Підтримати

«Ніхто не острів»: митці та мисткиня про Крим і його присутність

©АртПоле, «Крим. Третій вимір»
©АртПоле, «Крим. Третій вимір»

Після анексії Криму минуло сім років. Цього часу вистачило, щоб він майже зник з ментальної карти більшості українців, перетворившись з півострова на відрізаний чужий острів. Цьому острівному ізольованому дискурсу є альтернатива — дискурс взаємопов’язаності та належності. Саме з ним вплітається в сучасний мистецький контекст новий проєкт «АртПоля» під назвою «Крим. Третій вимір», який націлений на те, аби актуалізувати кримське питання в художньому контексті. У рамках проєкту група митців працюватиме над колективним висловлюванням, яке об’єднає в собі традиційне та актуальне, художнє й документальне, острівне і материкове, явне та уявне. 

Протягом липня-вересня 2021 року мистецькі роботи інтегруватимуться в місцевий контекст — зокрема на контрольно-пропускному пункті Каланчак та в декількох локаціях Херсона. У середині жовтня вони будуть презентовані в Києві та доповнені музичними й візуальними роботами інших мисткинь і митців. Потім «Крим. Третій вимір» попрямує в Івано-Франківськ. Так проєкт промалює той самий третій вимір Криму: художній, філософський, спільний та водночас дуже індивідуальний. 

Оксана Семенік розпитала мисткиню та кураторку проєкту Ольгу Михайлюк, саунд артиста з Мінська Сергія Кравченка і кримськотатарського кераміста Рустема Скибіна про спогади з Криму та участь у проєкті. 

Ольга Михайлюк 

міждисциплінарна художниця з Києва, засновниця та кураторка багаторічного фестивалю Шешори / Арт-Поле (який відбувався протягом 12 років та  переріс в однойменну культурну агенцію). Публіцистка та перформека. Засновниця та учасниця мистецького проєкту «Розділові» (2014-2020).

Тарханкут. Мені було роки чотири і я мала проблеми з комунікацією, могла мовчати по кілька тижнів. Як пригадує мама, родичі та знайомі радили тоді їй показати мене психіатру. Батьки ж натомість вирішили показати мене морю, а море — мені. Пам’ятаю небагато: маленькі мушлі, з яких робили намиста; кафе, у вікна якого билися хвилі, коли починало штормити; і море — таке різне завжди, іноді ми з ним переходили на шепіт, іноді перекрикували одне одного. З ним у мене не було проблеми поговорити. Здається, тоді ми й подружилися.

Крим і Карпати — наймістичніші крайні точки моєї країни. З дитинства мене брали в подорожі туди, і завжди саме в цих подорожах відкривалося щось, що бентежило ще довгий час після повернення й змушувало їхати знову і знову. 

Крим — це свобода. Це пірнати зі скель в прозору воду (думала, що ніколи так не зможу, аж поки не спробувала — і не було нічого прекраснішого за те занурення!), це шкірою відчувати тепло каменів, це вдихати на повні груди запах лаванди і ялівцю. Це величезне рожеве сонце (я багато мандрувала, але ніколи не бачила такого величезного сонця, як над Мангуп-Кале), що розчиняється в блакиті моря й гір. Це такий великий, дикий, пристрасний, насичений запахами й кольорами світ, частиною якого ти є (але не завжди про це пам’ятаєш). 

І це високі холодні хвилі взимку. Вітер і низькі хмари. І море по-справжньому чорне. І знову — не раціональне, а радше фізичне пізнання території. Коли одного разу на півострові вимкнули світло (на всьому півострові стало раптом темно), я відчула, якою важливою є та вузька смужка землі, що єднає з материком, відчула, як її можна перекрити, і Крим стане островом, який віддалиться і зникне серед темної води. 

