З початком локдауну навесні 2020 року інтернет-платформи «Фейсбук», «Інстаґрам» і «Твітер» вибухнули безмежними цитуваннями, репостами та відсилками до одного цілком звичайного рекламного ролика. Йдеться про мем про гробарів, що танцюють (coffin dancers meme). На відео кілька гробарів у смокінгах та білих рукавичках танцюють з труною на плечах під електронну музику.

Відео було створене за рік до пандемії, у травні 2019 року, у західноафриканській республіці Гана як реклама агентства ритуальних послуг Dada awu. І хоча ролик отримав чимало реакцій, усе ж справді популярним він став із початком карантину. Він дуже швидко пройшов шлях від дивного відео до публічної політики: так, колишній президент США Дональд Трамп розмістив мем у своїх аккаунтах в соціальних мережах, лише цього разу на домовині було розташоване лого кампанії головного опонента Трампа на президентських виборах Джо Байдена. Ці публікації отримали чимало схвальних реакцій від прибічників колишнього президента Сполучених Штатів.

На відміну від ролика, що ймовірно відсилає до місцевого звичаю, мем здається нашвидкоруч оцифрованим, не без втрат у роздільній здатності, сюжетом танцю смерті або ж макабричного танку, що став надзвичайно популярним у культурі Заходу ХV cтоліття. Один з найвідоміших істориків культури Середніх віків Йоган Гейзинг з цього приводу пише: «У візії смерті вривається новий, вражаючий уяву елемент — здригання, що народжується у сферах свідомості, наляканої моторошними привидам, які викликають раптові приступи липкого, крижаного страху». Релігійна думка пізнього Середньовіччя одразу ж переносить цей образ у царину моралі, використовуючи страх як інструмент панування. Якщо ж навіть мему про гробарів і властива певна макабричність (чому це пов’язано саме зі сміхом — окреме питання), усе ж, як так сталось, що це відео набуло такої популярності саме за рік після його публікації? Відповідь, що людина Заходу звертається до такого образу в складні, наповнені екзистенційних викликів часи, була б спрощенням. 

У попередньому есе цієї серії я висловив намір думати про пандемію як про подію, а не як про симптом чи побічну дію заздалегідь відомих явищ. Одним із наслідків цієї настанови є те, що коли мова йде про подію, значно важливіше не перестрибувати одразу в сутність чи зміст цього явища, прогнозувати ймовірні наслідки пандемії коронавірусу, але зосередитись на конкретній артикуляції цього явища. Які слова можуть бути принагідними, аби цю унікальну артикуляцію не було редуковано до існуючих філософських, соціологічних та інших кліше? Інакше кажучи: якого саме вираження набула і набуває досі пандемія COVID-19, у тому числі в мемі з гробарями? Як це влаштовано? Острівок явищ та процесів, стосовно яких я спробую окреслити кілька понять, інтонацій та образів — це процеси і процедури, пов’язані з владою та адмініструванням тривогою, а не біохімічний характер вірусу чи моральний обов’язок людства.

Спазм

Італійський філософ-постопераїст, що досліджує ефекти розвитку інформаційних технологій, Франко «Біфо» Берарді вводить поняття «спазму» на позначення сучасного явища, яке, здається, має безпосередній зв’язок зі своїм історичним попередником — «здриганням», про яке писав Гейзинг. Намагаючись пояснити раптове збільшення кількості самогубств на початку ХХІ століття, італійський філософ звертає увагу на цікаву тенденцію, яку карантинні заходи, пов’язані з пандемією коронавірусу, здається, лише прискорили: інформаційні технології сучасності пришвидшують обмін інформацією, простір для фізичного переміщення суттєво зменшується, а внаслідок світових криз, постійно зростаючої нерівності і неоліберальної настанови на постійний економічний розвиток персональні ресурси економічного зростання вичерпуються. Фактично, такі зростаючі розриви між глобальною включеністю та індивідуальними обмеженнями були суттєво загострені локдауном.

Для Берарді ці процеси стали приводом звернутись до одного поняття французького філософа та психоаналітика Фелікса Ґваттарі. Йдеться про концепт «хаосмічного спазму». «Спазм — це раптовий, короткий сплеск енергії та раптова інтенсифікація діяльності організму» ; це стан, що виникає у становищі згаданих розривів. Спазм — це розтягнуте у часі нависання над прірвою, до якого ми вимушено встигли звикнути. Це також «гіпер-експресивність, що продукує психотичні ефекти», заплутаність, яка стала новим порядком, гра, в яку входять за примусом, а не добровільно (хоча й іще можливо сподіватись, що з неї можна добровільно вийти). Цінності культури та цінності економічні, норма мистецтва та норма моралі, показники здорового тіла — є однаково ситуативними та нестабільними. Натомість єдиною дійсно стабільною річчю залишається система автоматизмів з вилучення прибутків та спрямованості на економічне зростання (у тому числі «саморозвиток»), яку називають капіталізмом. Якщо ж на початку ХХ століття розрив між офіційною культурою та нормами моралі породжував неврози, що помітив Зиґмунд Фройд, то у ХХІ столітті за розмиття нормативного в культурі, на думку Берарді, це почесне місце посідає спазм. На місце провини, що керувала людиною ХХ століття поступово приходить паніка.  

Твердження про розриви між людськими потребами та техногенними ритмами може зустріти справедливі, але завчасні зауваження з боку постгуманістичної теорії, яка стверджує, що розвиток технологій та їхня інтеграція у повсякдення стають приводом все частіше ставити питання про те, чим же є це «людське». Як помітила колись феміністська філософиня Донна Гаравей, наприкінці минулого століття вже не існувало жодних наукових підстав розрізняти людей та тварин; більше того, чимало відгалужень феміністичної культури відчувають задоволення від  пов’язаності тваринного та «людського». Все ж уточню, що в Берарді ніде не йшлося про оманливе «забуття» людського. В його книгах мені не вдається відшукати докорів з цього приводу: справа радше у наслідках поєднання неоліберального економічного імперативу та великих потоків інформації з ритмами сну, харчування, гормональних циклів тощо, які суттєво не змінились впродовж існування людської тварини як виду.

Онтовлада

Берарді слідом за Ґваттарі називає спазм «хаосмотичним». Що це означає? Значну роль у розробці ґваттаріанської теорії відіграли праці теоретика відкритих самоорганізованих систем, фізика Іллі Пригожина та філософині, яка розробляла модель онтології невизначеності, хаосу й ситуативних порядків Ізабель Стенґерс. Напрацьовані теоретиком та теоретикинею положення лягли в основу фундаментальних для екософської моделі психічного понять сингулярності, біфуркації та «хаосмосу» — особливого не об’єднаного «єдиними» законами метасередовища, де розгортаються ситуативні порядки, у яких існують люди, (а саме такий статус за неолібералізму відведено жінкам, людям  кольору (people of color), мігрантам, трансгендерним особам, тим, хто живе за межами розвинутого Заходу) та нелюдям (технологіям та іншим видам).

Схоже, Фелікс Ґваттарі, а також і Берарді, належать до плеяди мислителів, які не відшукують можливості виходу за межі глобального панівного ладу, але слідують його логіці, що інтегрувала напрацювання синергетики, аби підірвати його зсередини, передавши ці інструменти влади «інакшим» та «мовчазній» (насправді ж позбавленій голосу) більшості, у тому числі нелюдській. До таких мислителів належить також канадський філософ Брайян Массумі, який запропонував власний спосіб залучити фукіанську теорію до сучасності в своєму понятті «онтовлади».

Тоді як «під відомістю» біовлади знаходиться територія, опанована і опрацьована для створення придатних для життя умов, онтовлада залучає схожі засоби статистичного контролю та управління населенням з дещо іншими орієнтирами. Біовлада регулює територію з метою підтримання «нормативних» показників життя, що дістались їй у спадок від попереднього історичного режиму влади — дисциплінарного. Як зазначалось вище стосовно спазму, сучасності властивий брак таких нормативних показників у більшій частині царин життя — від мистецтва й економіки до моралі. Онтовлада не переймається «нормою» — вона спрямована на утримання доступу до екстракції ресурсів. Онтовлада оперує на «протериторії», тому, що лише ось-ось відбудеться. Це «середовищна влада, яка повертається до життєвих умов ще не посталого виникнення аби повернути життя знову, перенаправляючи його зародження у альтернативно посталі ефекти» (курсив мій — О. К. — прим. авт.). Інакше кажучи, онтовлада працює на застереження потенційних ефектів життя, аби «переналаштувати» їх відповідно тому, як це здається правильним з позиції влади.

Для прикладу, в українському контексті влада (державна, інтелектуальна, освітня та медійна) спрямовує свої зусилля на блокування потоків знання та інформаційних каналів, що можуть вплинути на формування проросійської або ж прорадянської позиції — скажімо, соціальної платформи «Вконтакті» чи радянської культурної спадщини. Саме з цієї причини не зовсім коректно говорити про цензуру в цьому випадку, адже йдеться саме про застереження можливих наслідків, а не про блокування визначено небажаного для влади знання. Ще більш показове втілення нового режиму влади — заборона відвідувати парки, що була введена навесні 2020 року лише для підтримання тривоги серед населення (як зізнався згодом головний епідеміолог країни Ляшко). Це рішення ніяк не запобігає розповсюдженню коронавірусної інфекції, але застерігає умовам його розповсюдження. Такими є нові стратегії адміністрування тривогою.

Взагалі статус нового вірусу за онтовлади є просто дивовижним. Серед найважливіших причин потреби у такій жорсткій реакції урядів на COVID-19 називають його непердбачуваність — такого роду непередбачувані речі становлять особливий предмет клопоту для онтовлади. Окрім епідемій, варто згадати тероризм: ключова для онтовлади доктрина «випередження» за Массумі була розроблена адміністрацією Джорджа Буша для боротьби з тероризмом. (Окреме питання, наскільки утвердження терміна «антитерористична операція», а не «війна» на Сході України пов’язане з цією раціональністю нового режиму влади, але воно вимагає окремого розгляду). Кліматичні зміни та зменшення запасів природних ресурсів, міграції біженців, розвиток штучного інтелекту — усі ці теми з виразними страхітливими конотаціями виринають у превалюючих популярних та політичних дискурсах ХХІ століття щонайменше «розвинутого світу». Апокаліптичні настрої стали новою «нормою» планетарної прекаризованості життя, що втілилась у coffin dancers meme.

Аліса

Тож COVID-19 є об’єктом, на який спрямовано засоби онтовлади. Але що, власне, нового принесла пандемія коронавірусу в сам цей режим регулювання? Пусте місце «здоров’я» і норми, схоже, зайняла проста не-інфікованість. Проте саме до такого повного одужання обернені очікування тих, хто перебуває у спазмі, адже болісна непевність — це те, що з необхідністю супроводжується бажанням її завершення. Ймовірно, відповіді на ці виклики вже підготовлені — це катастрофічний фінал, на який натякають своїм здриганням пікселі мільйонів екранів за відтворення мему про гробарів-танцівників. Однак це питання є не стільки питанням «об’єктивного» прогнозування, скільки точкою політичного рішення: чи готові ми уявляти та розбудовувати майбутнє «після» ? Я пишу «ми», адже саме «нас», як мені здається, винайшла пандемія. Власне, з грецької «пан-демія» — це «увесь народ». Що за народ може постати з населення Землі на уламках поточного екстрактивного ладу? І як?

Теоретик медіа-фармакологічного урядування Поль Пресіадо закликає мутувати разом із вірусом. Свідомо та ретельно працюючи з фукіанським термінологічним апаратом, автор пише про «[ж]иття після вірусу» (курсив мій — О. К. — прим. авт.), тобто йдеться не просто про майбутнє, але новий режим життя, невідомий ані біо-, ані онтовладі. Ґваттарі розробив поняття «хаоїду» — форми існування, що має змогу, як це тлумачить Берарді, абстрагуватись від референту спазму. Тож хаоїди (завжди множинні відповідно множинності досвідів) — це практики, які вже-зараз відкривають непрозорість проживання. Хаосмотичний пил нових універсумів стає водночас платформою для гостинності, турботи, солідарності та автономії. Цікаво, що таємниця таких хаоїдів відома Алісі з казки Льюїса Керролла, що одного дня опинилась у Задзеркаллі. Однак замість займати місце королеви чи здіймати заколот, дівчинка винайшла свою гру, де монархічна ієрархія Задзеркалля розчинилась у підривному пустуванні, революційному експерименті з розробки нових порядків.