Підготовка до різдвяних свят розпочиналася 2 січня на Ігнатія. У цей день не шили й не пряли, а ґазди різали відгодованих свиней на зиму, весну та літо, солили сало та вкладали його в бербениці (дерев’яні діжечки або барильця для зберігання продуктів), туго їх закриваючи. Кров’ю зі свиней, зарізаних на Ігнатія, поливали сіль для худоби й давали ту сіль протягом року коровам — віривши, що тоді чародійниці не зможуть відбирати у корів молоко.

Той, хто хотів влітку відвернути град, мав на світанку 6 січня вийти голим надвір і з вістря коси тихо-тихо, щоб ніхто до нього не заговорив, зробити собі чепелик — ножичок, тоді град оминав його дім. Опісля треба було на колінах коло лави триста разів сказати «вірую», і кожне «вірую» за один раз, не дихаючи. Тим часом ґаздиня вже зранку починала варити Святу ве­черю з усіх ґатунків пісної їжі, яку їли протягом року, та варила в горшку пшеницю на Святий вечір.

Коли ґаздиня ставила перший хліб у піч на Святий вечір, то накладала на нього букового вугілля — стільки вугликів, скільки ґатунків думає у цьому році сіяти збіжжя чи садити городини. Коли вона ставила той хліб у піч, то пильнувала, як гаснуть вуглики. Якщо вуглик не попелів — то це значило, що на тому ґа­тункові збіжжя чи городини не буде врожаю, а якщо вуглик спопелів дотла, то — врожаю бути. У той же день ґазда з синами чи слугами обходили худобу, добре її годували, наливали води та стелили їй у стайні соломи, щоби на м‘якому і чистому тої ночі худібка спала та ґазду не проклина­ла, що він за неї не дбає.

Після заходу сонця усі збиралися до Вечері, ґазда набирав зготовані страви, брав у руку ножичок, зроблений на світанку, і обходив з ним до сонця навколо хати, а потім ставав на порозі, обернений лицем на південь, і просив градового царя до вечері:

Прошу тебе до тайної вечері,

Білий царю, Водяний чорнокнижнику,

Тепер маю право — тебе до тайної вечері зазивати,

Запрошати, закликати, а вітак — ни пускати.

Тепер я маю право тебе зазивати — закликати,

А у літі ти ни маєш права мині си показати.

Маю право я тебе тепер до тайної вечері зазивати,

А у літі буду тебе сперати (зупиняти).

Буду тебе ни допускати — видвертати:

Божими молитвами, первовічьними словами,

Буду тебе від своїх меж и хітарів видвертати,

Водицев Йорданицев — розсичювати, розпускати.

Так просили чотири рази, на всі сторони світу, вклоняючись щоразу праведному Сонцю. Потім вертався ґазда у хату з їжею, сідав першим за стіл і запрошував усіх до Вечері. Того вечора ґазда не смів нікуди виходити з власного подвір’я, інакше всі ритуали були б проведені дарма.

Після вечері виходили надвір поодинці слухати, який голос пер­ший почують, а згодом колядували й мінялися тайною вечерею, бо вірили, що так укріпляються кути на Арідникови (Чорті), який сидить прикований на тридев’ятій землі до мідяного току.

Рано на Різдво варили бануш, їли й збиралися до церкви. Від Різдва говорили люди Морозові: «Уже йдет до Петра, а ни до Риздва». На це свято якнайкраще одягалися та йшли до церкви подивитися на вибір колядників. По Службі Божій найстарший віком вибірця дзвонив у дзвіночок і вибирав колядників. Кожна колядницка табо­ра, уже заздалегідь підготовлена своїм вибірцем, ставала гуртом коло свого вибірці й берези, разом зі скрипалем і трем­біташем. Як збиралися всі табори в ряд на кладовищі, за прово­дом першого і вищого берези, колядуючи, обходили тричі церкву, а потім у танці йшли до попа колядувати.

На Різдво також збиралися колядники колядувати на інші ціли (купи) народні й ходили так само як церковні, лиш без церковного хреста, перев’язаного повісмом (нитка) — це світські колядники. Від Різдва аж до Василя, а часом і до Водохресного Святого вечора колядували, танцювали «на колопні», плясали «на роїнє босі, аби си маржинка вела».

У ці дні продовжували колядувати, на колядники гуцули ходили одні до одних у гості. Якщо в деяких церквах були храми, то завжди сходилися люди на ці храми.

Васильєв Святий вечір пісний — на столі лиш пісна їжа. Після вечері збиралися маланки й ходили маланкувати. Ввечері перед Василієм, на Святий вечір, робили маленькі пироги на кожну дівчину, яка думає віддаватися заміж, перед Вечерею годували добре кота, а по Вечері накладали ті дівочі пироги на пранник (дерев’яний валок для вибивання білизни під час прання) і давали тому коту. Чий пиріг з’їдав кіт, та дівчина того року виходила заміж, а якщо кіт лише ку­сав пиріг, то вірили, що та дівчина того року зведеться.

По вечері робили з глини гробок-кільце, натикали в той гробок патичків — на кожного знайомого один патичок, та й палили гробки. Котрий патичок упаде у гріб, та особа того року помре. А чий патичок упаде надвір — той житиме. Також на Васильєв Святий вечір палили кужелі (вичесана, але ще непрядена вовна) і на тім ворожили, хто любиться між собою, а хто ні. Робили з повісма малі кужелики — один на дівчину чи жінку, а другий на леґіня чи чоловіка. При­пирали ті кужелі до опецка на припічку в хаті та підпалю­вали їх скіпкою. Кужелі гарячі ловляться докупи — сходяться, розлітаються — розлучаються. Чиї кужелі загоряться разом, то ті любляться між собою, а чиї кужелі розлітаються, то ті не любляться, або в тім році розійдуться.

На Васильєв Святий вечір дуже добре годували маржину, бо це Святий вечір маржини. Опівночі того вечора маржина спілкувалася між собою так, як люди, і розказувала, чи ґазди її добре, чи зле держать. Ту бесіду між маржиною можна було чути. Але той, хто її почує, не сміє комусь розказати, бо тоді худоба від­разу помре.

На Василія (Старий Новий рік) по опівночі відкривається небо. Якби хтось побачив, як відкривається небо і тричі попросив, що хоче — отримав і був би дуже щасливою людиною. З Васильєвим Святим вечором і Новим роком пов’язано багато ворожінь і вірувань.

На Новий рік майже кожен йшов до церкви дякувати: «Рад, шо діждав Нового року». Одні одних вінчували з Новим роком та на мно­га літ зі святами — на щастя та здоров’я.

Третій Святий вечір, Водохресний, є сухим. Усі говіли й постили, аж доки не виносили «во­дицю» з церкви. На Водохресний Святий вечір цілий день божкувалися й лагодилися до Вечері, як на перший Святий вечір, лиш уже із Вечерею не ждали заходу сонця, а їли тоді, як напивалися свяченої води. Рано вранці кожна ґаздиня робила з воску круглі хрестики й клала їх у коновочку (барильце) на «водицю», хтось із хат­ніх рушав до церкви по «водицю». Коло церкви піп освячував воду всім людям у коновочках і кожен із нею біг чим швидше до хати.

Як уносили «водицю» у хату — віншували: «На многа літи, на здо­ров’є та шєстє из водицев». Домашні відповідали: «Дєкуємо! Дай Боже на многа літ усім людем добрим, та й нам посполу, шо в цім дому».

Нароблені воскові хрестики мочили «у водиці» і приліплювали на всіх чотирьох стінах хати, на усіх одвірках, на вході до хлівів, дровітні й стай­ні. Так само приліплювали хрестики маржині та баранам до рогів. На ці хрестики не мав сили й згубу ударити ані відьма, ні упир, ні наслання, ані ніяка нечиста сила. По Вечері уже нічого не робили — святкували.

Якщо Водохреща обходилося скромно, то найпишніше все виглядало, як ішли святити воду на Йордан (Ардан). Дівчата й леґіні вбиралися якнайгарніше, бо то уже мнєсниці (час, коли відбуваються сватання й весілля), аби одні одним удавалися та й сваталися. Досвіта на Видорші й на Великдень ті дівчата, які хотіли вийти заміж, бігли крадькома до церкви й мили дзвони у дзвіни­ці, а відтак тим митілем (ганчір’ям) милися, щоб бути такими голосними, як дзвони церковні, аби про них чули парубки та йшли до них у старости.

Увечір перед Уведенієм і перед Видоршями дівчата, які хотіли заміж, місили хліб — корж на половиці із мукою і сіллю, додаючи до нього лиш трошки води та й пекли його у гра­ні (вуглях) посеред печі, так, щоби до того коржа нічого ні торкалося. Відтак, як дівчина витягувала той корж з печі, то одну половицю з’їдала вже того вечора, що пекла корж, а другу половицю — на другий день аж увечері, цілий день постячи.

Увечір на другий день, як з’їдала дівчина другу половину коржа, то лягала спати, думаючи про своє віддавання. З котрого боку присниться їй, що несе воду, з того боку прийдуть до неї старости того року.

Ті дівчата й вдовиці, які хотіли у тім році видатися, стара­лися на Видорші вхопитися попові за апарат (ряса) або бодай торкнутися його, як він переступав поріг із церкви, йдучи на Ардан. Вірували, що котра це зробить, то у тім році неодмінно віддасться. Так само ті дівчата, які несли «Матку» на Ардан, у тім році мали вийти заміж. Усі ґазди, які мали свої «пасіки», ішли на Ардан із «трійця­ми» (свічниками) засвіченими. На Ардані піп гасив «трійці» у Ардані, а пасіч­ники повертали їх до церкви й забирали з церкви аж на Стрічєнє (Стрітеня). На Видорші, по дню, який запогідний, ворожили старі люди політє (урожайність) на пасіку і врожай на ціле літо: якщо зі стріхи капало, то рік мав бути дуже медяний, пишний на бджоли, як йшли проти вітру, а вітер не гасив світло, тоді рік мав бути так само добрий на пасіку, бо не був би вітряний. Як не капала вода зі стріхи на Видорші, то того року не було б політя (урожаю та квітів для запилення) на пасіку, а як на Видорші вітряно, то було б вітряно цілий рік. Після Йордану не прали чотирнадцять днів, бо в усіх ріках, потоках і головицях вода свячена. На Йордан умивалися водою, аби змити з себе усякі наслання та набирали води в посудину для хати на цілий рік.

Фотоматеріали надано проєктом Carpathian Cult

Інформаційне джерело: Шекерик-Доників П. Рік у віруваннях гуцулів. Верховина : Вид-во Гуцульщина, 2009. 352с.