А ще Крим — це історія. Найважливіші міста в моїй особистій зустрічі з Кримом — це Бахчисарай і Сімферополь. Бахчисарай вразив мене з першого погляду. Я поверталася туди багато разів, досліджувала, читала казки, гуляла старими кладовищами, писала про нього в National Geographic — так хотілося вірити, що сполучення кримськотатарської, караїмської, української, польської, російської культури можливе, що на цьому невеличкому клаптику землі зможуть співіснувати різна музика, архітектура, релігії. Останній раз, коли надовго зупинялася в Бахчисараї — осінь 2011-го —, ми проводили там фестиваль. Жила тоді в «Мусафірі» (зараз відомий як мережа кримськотатарських ресторанів у Києві) — невеликий ресторан, а над ним готель на кілька кімнат, завжди запашна кава і вид на Ханський палац з вікна. У Сімферополі я тоді зупинялася проїздом у свого хорошого друга, етнографа й палкого дослідника Приазов’я і Криму Олександра Рибалка. Він жив на вулиці Караїмській. Поруч з його будинком розташовувалася стара караїмська кенаса, за радянських часів оздоблена червоною зіркою на фасаді. Пам’ятаю, що кілька разів звертала на неї увагу друзів. Це як рушниця, яка мала б вистрелити. З нею треба було щось робити, а не сподіватися, що все вирішиться саме собою. У Льюїса Керролла Біла королева говорить якось Алісі, що it’s a poor sort of memory that only works backwards. Так і є, добра пам’ять працює не лише з минулим, а й з майбутнім. Маємо в історії Криму епізод, тісно пов’язаний з Росією, а потім з СРСР. Його треба було усвідомити, опрацювати, сформулювати нове ставлення. 

Ми намагалися робити українські події в Криму, знаходити точки дотику. І навіть в березні 2014-го були там, щоб на власні очі побачити й зафіксувати те, що відбулося. У ніч напередодні референдуму, наприклад, ми були у своїх знайомих чінгене-кримських ромів і слухали, як один з них, надзвичайно талановитий скрипаль і учасник наших фестивалів Рустем Асанов, грав на скрипці. Ми провели ту ніч разом — музиканти, етнографи, журналісти, документалісти — в ромському кварталі у Старому Сімферополі, де до останнього тріпотів український прапорець на будинку. 

Зараз, готуючи проєкт, спілкуюся з різними людьми з Києва, Запоріжжя, Херсона і т. д. І з’ясовую, що для багатьох Крим — це перше кохання, перший поцілунок, перший автостоп, перший алкоголь, перший світанок над морем. Про це ніби трохи ніяково говорити на тлі глобальних втрат. Багато людей мусили залишити свої домівки, й говорити про місце, пов’язане з першим коханням, здається недоречним. Але насправді ця територія свободи сформулювала певною мірою нашу нинішню ідентичність — сміливість, нераціональність, рішучість перед стрибком… 

Вимовлені вголос слова — це повітря, що виходить з наших легень. Голос людині потрібен для розмови, співу, крику, сміху, плачу. І, очевидно, те, що ми говоримо, залежить від того, яким повітрям наповнені наші легені. Може, занадто поетично. Але ж цей механізм діє саме так — варто прислухатися. 

Кілька тижні тому ми були на Каланчаку. І це кримське повітря — розпечене, запашне. І цей півострів — близький і недосяжний. І таке потужне відчуття — до дзвону у вухах, до викривлених кольорів і нудоти. Але потім була ще веселка, яка зв’язала світлом півострів і материк.

Востаннє в Криму я була в 2016-му. Але почну з 2015-го. Тоді пірнула в кримську реальність, аби розібратися, що відбувається з людьми, які виїхали та які лишилися, яке моє власне ставлення до кожної з позицій, чи можна якось уніфікувати, узагальнити досвід… Тоді вигадала для себе такий собі чотириденний перформанс, за умовами якого я не могла поміняти гроші на російські, а отже не користувалася ні транспортом, ні телефоном, жила в квартирі, яку залишила моя подружка, виїхавши на материк. Натомість всі запрошення на виставки й концерти мала приймати. Це були цінні спостереження — від виставки сучасного кримськотатарського живопису та концерту Петра Мамонова до походу на Чатир-Даг. Наступного, 2016 року, я була в Польщі на стипендії Gaude Polonia, зробила в Університеті мистецтв у Познані інсталяцію, присвячену Криму — «Решту зробить Бог». І не витримала. Зрозуміла, що я ще не все зробила. І рвонула знову в Крим. Це і був червень 2016. 

Для мене проєкт «Крим. Третій вимір» розпочався у 2011 році. Любов формує наші маршрути. Коли дорослішаєш, намагаєшся влаштувати професійне життя так, щоб не збитися з улюблених маршрутів. Так ми обрали Бахчисарай для проведення фестивалю-екскурсії «АртПоле-Крим». В його лендарт-програмі взяли участь Жанна Кадирова, Мирослав Вайда, Віталій Кохан, Володимир Бахтов і Олександр Нікітюк, а в музичній — як місцеві кримські гурти, так і експериментальні музичні проєкти з Польщі, Чехії, Білорусі, а з України тоді грала «ДахаБраха».

Коли Крим був анексований Росією, ми не змогли проводити «АртПоле-Крим», натомість організували «АртПоле-ПроКрим». Це було в Одесі. Крім того, народився стрітарт проєкт «:::стежка:::», який працює з кримською темою в різних українських містах. Ми — художники й музиканти — продовжуємо комунікувати. Зараз відчуваємо необхідність поділитися тим, що народжується з цих комунікацій. 

Насправді нас набагато більше, ніж три художника, які беруть участь у проєкті. В Херсоні до нас долучається «Тотем», в Івано-Франківську — «Асортиментна кімната» і Proto produkciia. Постійно виникають нові ідеї та сполучення. Проєкт доволі відкритий. Хоча основні учасники (з яких все почалося) — це Рустем Скибін, Сергій Кравченко (працює в проєкті як саунд-артист SK.EIN), я. Ми всі були учасниками «АртПоля-Крим». Ми працюємо окремо. Сергій — в Мінську, дехто з музикантів — в Криму, я — в Херсоні й Києві, Рустем — у Києві. І водночас нашу виставку «Крим. Третій» можна вважати висловлюванням однієї художньої групи. Ми працюємо з різними медіа. В проєкті є звук, відео, кераміка, вуличні поверхні й вуличні об’єкти. Але це лиш різні інструменти для оповідання одної історії. Місця Каланчак-Херсон-Київ і, що для мене особисто дуже важливо, Івано-Франківськ. Тоді, в 2015 – 2016-му, не раз питали, чи не було страшно працювати в Криму. Так, було. Але набагато прикрішою була нездатність відкрити кримську ситуацію в містах Західної України. Я так часто стикалася з «вони самі це обрали», яким «материкові» виправдовують своє невтручання, що у певний момент вирішила й сама уникати кримських питань. Але виявилося, що це неможливо. І тому ми вирішили розглянути ситуацію ще в одному вимірі. 

Сергій Кравченко

архітектор, музикант та саунд-артист з Мінська, перкусіоніст в Port Mone, соло-музикант в SK.EIN.

Впервые я оказался в Крыму в 2002 году. Тогда мы с друзьями решили одним глазком глянуть на полуостров, дикарями, без плана. Кто-то был в волшебном краю в детстве, кто-то не был никогда, лишь слышал от знакомых про Коктебель и love&piece Лисьей бухты.

Мы ехали из Новороссийска и перебрались паромом с порта Кавказ в порт Крым. Ночью вышли из автобуса где-то в Керчи и пошли на запах моря. На каких-то окраинах в темноте поставили палатку. Проснулись — рядом холмы в выжженных травах, жилой дом с полумесяцем на фронтоне и море. Море мы тогда отыскивали без карт и спутниковой навигации. Кочевали всего неделю и были в Керчи, Феодосии и Коктебеле.

Тот первый раз был стремительным и немного нелепым. Сразу стало понятно, что Крым — то место, где природа с разгромным счетом выигрывает у человека. Но также эти странные диффузии безмятежности и суеты, чистоты и пошлости, вечности и сиюминутности дают незабываемые сочетания, которые, наверное, и тянут людей обратно. Можно забраться в далекую пещеру и просимулировать утраченную гармонию, можно окунуться в самую гущу дивного антропологического заповедника, где в вино добавляют димедрол, а закрытую шторкой дырку в скале сдают как номер. Много всего удивительного было в тот первый раз: у подножья Кара-Дага пару ночей подряд нон-стоп звучала «попытка номер пять», голый, рыжий мужик невозмутимо шел по берегу Лиски с топором в руках. Самое крутое воспоминание — звук Керченского порта на рассвете.

Мои дороги в Крым были разными, но больше всего мне нравился белорусский поезд «сотка» — этакое метро в странный рай. Садишься на вылизанном вокзале Минска и через 26 часов, с перекурами на ночных станциях, выбираешься в раскаленный балаган Симферополя. Когда поезд проезжал по полоске суши сквозь Сиваш, всегда возникало какое-то ощущение тонкости момента, ну и избранности, конечно: будто тебя впустили в какие-то тайные ворота в волшебную страну из гор и морей, из лесов и степей. Знай только уворачивайся от её ушлых обитателей и опьяненных гостей.

Честно говоря, несмотря на то, что я был в Крыму не так уж много раз, ассоциаций слишком много. И они не очень-то суммируются, не собираются в череду запахов, ощущений и мест. Ну, либо это будет такая очень-очень длинная череда. Все, что со мной случалось на полуострове, сохранилось в памяти какими-то облаками, чуть меняющими форму, но не исчезающими. Каждая поездка — облако, в котором и ощущения, и места, случайные и нет люди. В каком-то облаке — осеннее Бахчисарайское шоссе, выбрасывающее тебя в горизонт, в каком-то — шишки из Форосского парка, в каком-то — лесническая «Нива», мчащаяся по разбитой дороге на Чуфут-Кале, в багажнике которой подпрыгивает кольцо колбасы и бутылка водки. Любое мое описание Крыма будет неточным и субъективным, потому что я не так уж и много о нем знаю. Можно философствовать, мол, Крым — это место, где во всей красе встречаются стороны света и чем закончится эта встреча никто не знает. Можно более поэтично и пафосно, что Крым — заповедник природы и музей тысячелетней человеческой боли. Ну или просто край земли, который мог бы быть раем. Кстати, возможно проект «Крим. Третій вимір» будет в том числе и попыткой такого описания.

В последний раз мы были в Симферополе и на мысе Фиолент в начале марта 2014 года. Тогда мы выступили с небольшим концертом перед украинскими военными в блокированной военной части. Помню, во дворе жмурился растянувшийся на солнце кот и вовсю цвели деревья, на фоне которых тревога и неопределенность смешались со спертым духом насилия. Это, наверное, тоже что-то про контрастность природы и человека, который на раз-два теряет любой свой рай, протащив туда оружие и ненависть.

Для меня проект начался попыткой пробраться через что-то наносное, сконструированное любыми медиа, даже через факты прошлого или настоящего — к себе, к своему Крыму, пусть отчасти мифическому или выдуманному. А заодно к какому-то базовому абстрактному чувству вроде любви, растворяющей тебя в объекте, показывающей тебе какую-то особую, не хоженую никем дорогу, открывающей отдельный канал для коммуникации с местом. Кажется, что это смысловое обнуление, уход в абстракцию и чувство может позволить избежать и спекуляций, и манипуляций, и увидеть что-то про Крым в чистоте. 

К сожалению, из-за того, что Беларусь сейчас тоже немного похожа на полуостров, мне не удалось попасть в летнюю экспедицию к границе Крыма и материковой Украины. Я смотрю и слушаю собранные там Олей Михайлюк материалы дистанционно и так же дистанционно преобразовываю их в аудиоколлажи. Это такая пошаговая стратегия, в которой нам удалось не очень-то быстро, но почти без слов найти общее место для музыки, визуального и смыслов. Как всегда пограничное. Уже готовы первые эскизы, и иногда даже кажется, что мы справимся даже через закрытые границы, небеса и страны. Просто это новая реальность и она подталкивает к поиску новых измерений.

Рустем Скибін

кримськотатарський кераміст. Заслужений майстер народної творчості України. Відзначений кількома державними та міжнародними нагородами, з 2014 року живе в Києві.

Для меня сложный вопрос «Что такое Крым?» В разные периоды жизни ответы были разные, со временем они могут менятся и формироваться. Но главное, что я понял — что это мое место силы, то, где находится часть меня. Осознание себя происходит через Крым, через людей, которые проживают там, родных и близких, которые оставили свои жизни за Крым и покоятся не в Крыму. Это наши бабушки, дедушки. Наше воспитание, наша цель, которая всегда была вернутся на Родину. И эта цель глубоко внутри. Это для меня Крым. Мы третье или даже четвертое поколение крымских татар, которые находятся в подобном состоянии. Мы стараемся делать все, чтобы Крым был свободным, счастливым, процветающим и открытым для всех.

По ощущениям, с «АртПолем» мы как будто знакомы с самого детства. Даже сложно вспомнить: в Крыму мы познакомились или на материке. Но этот фестиваль нас очень вдохновлял и мотивировал к работе. Крым, он не большой. А последние несколько столетий культура подвергается уничтожению и гонению, и наш народ находится в сопротивлении. Такие фестивали про культуру раскрывают нас, раскрепощают как крымских татар и художников. Я помню, что второй фестиваль проходил в Бахчисарае поздней осенью и было холодно. Я помню, что мы очень подружились с музыкантами, уже принимали их у себя в гостях, они брали от нас [вдохновение], а не мы от них. Нам было, что показать: традиции, искусство, которые формировались столетиями на полуострове и сохранились благодаря нашим старикам, историкам и ентографам. «АртПоле» является одним из самых ярких, дружественных фестивалей, которые предоставляли возможность нам показать все это. 

Я помню встречу с Олей Михайлюк буквально в первых числах аннексии. Тогда только запустился проект «Крым SOS», я там был волонтером несколько месяцев, сидел на звонках. Мы старались помочь людям, которые выезжают, которые в Крыму, которые уже на материке. Мы общались, и тогда я очень четко понимал, что опять появилась угроза для для нашей культуры, крымских татар, и сейчас большая ответственность лежит на сохранении и ее развитии. Нужно обратить внимание на то, что происходит не через политику или военных, а через искусство и культуру. То есть через то, что понятно, имеет глубокие корни, рассказывает и знакомит нас друг с другом, чего не было практически несколько столетий. [Отношение к культуре крымских татар] было сформировано и сделано в царские и советские времена так, чтобы мы чувствовали себя врагами. Сейчас — новая Украина. После 2014 года она стала свободной, демократичной и открытой. Мы как художники решили, что с помощью этого языка — языка символов, знака, традиций можем рассказать о своих переживаниях, о своих болях и о том, что мы думаем. Так появился проект «стежка». (public art проєкт, який у різних містах України залишав символи Криму, аби не втратити зв’язок з півострівом. — прим.ред).

Усі фото ©АртПоле, «Крим. Третій вимір»

В этом проекте на КПВВ Каланчак я создам инсталляцию, которая тоже будет про историю. На ней будут присутствовать небольшие фрагменты и элементы традиционного орнамента в авторской  керамической технике, которой я занимаюсь. Это небольшие месседжи для всех нас и кримчан, которые будут встречаться и пересекать границы. Для меня так же важен диалог, который возникнет в разных местах, где мы реализовываем проект. С помощью диалога мы находим язык, с помощью которого можно бороться с мифами, которые были созданы и должны быть опровергнуты. Сделать Крым ближе и понятнее и ответить на главный вопрос: почему Крым именно украинский. Мы пытаемся через искусство ответить на этот вопрос и рассказать о своих мыслях и своей боли. 

У підготовці матеріалу авторка дякує Марті Слободі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

«Вічна, як крейдяний кар’єр. Мінлива, як лендарт». Розмова кураторів резиденції «Простір покордоння» з Лізаветою Герман
686

«Вічна, як крейдяний кар’єр. Мінлива, як лендарт». Розмова кураторів резиденції «Простір покордоння» з Лізаветою Герман

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: