каталізатор змін, звертаючись саме до мене. Та мені приємно, що поруч зі мною тоді стояли люди, які зараз є також поруч і допомагають ставити ідею з артпростором на колію — як-от Олег Сусленко. Про цю подію часто згадує Катерина Кіт-Садова. Для неї наша поява в медійному просторі стала несподіванкою, як вона пояснює зараз.  Для чинного мера міста це був такий знак, що пора зайнятися і питаннями створення муніципального культурного центру, наприклад.

На цю акцію мене насправді надихнули дві лекції на улюбленій кафедрі графічного дизайну Львівської академії мистецтв разом із моїм одвічним бажанням бунтувати. Спочатку Саша Буль, музикант, розказав про те, як треба сумлінно працювати для того, щоб все було круто, як треба мати фарт в житті, і це було дуже натхненно, а потім Павло Ковач (молодший) розказав про проєкт «Політ Мрії над садами Джардіні». І от на наступному тижні, я думаю собі, це ж все не просто так — Павло розказує про Мрію, а у нас тут все валиться. Треба було щось робити.

Розкажи про реакцію влади на Похорон культурної столиці, що було далі?

Спочатку ми каталися по Львову із керівниками різних департаментів і дивилися на запропоновані порожні будівлі, потім нас направили в підвал палацу міської культури імені Гната Хоткевича, щоб ми спробували зробити щось в тому просторі. Я навіть пробувала податися туди на посаду директорки (сміється)

Але цей заклад застряг в якихось текстурах, і я розумію, наскільки це складно — у них відбуваються інституційні зміни, там багато батьків бере участь в діяльності центру, але не всі розуміють, що такі установи мають розвиватися. І гурток народних танців, який без змін у програмі працює з 1949 року — це як живий музей, в який трохи страшно віддавати свою дитину.

І тут з’являється простір на вулиці Стефаника. Це було приміщення покинутої друкарні, в якому 20 років була пустка. Але  через поєднання сил — політичну волю Міського голови, наші постійні рухи в медіапросторі, і в тому числі через поштовх від Павла Гудімова, який тоді повернувся до Львова, наші сили поєдналися, —  і я рік займалася створенням мистецького простору, який ми так довго чекали.

Львівський муніципальний мистецький центр став, по-перше, показним для міста, бо це перша інституція, яка зробилася настільки швидко. Мене якраз включили туди як людину, яка буде сприяти тому, аби процеси, які там мають відбуватися, були здійснені. Ми зробили експертну раду (куди входять як чиновники, так і куратори й мистецтвознавці), яка не дає нам стати закритою «тусовкою» та захищає нас від надмірних впливів влади та міста. Із цією радою ми створили філософію та концепцію простору, яка є досить гнучкою. Думаю, під час перших років роботи ми чіткіше окреслимо наріжні напрямки діяльності Центру.

Але те, що в місті стався такий простір, і нам дали змогу його запускати від моменту «нульового циклу», — це велика честь і ще більша відповідальність.

Запізнення в контексті культурних інституцій виявилось симптоматичним.

Так, з одного боку, але з іншого — плинність нашого буття, яка постійно гальмує всі ці процеси, — і є нашим часопростором, і ми мусимо робити так, щоб воно відповідало сучасним реаліям, нехай цей минулий бекграунд ми будемо наздоганяти в процесі.

Львівський муніципальний мистецький центр
Львівський муніципальний мистецький центр

Львівський муніципальний мистецький центр
Львівський муніципальний мистецький центр

Ви плануєте комунікувати з тими інституціями які вже є у Львові?

Звичайно, Центр є в першу чергу точкою комунікації, як казав пан Петро Нагірний: «Мені подобається, що у вас 30% виставкового простору і 70% — місце, щоб попити каву та обговорити все». У нас має бути точка, з якої ми зможемо перенаправити відвідувачів  у інші точки. Мов інформаційний сервіс, де можна довідатися про інші культурні простори та ініціативи міста. Наші адміністратори й медіатори не лише мають володіти інформацією про виставки чи наші освітні ініціативи, а й знати про всі можливі сучасні культурні активності міста. В перспективі це має бути ніби «фейсбук наяву».

Львівський муніципальний мистецький центр
Львівський муніципальний мистецький центр

Львівський муніципальний мистецький центр
Львівський муніципальний мистецький центр

Або туристичний офіс, тільки культурний?

Саме так, це така мрія, коли туризм відновиться в принципі і буде так, що туристи, яким більше цікава культура, зможуть отримати максимум такої інформації.

Ляна Мицько
Ляна Мицько

А про сам простір і його організацію що скажеш?

Маю радість, що є команда людей, які поїздили по світу і загалом гарно себе проявили в професійній діяльності. Займаються своїми напрямками як, наприклад, архітектори Replus bureau, які дуже запалились зробити якісний простір з урахуванням його історії, зафіксованої в розписах, які ми залишили, розчистили. Їх нам допомогли атрибутувати Тетяна Казанцева і Ірина Гірна. Цікаво придумалася і айдентика нашого центру — завідувач кафедри графічного дизайну академії мистецтв Петро Нагірний розробив і подарував нам шрифт, який був знятий з написів, знайдених на львівських кам’яницях.

Саме з таких людей, які живуть і працюють у Львові, ми складаємо мозаїку нового місця життя культури. Моя роль тут, напевно, це все згуртувати й вивести на стабільний рівень роботи. А далі буде видно.

Текст та фото: Аніта Немет

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: