Підтримати

Коли думка стає птахом і сідає на Дерево

У цьому експериментальному есеї автор створює героя, щоб розібратися із наслідками пандемії. Герой повертається додому і відчуває, що потрібно щось зробити з новою нормою. Одивнена нормальність присутності захоплює його. Потрібно знайти мову для вираження свого стану, а потім — відкинути риторику повсякдення, зустрітися з мистецтвом поза мовою, перетворитися, вирости, по-новому поєднати фізичне, абстрактне, практичне. Постійне перебування в ізоляції неминуче вимагає від героя творити для інших тексти із найвищим потенціалом обміну досвідом. Втілення цього прагнення через проблематизацію первинних ідей: кожна структура-ідея отримує ім’я, як-от Дерево, Дім, Світ. Подорож-мислення стає двобоєм із кожною позицією. Водночас герой прагне прийняти усе, і з тим окреслити межі так дрібно, як тільки можливо. Він переконаний, що його життя залежить від цього.

Особистості властиво тяжіти до контролю над правом обирати, як їй померти. Хтось казав, що найбільша вдача за життя — померти у правильний час. Тому хіба можна вдало критикувати будь-яку стратегію, що обрала людина під час пандемії? Цього разу викладу думку, що переходила із дня у день через пів року після початку пандемії: стало зрозуміло, що світ не перебудовується, а змінює поставу, трохи горбиться. Я йому минаю. Я спостерігаю, як це минається. Нехай кожного разу думка і відчуття навколо власної суб’єктності будуть любов’ю без передумов, молитвою, ще не гармонією, але секундою до миру серця. Це самовираження — спроба прийняти усі позиції, як би вони не «помилялися».

Життя — сильне, і турбота про своє оточення є проявом цієї сили, а об’єктивізація турботи через політику все ж має інструментальний, і тому другорядний характер: турбота як результат власної діяльності переноситься в інтерсуб’єктивне, вже не власне, але й таке, що не є ще ані у володінні іншого суб’єкта, ані тиск прямої влади. Це мікропотенціал, мала сила, інерція поміж тими-хто-не-бачить-свого-обличчя. Проте ніяка інструментальність, навіть така мала — не позбавляє особистість щирості. Приходять й інші часи, коли моя інтенція, найкращі наміри нічого не важать. Тому: мені щиро шкода, що я не змогла і не зможу перетворитися на Дерево, що проросло у моєму Домі.

Мене цікавило Дерево як сутність, найближча до Дому. Дім — це архетоп . Він набуває безлічі значень, він, беззаперечно, змінюється від перспективи, накладеної Я. Дім — формація істотно людської генези, від початку вигадана і продумана чиєюсь інтенцією. З цієї точки потрактування ми існуємо удвох: Я і Дім — у метафорі, метонімії, діалектиці, навіть взаємозапереченні буттів. Дім як доцентрове стає першоосновою, структурою, яка породжує (Дім як сім’я, умови росту для біографій) і наближається до людського тіла (мозок — «горище спогадів і знань»; вікна-очі; тіло як Дім для душі). Дім м’якою силою структурує досвід і пам’ять, він здатний закинути нас у творчість чи стурбованість (від методу loci — до одивнених liminal spaces, якими став світ на час карантину). З іншої проєкції, Дім — це й місток між тобою і Світом, мала модель світу, яка дозволяє бути присутнім у більшому-реальному зовні, не витрачаючи великих сил на це протистояння, чи відновлюючи сили у прихистку, просторі іншого типу присутності. Дім — зменшений Мідґард між пеклом і раєм, ще й безпосередньо ближчий, особистий. Протистояти у не-гармонії іншій особистості вдома щодень — це дуже важко, але зрозуміло; ще важче приносити у Дім характеристики тимчасовості чи межових просторів. 

__ це випадкове світло мигачок на стіні поночі __

Так, ми випадково перенесли муки сумнівів щодо власної автентичності на цей простір, як і питання смерті — перенесли більше і мучилися сильніше, ніж, здавалося, люди зазвичай змушені мучитися під час аналізу цих питань. До того ж для багатьох Дім — усе ще дивна суміш одночасних насилля обов’язків і доброти турботи. Які метаморфози були б терапевтичні для нас після такого комплексу, окрім прийняття життя у карантині, акліматизації із факультативною надією на завершення? Мені перетворитися на Дерево — прийняти усю даність існування ще раз, одночасність життя і вмирання. Якщо й піддаватися підсвідомому маси, мітам культури — хай це буде не конспірологічний неспокій, а терапія природного у людстві, наприклад, єдність із собою і поколіннями предків у одному мітичному Дереві Світу. Саме по собі «дерево» дає прихисток, захищає тварин, утримує ґрунт від обвалів — за кількістю зв’язків і агентів воно стає навіть малим містом. Тому у момент карантину із вдячності за усе, що мені вдалося за життя побачити — хотілося бути Деревом свого Дому.

Тому я, колишній європеєць, просьюмер із буддистськими сентиментами, покидаю будь-яку надію на гепі-енд чи велике звершення у найближчому майбутньому. Я приймаю, що поміж мого коріння будуть дощові черви, шкідники, хтось зламає мою гілку (аби їм на свищика вистачило), з хворобами день у день буду сам на сам, і так далі. Цей новий стан навіть впливає на політичне: у мої соціальності безповоротно і швидко проходить революція — нове ставлення до безробіття і голоду, до спілкування, і турботи просто позбавляються суджень/категорій правильно-неправильно, рефлексій на конформізм-автентичність. Мої вибори тепер не намагаються розгорнутися у завжди обмеженій свободі — їх немає, я не рухаюся ні до об’єктів, ні позбавляюся суб’єктивного. Дерево — тяжіння до не-вибору як такого, що є гарним аргументом проти детермінізму, ширше — проти «ми всі приречені». Ми відповідальні, ми щиро відповідальні за себе. Ми щиро приймаємо усіх та приречені мати на це сили.

З перетворенням на Дерево відбувається перерозподіл коренів і чергування: виходити з Дому — дi/ом-овлятися із ситуацією. Очі обличчя — очка кори від колишніх гілок. Моє тіло — лише один стовбур, одна з колон храму чи головпоштамту, а крони-листя миготітимуть, як папір, листи-тексти, чати-екрани — усім на прихисток, мені на зустріч з іншими храмами.

Уночі дерева сплять, видихають, гілля високих опуститься до 10 см донизу. Динаміка людських легень — 2‒3 см. Моя метаморфоза розчиняється у післясонні, мушу проходити її знову, але сон фонить. Як дихати у приміщенні? Тепер у просторі я можу, чи вірю, що можу робити рішення. Я буду доглядати Дерево у собі, але і людину також. Мені здаватиметься, що я перетворюватиму Дім, завойовуватиму чи ігноруватиму простір. Моє сприйняття розповзається по щілинах гілками й корінням, усе має бруньки: часопростір, часточки його вагітні можливостями, де мій сміх, окрик, пісня, подих, рух, танець — усі можливі, є, рішучі та гарні. Врешті-решт, Я піддам сумніву свої досягнення і домашні гепенінги, а Дім буде захищати мене і далі, дивитиметься добрими очима батьків. Ще до Марії Кондо мені спало на думку: Дому потрібно дякувати. Як і вітатися з іншими просторами.

Si domi sum, foris, est animus, sin foris sum, animus domi est — «Поки я вдома, на вулиці мій дух; коли ж на вулиці, мій дух вдома». Так відбувається терапія: кожна зі структур приймається, поки я є Дерево, не здатне до руху; поки є Я та Дім. І так стає, що на вулиці до природи я Дерево із безлічі інших, до людей — самостійне буття, що підтримує себе у здоров’ї, власний собі oikos.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: