Наскільки covid-19 є «природнім» (що б це не означало) вірусом? Можливо, це перша пандемія в історії, настільки щедро окроплена даними та інформацією. Гігабайти ковід-дисидентського конспірологічного спаму — наївна пародія на те, наскільки ж в дійсності пандемія визначена інформаційними потоками. Карантин — це торжество інформації. Не лише через майже панічне поглинання новин із соціальних мереж («думскролінг»), глобальну зосередженість населення Землі навколо статистики про кількість захворювань чи шалені обсяги відеозаписів, якими щоденно обмінюються користувачі сервісів відеозв’язку (так, технічно, відеодзвінок — це дуже швидкий синхронізований обмін відеозаписами — і у цьому є щось дуже моторошне). Не лише через це, а й тому, що одна з найголовніших компонент вірусної частки, завдяки якій вірус взагалі має змогу розповсюджуватись, — генетична інформація, втілена в ДНК або РНК. Чи справді відмінність між інформацією людей та інформацією біологічною тут така вже й принципова?

Наполягання на цьому розрізненні робить неможливою думку про пандемію як про подію, підміняючи зітханням такий аж надто ризикований для дечиїх філософських кар’єр шлях. Мовляв, пандемія коронавірусу — лише симптом вже давно відомих явищ. Так, відомий італійський філософ влади, колумніст, а віднедавна ще й епідеміолог, Джорджіо Агамбен наголошує на соціальних витоках пандемії: натякаючи на несуттєвість загрози, яку несе вірус, він проголошує її «терором охорони здоров’я». На думку Агамбена, пандемія «всього-навсього» використаний владою привід для посилення контролю та панування.

Що ж, за ретельнішого розгляду стає помітно, що за риторикою «всього-навсього» приховується величезний континент найновіших процедур й інструментів влади, не відомих ані римському праву, ані вченим-нацистам, які, як стверджує італійський філософ у своїй найвідомішій книзі, є ключовими для розуміння ХХІ століття. Там, де у сьогоденні Агамбену відкриваються лише обриси концтабору, не буде зайвим сфокусуватись на мільярдах клітин, молекул та пікселів, що становлять цю споруду сучасності.

Один з епізодів перебігу карантину в Україні здається дуже показовим відносно однієї з рис пандемії взагалі. Йдеться про заяву головного санітарного лікаря України Віктора Ляшка про те, що частина карантинних обмежень були введені задля підвищення рівня тривоги, без будь-якого медичного обґрунтування. На думку чиновника, такий емоційний фон сприяв дотриманню інших обмежень, а відтак і суттєво вплинув на динаміку розповсюдження вірусу. Показовим тут, звичайно, є зовсім не те, що держава маніпулює громадянами: будьмо відвертими, це вже давно ні для кого не секрет. На мій погляд, украй важливим у цій ситуації є тісний зв’язок між управлінням, біологічним фоном населення та тривогою. Влада моделює соціальне тіло не лише завдяки санепідемстанціям, лікарням, антисептикам та медичним протоколам, але і використовуючи засоби афективного впливу.

Звичайно, український уряд аж ніяк не є винахідником технік такого моделювання. У дослідженнях сучасного капіталізму нерідко йдеться про афективну економіку — процеси, пов’язані з моніторингом та менеджментом даних, формуванням смаків, вподобань та споживання продукції, відгуків стосовно останньої як елементів економічного та технологічного середовища.

Одначе виробник-маркетолог не продукує афекти: він репродукує та монтезує їх, використовуючи «сировину», яку отримав унаслідок «сентимент-аналізу» (аналізу почуттів). Ця форма аналізу передбачає статистичне вивчення минулої поведінки юзерів-аудиторії та комплексних алгоритмів діяльності останніх з метою прогнозування їхніх смаків, схильностей та майбутньої поведінки. Так значення маркетингу в афективній економіці полягає зовсім не в «ідеологічній обробці» та виробництві потреб споживачів, а в інтеграції знання про поточні поведінкові схильності аудиторії у виробництво продукції («інтегрувати можливе майбутнє у поточну поведінку»). Історична та культурна новизна сентимент-аналізу полягає у тому, що останнй, на відміну від ідеології, не продукує поле відносно-стабільних істин для спільноти, але залучає та, за посередництвом маркетингу, примножує поліваріантність еклектичних суджень, внутрішніх протиріч останніх та псевдо-істин споживачів. На противагу ідеологічній уніфікації ринком, чи не найпослідовніше втіленій в «американській мрії» про родину, автомобіль та пральну машину, афективна економіка комерціалізує різноманіття, а іноді і протиріччя між різним, стаючи останнім та остаточним «космологічним» принципом суспільного життя. «Не існує обмежень, окрім ринкових, але і будь-що потойбіч ринку може бути комерціалізованим» — такою могла б бути головна заповідь та антиномія афективної економіки.

Маркетинг та реклама формують інтерактивне середовище споживання-збору даних, яке американський дослідник медіа Генрі Дженкінс називає «конвергентною культурою», тобто культурою, де номінальні «споживачі» продукції не у меншій мірі за номінальних «виробників» є фактичними учасниками виробничого процесу («prosumption»). Тим не менше, як для Дженкінза, так і для іншого дослідника афективної економіки Анджеєвича, ці різні учасники виробництва продукту аж ніяк не знаходяться у рівноправній кооперації, адже саме маркетологи та рекламники є провідниками комерційного контролю афективного виміру інфраструктури капіталізму.

Пандемія стала чи не одним із найбільш показових зразків роботи афективної економіки. Згадки, натяки та цитати з приводу карантину, локдауну чи вірусу украй швидко та у вражаючих обсягах були інтеріоризовані рекламною продукцією й інтегровані в товари (наприклад, мережевими супермаркетами, що пропонують доставку додому). Непевність, що оточувала вірус навесні 2020 року, була піддана безкінечному рекламному бубонінню про вірус, про локдаун та меми навколо цих тем. Випадок із заявою Віктора Ляшка дає підстави говорити про дещо на кшталт афективної політекономії — дисперсної, спорадичної та глибоко просякнутої внутрішніми протиріччями, примирення або загострення яких хвилюють ринково-урядову машину лише за можливості монетизувати їх.

Те, що я назвав афективною політекономією, звичайно, не є виключно українським явищем. Задовго до пандемії, ще у 2009 році, політична теоретикиня марксистського штибу Джоді Дін написала книгу про долю демократії за «комунікативного капіталізму» (тобто капіталізму, де дані — один з найцінніших ресурсів); шість років по тому було опубліковано роботу канадського політичного філософа, який стояв у витоків афективної теорії, Брайяна Массумі про «онтовладу» — новий режим владних відносин, заснований далеко не в останню чергу на адмініструванні афектів. Обидві книги базувались переважно на політичному житті США як постачальника найновіших тенденцій панування. 

Афективна політекономія — це танець на руїнах ідеологій, що екстрагує, так само як природні ресурси, — почуття, екзистенційні переживання, способи організації непевності, політичну зацікавленість та навіть солідарність населення-аудиторії, переробляючи їх у нове, просякнуте пануванням уряду та ринкових сил середовище. Відомо, що інструменти, близькі до того, що маркетологи називають «сентимент-аналізом», було використано під час передвиборчої кампанії Трампа та Зеленського, а також у агітації голосувати за Брекзит. Робота з афектом — не новина для політтехнологічного цеху, у тому числі в Україні. Припускаю, саме з огляду на цю нову систему координат державування (policy), висловлювання чинного українського уряду настільки рясніють протиріччями: вони просто-напросто відповідають різним запитам аудиторії. І зовсім не обов’язково вдаватись до конспірології, уявляючи як найвищі чини українського уряду обговорюють найновіші публікації з філософії афекту, аби помітити, що калейдоскоп владних процедур, якими б поняттями його не описували з позиції влади, сьогодні мерехтить у царині афекту.

У тому ж разі, якщо афективну політекономію всерйоз буде взято до розрахунку, пандемія, а особливо її перебіг в Україні, відкриється у зовсім новому світлі. Ціла низка абсурдних карантинних процедур від заборони відвідувати парки та їсти морозиво прямо під закладом до дезінфекції асфальту та спускання антиковідного фонду на ремонт доріг можуть бути розглянутими не просто як ірраціональні, але, навпаки, як підпорядковані раціональності афективного панування. Хіба не цим обумовлена та дивовижна співзвучність політики чинного уряду, що нагадує за своєю структурою та (не)послідовністю стрічку новин у соціальних мережах, ринково-рекламному балаганові з приводу пандемії? 

1989 року під час повстання в Румунії телеканали були захоплені силами протесту та дуже швидко перетворились на каталізатор протистояння. Українська революція 2013-2014 років теж багато у чому завдячує бродінню картинок і відео у соціальних мережах. Сьогодні ці засоби політизації зображуваного та інсценованого асимільовані владою. Царство Зображень з Королевою-Рекламою та Королем-Поліцейським-Кийком, де «біологічне» невіддільне від видовища — ось світ у якому ми прокинулись завдяки вірусу. Пандемія оприявнила глобальне Задзеркалля: гру начебто потойбіч дзеркала, де примари ігрової ситуації та «справжні» предмети та процеси вже неможливо розрізнити. І в такому новому статусі зображання як такому немає нічого есхатологічного, однак із цим фактом не буде зайвим рахуватися критичній теорії та емансипативній політиці, які прагнуть бути своєчасними.