Частина перша: Практика

Через десять днів після оголошення про першого в Україні хворого на ковід я спитала свою дівчину, чи вона згодна в разі локдауну провести його зі мною. Вона згодилась.

Ще за кілька днів я скасувала свій захід в місцевому ком’юніті-центрі. Я не дуже добре почувалася, але насправді в той день мене лякало, що прийдуть люди і будуть без масок — дихати, розмовляти, чхати, кашляти поруч зі мною. Це був, здається, останній вечір перед початком карантину і закриттям повітряного простору.

Імовірність зустріти людину з ковід тоді була в десятки разів менша ніж зараз, півроку потому. Але набагато більше важила невідомість — чи «воно» вже дісталося мого міста? Багато хто казав, що від першого хворого до першого виявленого хворого може пройти місяць-два. Багато хто пригадував загадкові тяжкі пневмонії і чи-то-грип-чи-то-не-грип восени. Ми всі наче завмерли і чекали, не знаючи, на що саме.

За тиждень моя дівчина з пакунком речей приїхала до мене. Ми набрали у найближчому супермаркеті продуктів на тиждень, і до наступної вилазки майже не виходили з дому, обидві працювали віддалено. Був кінець березня. Попри все, мені було добре.

На другу чи третю ніч спільного карантину я запропонувала їй стати моєю дружиною. Почула у відповідь «так». Не було кільця в оксамитовій коробочці чи струнного квартету попід вікнами, — але наступного дня я вперше в житті зварила борщ. Чим не обряд?

Хоча локдаун тривав, за пару тижнів моя майбутня дружина поїхала назад, до батьківського дому. Я вже знала, що хочу жити з нею постійно, але ще не знала, коли і як ми це втілимо. Говорили про те, щоб з’їхатись остаточно після карантину, а поки що, як і раніше, проводити удвох вечора і вихідні.

А ще за кілька днів наша обладміністрація оприлюднила міську мапу «вогнищ захворюваності на коронавірус». Це була така абсолютно урядово-уїбанська штука вкрай страхітливого вигляду, з якої очевидно випливали тільки дві речі: густонаселені спальні райони, як завжди, зло, а в самісінькому центрі одного з начебто півтора кілометрових прямокутників — Її дім.

Я перестала дихати, коли це побачила. Мої легені просто розчинилися і щезли. Тієї ж миті я до кісток зрозуміла оту дику, огидну чернь, що мало не закидала камінням автобус у Нових Санжарах — бо перетворилась на таку ж саму хтонічну тварюку, з єдиним бажанням: піти розтрощити до камінця, спалити з вогнемету усі будинки в тому кварталі — звісно, крім того, в якому живе Вона.

Це було в понеділок. У вівторок зранку я знову дихала. Ввечері я заливала сльозами Її шию і ліве плече та силкувалася договорити до кінця хоч одне слово. Мені була непереносима думка, що вона може захворіти, а я не буду поруч. На вихідних ми перевезли усі її речі до мене.

На той час ми були разом лиш кілька місяців, але, знаєте, вибудовувати стосунки роками перш ніж вивести їх на наступний рівень — це насправді привілей. Привілей забезпечених, соціально схвалюваних гетеросексуальних пар, що живуть у достатньо стабільному, комфортному, безпечному і підтримуючому середовищі, аби роками нічого не змінювати. А налякані пандемією лесбійки, до яких ще й подекуди чіпляються на вулицях підпиті мужики, коли одна проводжає іншу додому, з’їжджаються дуже швидко, особливо якщо їм пощастило вже сягнути повноліття і мати роботу.  

Ми жили удвох вже кілька тижнів, коли я вийшла вдень до магазину і зустріла там жінку. На вигляд вона нічим не відрізнялася від інших, але коли пройшла повз, у мене в голові чомусь клацнуло: «коронавірусна».

Дружина потім казала, що кашляти почала ще вранці, але я той кашель помітила тільки ввечері. В кого з нас температура піднялася першою, я вже не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, як намагалася непомітно стежити за її диханням — чи воно не поважчало, чи не з’явилося в ньому зусиль та примусу.

Знаєте, чого найбільше бояться квірні люди на кшталт мене, окрім самої імовірності смерті коханої людини? Що не зможуть бути поруч — до, під час та після умирання. Що не пустять до лікарні, бо «а хто ви їй? Сюди тільки родичам, ніяких подружок!». Що не повідомлять про смерть, бо «я там знаю що то за Петрик в нього в телефоні, батьку дзвони». Що виженуть з похорону, бо «як ти посмів сюди явитися, довбаний збоченцю».

Маючи достатньо сміливості і волі, квірні люди можуть вибудовувати сильні, прекрасні, автономні стосунки і життя. Але вся ця автономність закінчується разом із автономністю і суб’єктністю тіла. Можна пообіцяти завжди бути поруч — та не можна пообіцяти ніколи не умирати. Смерть перерозподіляє суб’єктність померлого між його близькими, і в цьому розподілі слово суспільної думки, втілене у законі, починає важити більше за всі слова, сказані за життя.

Якось ми перебороли ті кілька днів. Досі не знаю, чи то була «корона», чи звичайна застуда — я б воліла, аби перше, бо в такому випадку для нас усе пройшло відносно легко.

Я мрію, що коли для українців відкриють кордони, ми з дружиною поїдемо в подорож, оформимо наш з нею шлюб в одній з європейських країн. Раніше я не надто переймалася через неможливість офіційно одружитися в Україні — адже якщо до цього колись і дійде, думала я, будь-якої миті можна стрибнути у лоукостовий літак і влаштувати церемонію деінде. Та відколи режим відкритого світу став на паузу, я опинилася сам-на-сам з усіма обмеженнями і недоліками своєї країни, і це нагадує мені, як тисячі людей опинилися сам-на-сам зі своїми аб’юзерами. Могло, звісно, бути гірше, але все одно відчутно нестачу простору.  

Поки що я просто живу своїм тихим життям, намагаюсь не збожеволіти від новин і заздрю тим, кому пощастило народитися в кращих місцях Шенгенської зони. Вже майже перестала сердитися на співвітчизників з їхнім бажанням проводити нескінченні фестивалі і якомога ближче тулитися один до одного в чергах — треба мати дуже потужний внутрішній генератор, аби тривало підтримувати злість до мільйонів людей водночас. У мене такого немає.

Частина друга: Теорія

Я дуже давно замислювала цей текст. Спочатку я бачила його вельми сухим, навіть суворим. Чернетки повнилися сумішшю розумних слів: репрезентація, темпоральність, автономність (гаразд, було), символізм (зустрінеться далі), фланерство, екстраполяція. Я прагнула узагальнити і розказати за весь світ з відстороненої позиції гендерно-почуттєво-дієво-нейтрального аналітика. Так собі ідея, отож. Натомість у мене є те, чого немає в більшості інших — моя квірна ідентичність. Чому б не дати їй слово?

В основі (принаймні, мого) квірного досвіду — інакшість і усвідомлення своїх початково менш вигідних позицій. Ми всі стартуємо неоднаково, і завжди хтось опинятиметься позаду когось. Але багато хто цього не усвідомлює — наприклад, цисгетеросексуальна жінка не завжди розуміє, які неочевидні преференції мають чоловіки.

Квірна людина зазвичай від початку бачить розрив між рештою суспільства і собою. Вона за замовчуванням очікує, що її іншість прийматимуть радше недружелюбно; за замовчуванням знає, що на шляху до автентичного буття муситиме долати ментальні, соціальні і подекуди фізичні бар’єри. Як тільки квірна людина усвідомлює себе як таку, вона опиняється в аутсайдерській позиції. Потрібен час і свідомі зусилля, аби з неї вийти хоча б у своїй голові, почати стверджувати власну гідність. Звідти вже, до речі, півтора кроки до чарівного світу адвокації і вигорання. 

У більш прогресивних країнах розрив між суспільством і квіром поступово долається впровадженням рівних прав і антидискримінаційного законодавства. У консервативних, тоталітарних, фундаменталістських — навпаки, інституціоналізується дискримінуючими законами.

Україна в цьому плані своєрідна сіра зона — відвертого переслідування законом ЛГБТКІ+ тут немає так само, як і дієвого захисту. Уряд воліє сповідувати політику не-бачення: «най в себе вдома роблять що хочуть», а в очах закону лишаються просто неодруженими, бездітними, неіснуючими в реальності громадянами і громадянками.

Якщо зіставити громадські права із будь-якою моделлю піраміди потреб на кшталт Масловської, виявиться, що з точки зору закону гетеро- і квірні люди дійсно мають практично однакові права у тому, що стосується фізичного буття: не бути вбитими, за потреби бути лікованими, купувати їжу та речі і заробляти гроші на них, після досягнення визначеного віку мати секс. Імовірно, саме це мають на увазі супротивники ЛГБТКІ+, коли запитують «яких іще прав їм не вистачає?».

Але кардинальні розбіжності виникають у правах, що стосуються соціального визнання і символічного оприявнення особистості. Квірна людина не має захисту від принижень і насильства через свою квірність; вона не може легалізувати свої стосунки, не має батьківських прав на спільно виховувану дитину партнера або партнерки. Вона не може скористатися суспільно-урядовими послугами у перетворенні світу і себе за допомогою символічних актів і називання. До того ж квірна людина перебуває у постійному лімбі, її поглинає безчасся — адже вона знає з досвіду інших країн, що може бути інакше, і сподівається дочекатись на зміни у себе вдома, але ніхто не назве їй навіть приблизних строків, коли це станеться, і чи станеться взагалі. 

Дії світових урядів у боротьбі з пандемією несподівано змусили населення цілих країн пережити досвід, дуже подібний до квірного. Усі соціальні і символічні свободи і права редуковано, дозволено тільки вкрай необхідне для фізичної підтримки життя, причому розуміння цього необхідного доволі суб’єктивне і варіюється від країни до країни.

Ви зараз не можете (і невідомо, коли зможете) одружитись, бо карантин.

Вам не можна до свого чоловіка в палату, бо в нього коронавірус.  

Ваш партнер не може приїхати до вас з-за кордону і лишитися з вами, бо кордони закриті.

Ви не можете всиновити дитину з притулку, бо пандемія.

У будь-якому з цих речень слова після коми можна спокійно замінити на «бо ви одностатева пара», і вони від цього не стануть видаватись абсурдними. Втім, у багатьох цисгетеросексуальних людей таке незвичне втручання держави в особисте викликало обурення й розпач.

Не оминув урядовий контроль і самі тіла цисгетеросексуальних людей — хоча і меншою мірою, ніж квірні. Цисгетеросексуальне тіло із виявленим у ньому коронавірусом в разі смерті буде поховане у мішку; трансгендерна людина не має повного контролю над своїм тілом вже за життя, і мусить вимінювати доступ до жаданих операцій на витрачений час, виснажливі експертизи і збір папірців, а інколи ще й заради трансформації одних органів жертвувати іншими, якщо влада вимагає її стерилізації.

Держава ставиться до квірних людей патерналістські, бере на себе рішення, як і коли дозволити їм жити власним життям, чи вони «заслуговують» на такий дозвіл. Пандемія коронавірусу підштовхнула уряди зайняти посилено-патерналістську позицію до населення в цілому. Поділ на різнокольорові карантинні зони в межах країн і поза ними підсилив нерівність, розділив усіх на більш і менш «правильних», де одні «достатньо сумлінні» для розваг і подорожей, а інші — ні, причому переконання і поведінка окремої людини ніяк на цю «правильність» не впливають.

Усі раптом опинилися в тому ж безчассі, що й пересічні ЛГБТКІ+: коли скасують обмеження, насправді ніхто не знає, станеться завтра пом’якшення чи, навпаки, погіршення — також. Тільки на відміну від ЛГБТКІ+, у решти не було всього життя, аби підготуватись і призвичаїтись до цього безсилля.

Що ж, my freshly queered fellows, у мене є один лиш рецепт, як з ним боротись. Якщо головне, в чому мені відмовляє влада — символічний ресурс, який мав би забезпечити моєму життю офіційне визнання таким, як воно є — варто послати до біса таку владу і почати віднаходити цей ресурс у собі. 

Чи можемо ми з цією жінкою бути дружинами одна одній тільки тому, що близькі, кохаємо і обидві цього хочемо? Так, ми можемо. Ми можемо визначити, чим є для нас шлюб, чи виконує в ньому уряд якусь іншу значну функцію, окрім власне проголошення шлюбом, і привласнити цю функцію собі. З уявного світу суспільних умовностей ми можемо перейти до абсолютного, фізичного світу, де два тіла щоночі засинатимуть поруч — і це єдине, що дійсно матиме значення. 

Це насправді непросто, це майже чаклунство якогось дон хуанівського чину — шукати в собі силу цілої спільноти аби називати речі і явища, відкривати і змінювати імена, подорожувати між умовним і безумовним рівнями буття. Воно може щезнути, якщо втручаються фізичні чинники — хвороба, смерть, — бо тримається на силі двох: того, хто називає і того, хто чує і дає відповідь. Але це чаклунство може допомогти зберегти себе і свій світ у час, коли влада воліє редукувати людину до фізичної ознаки: у групі ризику, чи ні; має коронавірус чи не має; знаходиться в тій локації чи в іншій.

Чи можете ви спробувати? Чи може з цього щось вийти?

Звісно, так.

Я промовляю: може.

Максима Дагер