Підтримати

Влада Ралко та Жанна Кадирова про участь у виставці «Чому у Львові будуть художниці»

Наприкінці 2020 року у Львові відкрився довгоочікуваний виставковий простір — Львівський муніципальний мистецький центр. Нова інституція дебютувала виставковкою «Чому у Львові будуть художниці». Наслідуючи кураторську ідею, проєкт, що поєднує художню виставку та публічну програму, покликаний актуалізувати практику художниць та привернути увагу до їхньої діяльності й впливу в спільноті, в контексті міста й часу.

Назвою проєкту кураторська група у складі Ляни Мицько, Павла Ковача та Олега Сусленка апелювали до тематичної розвідки Дослідницької платформи PinchukArtCentre — книжки «Чому в українському мистецтві є великі художниці», що вийшла друком 2019 року. Проте виставково-експозиційний процес кураторська група організувала нетиповим чином і поєднала авторок зі Львова, Києва та інших міст України у тематичні пари для самостійної взаємодії щодо вибору робіт до проєкту. Так виникли неочікувані пари авторок, які й утворили художнє «тіло» виставки.

Більше про набутий досвід експериментальної художньої співпраці у парі, варіативність художніх творів та межі їхнього взаємопроникнення, а також про гендерні фокуси у мистецтві — в інтерв’ю з учасницями виставки, художницями Владою Ралко та Жанною Кадировою.

Владо, Жанно, вітаю! Хочу розпитати вас про участь у виставці «Чому у Львові будуть художниці» Львівського муніципального мистецького центру. Вас запросили до участі у проєкті куратори Павло Ковач, Ляна Мицько та Олег Сусленко. Вони зауважили певну схожість художніх методів українських художниць і запропонували їм участь тематичними парами. Таким чином ви, Владо, були у парі з Аліною Клейтман, а Жанна — з Аліною Соколовою. Якою видалася співпраця, чи вбачали ви самі раніше цю схожість художніх методів?

Влада Ралко: Ідея цього поєднання у пари була достатньо абстрактною. Мені видається, що ідея полягала у знайомстві художниць між собою під час творчого і об’єднуючого процесу. Чому мене поєднали саме з Аліною мені невідомо, але я цьому рада, бо давно стежу за нею, мені цікава її практика. Це було таке собі майже інтуїтивне поєднання, і відбувалося все доволі стихійно.

Жанна Кадирова: А ми з Аліною Соколовою і зовсім не були особисто знайомі, і в роботі над проєктом змоги живої зустрічі не мали, тому спілкувалися по скайпу. Я не можу сказати, що наші практики подібні, цей погляд щодо нашої схожості — суто кураторський. Все ж ми знайшли спільні інтереси й багато говорили про те, з чим кожній із нас цікаво працювати. А оскільки сама виставка декілька разів відтерміновувалася, — це дало змогу познайомитись ближче.

Експозиція виставки «Чому у Львові будуть художниці». Львівський муніципальний мистецький центр, 2021. Художні роботи Влади Ралко, Аліни Клейтман, Жанни Кадирової, Аліни Соколової. Фото: Катерина Луч

В. Р.: Так, ми орієнтувалися на одну дату, а вийшла геть інша. Був момент, коли відкриття планувалося на День Незалежності. І з одного боку це було б таке класичне відкриття до свята, а з іншого — поєднання з державним святом додало б внутрішньої потуги цій жіночій виставці і темі.

Та й загалом щодо гендерної теми у мене щоразу виникає внутрішній спротив і я намагаюся не брати участь у подібних акціях. Все ж тут мені було цікаво опинитися всередині самої ситуації, я відчувала і відчуваю себе у ролі дослідниці незвичного для мене ґрунту.

Як вам нові відчуття і досвід, набутий зсередини процесу? Ви спільно з кураторами або ж самостійно обирали роботи?

В. Р.: Я начебто виступила проти своєї власної політики, бо мені насправді дуже не подобається, коли жінки виступають у підкреслено жіночому, такому-то класичному амплуа. Тому для мене це було доброю мотивацією показати нову роботу. І з Аліною Клейтман ми буквально миттєво все вирішили, бо і в її, і в моїй роботі є тема кухні. А тому таке поєднання, як на мене, вийшло абсолютно точним.

Для мене тема кухні радше як поверхня буденності, крізь яку я намагаюся дослідити глибше саме тему насилля та його внутрішньої мотивації. Не просто насилля як чогось виняткового, а як такого, що стає звичкою, буденним. І вже не помічається опісля певного моменту. 

Експозиція виставки «Чому у Львові будуть художниці». Львівський муніципальний мистецький центр, 2021. Фрагмент інсталяції Жанни Кадирової. Фото: Катерина Луч

Ж. К.: У нас була трохи інша ситуація, при виборі робіт мав місце технічний момент: чи наявні вони в Україні. Бо ж Аліна Соколова проживає у Австрії вже тривалий час, а у мене в Україні замало робіт зберігається. Ми зійшлися на тому, що моя експозиція — це частина робіт, що повернулися з різних арт’ярмарок та Armory Show з Нью-Йорку.

Нашою ідеєю було відкриття муніципального центру як своєрідного свята, що пов’язане з відпочинком, алкогольним розливанням, тортами. Так мої гранітні пляшки шампанського, шматки тортів з цементу, цегли і кахлю поєднали з живописною роботою Аліни, в якій також був присутній сюжет святкування й комунікації. Усе це разом утворило такий святковий прилавок, і на найбільшому торті ми у стилі кондитерських прикрас написали: «ЛММЦ» (Львівський муніципальний мистецький центр) та поєднали це з контекстом відкриття.

Ваші художні практики певним чином торкаються тем, що пов’язані з рутинними життєвими процесами, зокрема з життями жінок та їхньою працею. Своїми роботами ви їх оприявнюєте і створюєте метафоричний образ цих буденних процесів.

Приміром, тема кухні, або ж ширше — сервірування, етикету, посуду в радянській культурі, що має додану гендерну конотацію, — це простір жінок, він наче брудний і втаємничений одночасно. А образи, що зображені на посуді сервізу у вашій роботі, Владо, — підкреслено фізіологічні, тілесні. І як наслідок, ці символічні значення нашаровуються і ототожнюються з жіночою плоттю. Чи є це задуманою складовою вашої роботи, чи ж це трактування вже моя інтерпретація? 

В. Р.: Коли я обирала образи для цих тондо, тема розгорталася поступово, бо ж на якісь елементи я наштовхнулася вже у процесі роботи. Навіть є омаж Львову, де серед знімків на тарілках — зображення скульптур Пінзеля з фрагментом плоті Христа: дуже натуралістично виконані дірки в тілі Ісуса з кров’ю, ранами, язвами. Тому цей стіл в експозиції в мене вийшов одночасно престолом і місцем для сакральної жертви. І якщо жінка у сервіруванні є господинею — значить вона є жіночим аватаром Господа, і цей стіл є її полем дії. Я навіть таке рівняння собі написала щодо цієї традиційної тріади патріархального суспільства та ролі жінки «Кухня + Діти + Церква = Таїна ліжка».

Цей стіл на кшталт останнього ліжка в патріархальних родинах, адже коли хтось вмирає, труну також ставлять на стіл. Це акт найближчої присутності, це майже як секс, що теж прихований у цьому бажанні влади й поглинання. Це суміш жертовності, влади й насильства, коливання між ними, такий собі Лімб.

Експозиція виставки «Чому у Львові будуть художниці». Львівський муніципальний мистецький центр, 2021. Фрагмент інсталяції Влади Ралко. Фото: Євгенія Чонка

Жанно, натомість ваша інсталяція «Маркет» передбачає перформативну складову, де ви виступаєте в ролі продавчині за прилавком. Чи продавалися у Львові у роздріб фрагменти інсталяції?

Ж. К.: Ця інсталяція працює як перформанс тільки на арт’ярмарках. У іншому контексті це не має сенсу, бо мова йде зокрема про артринокові відносини. І ціни я визначаю щоразу по-різному залежно від місця, де проходить перформанс: на Kyiv Art Fair 1 г — 1 грн, в Монако 1 г — 1 євро, на Armory Show 1 г — 1 долар. Я робила цю прив’язку до одиниці національної валюти тієї чи іншої країни. Зміна прайсу — це символічна і концептуальна складова: одна й та ж річ залежно від географії може коштувати по-різному. У Львові ж було абсолютно без сенсу робити перформанс, бо це не ярмарок, і фокус події був зміщений від ринкової системи відносин на тему свята й оформлення святкування.

Загалом продавчині — це типаж певного періоду радянської та пострадянської культури. В ній продавчиня завжди постає як владна, вольова, свідома того, що володіє дефіцитним продуктом, і тому — впливова жінка. Коли ви як художниця стаєте на місце продавчині, переймаєте всю цю риторику і виконуєте певну роль, чи комфортно вам у цьому перформативному амплуа?

Ж. К.: Це складна робота насправді. Спілкування з людьми дуже виснажує. І вперше усе сталося якось стихійно. Спершу я робила перформанс несподівано, без спеціального одягу, а вже згодом робота поступово обростала перформативною складовою. Адже контингент і загальна атмосфера арт’ярмарок доволі чванлива, все дуже чинно і виховано. А тому оця «базарність», коли я кричу і зазиваю до своєї роботи, дуже контрастувала із загальним настроєм.

Історія з тортиками в ЛММЦ — це редімейди, тобто знайдені залишки будівельного сміття, де у правильному оформленні помітні ті асоціативні шари умовних «кремів» і «бісквітів». Але навіть змінивши формат з базару на кафешку, я нових відкриттів для себе у цій роботі не зробила. Вже зараз відчуваю, що проєкт мене втомив і трохи набрид, тому більше не планую його повторювати.

Експозиція виставки «Чому у Львові будуть художниці». Львівський муніципальний мистецький центр, 2021. Художні роботи Влади Ралко, Аліни Клейтман, Жанни Кадирової. Фото: Катерина Луч
Експозиція виставки «Чому у Львові будуть художниці». Львівський муніципальний мистецький центр, 2021. Фрагмент інсталяції Жанни Кадирової, Влади Ралко та фотосерія Аліни Клейтман. Фото: Катерина Луч

Виходить, кожна з вас у львівському проєкті показали свої роботи у нетипових варіантах. Робота Жанни відступила від перформативності, у той час робота Влади навпаки набула ознак акції та дії, адже сервіз таки був у використанні, правильно?

В. Р.: Так, він має виконувати роль святкового сервізу. Мені важливо його використання, і протягом виставки ми це зробили: зібралося 12 персон, ми поїли й поговорили. Мені у тій експозиції цікавий ще й такий момент: куратори віддали все на розсуд учасниць, дали нам повну свободу і завчасно ніхто не знав, які роботи ми представимо. Як наслідок усі трохи розгубилися, коли напередодні виставки виявилося, що в одному залі буде два столи: мені для експонування знадобився стіл, і у Жанни також мав бути стіл.

Ж. К.: Для мене інформація про те, що робота Влади буде представлена столом, а не живописом, була відвертою несподіванкою, бо ж забагато однотипних меблів заразом виникало у просторі. Не всі роботи можна переформатувати на фінальному етапі, і мені виявилося легше трансформуватися. Бо ж з двома столами в експозиції було б дивно. Тому я зробила більш класичний варіант маркету з прилавком кафе. Хоча сприймала цю формальну подібність між нашими роботами радше як проблему, аніж як бонус.

В. Р.: Все ж, цей дуже тісний галерейний простір «білого кубу» став багатовимірним. У Аліни Клейтман внутрішня таємничість кухні, куди нікого не пускають. У мене в роботі — родинний простір, куди запрошують тільки обраних, а на недільний обід можуть прийти далеко не всі. А у Жанни та Аліни Соколової — публічний простір буфету і загалом спільного відпочинку.

Експозиція виставки «Чому у Львові будуть художниці». Львівський муніципальний мистецький центр, 2021. Інсталяції Влади Ралко. Фото: Євгенія Чонка

Щодо виставок у спільному просторі, саме експозиція Львівського муніципального мистецького центру наштовхнула мене на думку, що часто роботи настільки щільно співіснують у виставковому просторі, що глядачу можуть здатися не окремими творами різних авторів, а ніби тотальною інсталяцією. І так виникли роздуми про буквальні межі художніх творів: чи етичним був би експеримент, де елементи ваших робіт експонуються разом у художньому застіллі? Наприклад, стіл сервіровано «тістечками» з прилавків Жанни, страви наповнюють сервіз Влади, усе це представлено, приміром, на “святковому столі” Лесі Хоменко її роботи-перформансу 2013-го року, а до столу-акції запрошені усі авторки? Загалом, чи можуть художні твори так взаємопроникати одне в одного?

В. Р.: Насправді під час формування експозиції тієї виставки, ми зміщували роботи у просторі заледве не до сантиметрів: зал дуже щільний, навіть інтимний. І було надважливо дотриматися відстаней у розташуванні об’єктів.

Щодо такого уявного експерименту, то дійсно усі три проєкти мають спільні точки дотику: прикутість жінки у Лесі Хоменко, котра є господинею і не відходить від столу у образі своєрідної Покрови, але з іншого боку обслуговує це застілля і завжди сідає окраєць столу. Також і у Жанни тема, що насправді дуже дотична і близька, з однаковими радянськими наїдками, які неможливо їсти ні метафорично, ні буквально. Але абстрактно складно передбачити, чи можливо поєднати ті чи інші роботи. Бо ж кураторська праця дуже подібна до праці художника: далеко не завжди роботи добре поєднуються між собою за принципом подібності.

Ж. К.: Я загалом погоджуюся з Владою, та й добре ставлюся до того, що художній твір варіативний і може видозмінюватись. Але щодо того, чи таке загалом можливо, то можу сказати, що мої роботи занадто часто виставляли без мене, і раніше я нервувала через це, але потім змирилася і розслабилася. Тому я відкрита до подібних експериментів, аби лише жест був обґрунтований та виправданий.

Документація перформансу Лесі Хоменко «Святковий стіл». Карась галерея, 2013. Фото із приватного архіву Лесі Хоменко, надано художницею

Владо, ми розпочали розмову із того, що гендерні теми викликають у вас внутрішній спротив і подібних акцій ви уникаєте, а як щодо місця і ролі художниць у розвитку певної традиції, де теми є наслідком фокусного аналізу поточного суспільного настрою чи упередження? Як-от доволі поширений стереотип, що існують певні теми, які можуть освітити й опрацювати тільки жінки, або тільки чоловіки?

В. Р.: Теми — це тільки поверхня того, про що ми говоримо, крізь них ми говоримо про щось спільне. І вибір теми зовсім необов’язково мусить мати яке-небудь гендерне забарвлення. 

Ж. К.: Мистецтво веде діалоги зі стереотипами, критикує їх. Не повинно бути національного мистецтва, бо воно має бути інтернаціональним та мультикультурним. А кожна людина обирає ту тему, яка їй важлива. Теми часто комусь подобаються, а іншим — ні. Хтось хоче або не хоче про це говорити. І це добре, якщо людина має позицію щодо якихось поглядів. Головне, аби на фізичному рівні ніхто свою правоту не доводив.

В. Р.: Це такий поштовх буттєвості, щоби заглибитися і мати право сказати «ми». Бо коли ми просто кажемо ми, то найчастіше не розуміємо, кого маємо на увазі. А тут після зусилля і заглиблення у теми й мистецтво, ми набуваємо дійсного права промовити «ми». Відбувається прояснення, власне, кого ми маємо на увазі й з ким ми опиняємося разом у спільному падінні. Згадався мені вірш Миколи Воробйова «Жити означає падати й ми є причинами небокраю». Оці поетичні небокраї — це наші теми на поверхні, які ми для себе створюємо, щоб орієнтуватися у називанні речей. І фокусування на гендері у цьому орієнтуванні геть не так важливі.

Підготовлено за матеріалами Дослідницької платформи PinchukArtCentre

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: