Перш ніж щось зрозуміти, я відчуваю, що щось не так.

Все наче добре, в мене все є, окрім того, що необхідно. Але що саме необхідно?

З першого дня локдауна я почала дистанційно працювати копірайтеркою в меморіальній благодійній організації. 

Я прийняла виклик, бо для мене він мав конкретність. Ще в дитинстві батько розповідав, як в моєму віці він ховався від червоних кхмерів під трупами на замінованих полях. А ще якось дідусь знайшов у полі каблучку з зіркою Давида. Тоді я здивувалася, як вона туди потрапила.

Зі мною завжди все було добре. Важко зрозуміти, що ця безпечність мого життя ніяка не константа, так само як і демократія — це лише те, в чому я перебуваю з самого початку свого існування.

Безпека — понад усе.

Навесні мерці з Бабиного Яру підповзали до мого ліжка перед сном. Жах їхньої смерті вражав мене, коли я йшла в супермаркет, задихаючись в антиковідній масці від машинного смороду. В той момент у мене віднімало ноги нижче колін, наче величезні залізні монстри збивали мене з ніг, а в потилицю я кожної миті очікувала удару палицею.

Чи можу я зрозуміти те, що відбувалося не зі мною?

З початку локдауна я почала відвідувати Мікроуніверситет. Щотижня ми займалися філософією, танцем і математикою по Зуму, і цей світ був мені окремо.

Я розмістила його в окреме, бо це мене не виснажувало, тож я це наче й не відчувала — як не відчуваєш відсутність хвороби чи поганого настрою. У Мікроуніверситеті все так. 

Коли ми розмовляли про інтелектуальну сміливість, про необхідність стати осторонь (стверджує Мамардашвілі), довелося збагнути, що не може так бути: все не так, (все так) все не так.

Улітку я знайшла себе на підлозі балкону в сльозах, без будь-якого розуміння, чому це відбувається.

Все чомусь погано, коли все добре.

«Все» — лише абстрактна завіса того, що муляє щось конкретне, але не хочеться визнавати.

Восени Гайдеггер сказав мені, що є потаємне, яке сутність техніки дає нам можливість виявити.

«Человек сбывается только в со-бытии истины как требующейся для него. Осуществляющее, тем или иным образом посылающее на путь раскрытия потаенности есть как таковое спасительное. Ибо оно дает человеку увидеть высшее достоинство своего существа и вернуться к нему. Это достоинство в том, чтобы беречь непотаенность, а с нею — тем самым заранее уже и тайну всякого существа на этой земле. Как раз в по-ставе, который грозит втянуть человека в поставляющее производство как в якобы единственный способ раскрытия потаенного и тем толкает человека на риск отказа от своей свободной сущности, как раз в этой крайней опасности дает о себе знать интимнейшая, нерушимая принадлежность человека к осуществлению истины — при условии, что мы со своей стороны начнем обращать внимание на существо техники.

Так существо техники таит в себе — чего мы всего меньше ожидали — возможные ростки спасительного <….> Пока мы будем представлять себе технику как инструмент и орудие, мы застрянем на желании овладеть ею. Нас пронесет мимо существа техники».

Тим часом інноваційний музей майбутнього має на меті гуманізувати людство шляхом сучасних технологічних рішень. Як очікується, майбутні покоління втратять здатність розуміти щось немедійно. Слова стали пережитком, у майбутнє беруть емоційно інтелектуальних і WOW-афектованих.

29 вересня 2020 року я йду на церемонію вшанування трагедії. Зранку я дізнаюся, що помер Віктор Марущенко. Тепер я розумію, що таке втратити рівновагу.

Тим часом технологічна меморіальна інсталяція красиво натякає своїми дзеркальними простріляними поверхнями: мертві взагалі-то ми.

Раз за разом пишу: вшанування пам’яті загиблих. Ці слова втрачають для мене будь-який сенс. Чи він колись був?

Відгук неупокоєним все слабше, чим сильніш я популяризую їхню жертовність.

Я вже PR-гвинтик у машині пам’яті, тож маю бути переконана, що механізм працює як заплановано. Маємо просувати авторитети і результати — визнані світові філантропи-демократи транслюють мантру «ніколи знову» (чи таки було?), сотні нових імен загиблих, мільйони майбутніх відвідувачів. Як тут без авралів вкластися у п’ятирічку? Президент з нами. Бабин Яр — наш. Ми відкриті до діалогу. Ми відкриті до діалогу. Ми відкриті до діалогу!

Взимку настав час справжньої концепції. Тепер кожна молекула Бабиного Яру буде вивчена під найретельнішим оком світових дослідників, природа людської агресії виміряється і контролюватиметься в посттравматичному центрі. Відвідувачі ризоматичного музею переживуть надреальний досвід за допомогою VR, AR і голограмних свідків Голокосту, а поціновувачам перформативності буде представлена можливість взяти участь в практиках від самої гуру перформансу.

«Чем ближе мы подходим к опасности, тем ярче начинают светиться пути к спасительному, тем более вопрошающими мы становимся. Ибо вопрошание есть благочестие мысли», — підсумовує Гайдеггер.

Що, якщо де б я не була, це те, що мені потрібно? (питання від хореографки Дебори Хей, з яким ми танцювали в мікроУ).

Що, якщо неупокоєним достатньо уваги мене одної, саме цього разу, як я сюди прийшла?

Уваги до їхнього мовчання в шурхотінні листя посеред закинутих хащів.

Я йду з меморіальної благодійної організації.

Пласт за пластом, я розліплюю в собі відповідь, розчуваю своє.