На думку Мішеля Фуко здоров’я є епіцентром державного управління, яке він називав «біовладою». У матеріалі з дещо оптимістичною назвою «Який світ після пандемії» французькі інтелектуали — соціологи науки Бруно Латура та Єва Іллуз аналізують, як з допомогою медицини держави наразі маніпулюють, контролюють та керують населенням. «Пандемії пробуджують у керманичів, як і в керованих, щось на кшталт очевидності — “ми маємо вас захищати”, “ви маєте нас захищати”, — яка легітимує застосування державної влади й дозволяє їй вимагати того, що за інших обставин зустріли б заколотами». В умовах пандемії відбулась тотальна медикалізація практично всіх сфер життя й інститут медицини почав виконувати не лише функції лікування та профілактики, а й приєднався до системи соціального контролю. Біополітика трансформувалась в тотальну «соціальну медицину». Ситуація з антиабортними мітингами в Польщі яскраво продемонструвала, що керуюча верхівка використовує будь-який привід для поширення свого впливу й легітимації власних протиправних дій.

Обмеження права пересування, жорсткий lockdown, закриття кордонів багатьох країн світу, все це колективне просторове та соціальне знерухомлення наче повернуло нас до травматичного радянського досвіду. «Кордони ізольованості» з рівня державного стрімко звужувались до рівня міст, а після зупинки роботи міського транспорту — до мікрорайонів й домівок, та, зрештою, до власного тіла. Якщо в часи СРСР соціальне дистанціювання було одним з інструментів збереження життя з політичних та ідеологічних причин, сьогодні ізоляція — це шанс залишитися живими через біологічні обставини. Вимушене соціальне усамітнення для багатьох стало колективним травматичним досвідом. Під тиском зростання безробіття, фінансових проблем та відсутності соціальної взаємодії стрімко зросла кількість жертв домашнього насильства. Також за даними організації Marie Stopes International, через коронавірусні обмеження мільйони жінок у всьому світі втратили доступ до протизаплідних засобів і переривання вагітності.

Проте проблеми зі здоров’ям і їх вирішення повністю переносять в зону відповідальності індивіда. Щоб не бути соціальним аутсайдером, індивід змушений проводити постійний аудит власного стану здоров’я: тиск, серцебиття, фізична активність, кількість вжитих калорій, фази сну тощо. Як наслідок, виник термін «біохакінг» — система контролю за здоров’ям, яка базується на визначені та постійному моніторингу життєвих показників. Звісно, ці дані, як і будь-яка індивідуальна інформація, чудово піддаються монетизації. Тіло почало сприйматись як джерело небезпеки навіть після смерті людини з COVID-19, що стало використовуватись як привід вдвічі підняти цінники за поховання таких померлих.

За словами соціологині Єви Іллуз, «зв’язок між нашим здоров’ям і ринком тепер болісно оголився». «Першою справжньою причиною спалаху коронавірусу є бідність — як це було у всіх глобальних пандеміях». Людське життя перестає сприйматись як найбільша цінність, особливо у ситуації, коли з’являється можливість отримання великого фінансового прибутку. Як у п’єсі німецького поета і драматурга Бертольта Брехта «Матінка Кураж та її діти», завжди знайдуться люди, які матимуть комерційний зиск зі збільшення хворих, незграбної вакцинації чи видачі липових довідок про негативні результати тестування на COVID-19.

У згаданому раніше есеї «Хвороба як метафора» Сьюзен Зонтаґ також окреслила, яким чином суспільство «демонізує» хвороби, використовуючи загалом метафори воєнного протистояння. Це ж стосується риторики довкола коронавірусу: ми всі опинились перед загрозою втрати суверенності тіла; хвороба атакує, загарбує та знищує. У 2020 році в київському метрополітені можна було почути, як тривожний жіночий голос по гучномовцю постійно нагадував: «Хвороба не відступила!». Всі наче стали послідовниками «філософії недовіри», причому ця підозрілість поширюється як на людей, що довкола, так і на самого/саму себе. Постійні сумніви й вчування у тому, чи не є я носієм хвороби, призводять до регулярних проявів фантомних симптомів: підвищеної температури, постійних перевірок своїх нюхових та смакових рецепторів та психосоматичних головних болей.

Потреба «маскування» та різноманітність масок (фасони, принти, кольорові гами), здавалося б, надає карантину майже карнавального фльору. Щоправда, чимало скептиків стверджують, що носіння масок створює фальшиве відчуття захищеності. Але у цьому контексті хочеться згадати не Бахтіна, а знову ж таки Фуко: «Це не спільне свято, а суворі кордони; не порушення закону, а проникнення заборон навіть у найдрібніші деталі повсякденного життя шляхом ієрархії, яка забезпечує капілярне функціонування влади; не одягання та скидання масок, а присвоєння кожному індивіду його “справжнього” імені, його місця, його тіла та його хвороби».

Сучасні стратегії протидії епідемії мало чим відрізняються від тих, що використовувались у XVII столітті: сегрегація, ізоляція, інспектування, дезінфекція, гігієна. Проте сьогодні функцію контролю частково передають технологічним засобам. Якщо в ідеальній системі паноптичної в’язниці ув’язнені постійно видимі через архітектуру простору, то в сучасному світі ця «прозорість» забезпечується за допомогою камер спостереження та смартфонів. Цікавим в цьому контексті є досвід Китаю. Громадянам було присвоєно QR-код, який потрібно було фіксувати кожного разу перед виходом з дому чи перебуванні у громадському просторі, включно з офісами, торговими центрами, кафе та ресторанами. Ця ж технологія використовувалася для стеження за людьми під час карантину. В Гонконзі за допомогою Bluetooth-трекера контролювали дотримання домашньої самоізоляції. Людей просили носити браслети, які синхронізувались з мобільними телефонами: якщо вони залишили будинок, мобільний автоматично відправляв повідомлення поліції.

Але крім фізичної ізоляції, ми стали в’язнями інтернету. Більшість комунікації, освітніх та робочих моментів перемістилась саме туди. Багато хто говорить про страх втратити відчуття реальності та «справжніх соціальних контактів», зникнення публічних місць для зустрічей та роботи, майже всі — про втому від взаємодії у цифровому форматі. Під час пандемії трафік в інтернеті зріс майже втричі, з’явились жарти, що робота там, де Wi-Fi. Проте ця ситуація загалом ще більше підкреслила «цифровий та соціальний розрив». Досі 3,6 мільярдів людей у світі не мають доступу до інтернету, а відповідно і можливостей для дистанційної роботи та навчання. У книзі «Близькість» Паскаль Гілен та Марліс де Менк зазначають, що: «Здається, насправді існування “нинішньої молоді” залежить від присутності онлайн. Натомість живе мистецтво — театр, музичні концерти й виставки візуального мистецтва — мертві без живих тіл, які резонують з мистецтвом». Аналізуючи вплив пандемії на освіту та культуру, вони стверджують, що «культура — це передовсім про спільний досвід».

На думку соціолога Бруно Латура, пандемія якраз навпаки — яскраво продемонструвала, що «класична дефініція суспільства — взаємозв’язок людей — наразі позбавлена сенсу. Залишаючись зачиненими у своїх чотирьох стінах, (тоді як назовні розгортається розширення повноважень поліції й постійно чути сигнали машин швидкої допомоги), ми колективно розігруємо карикатуру біовлади, яка немовби вийшла прямісінько з лекційного курсу Мішеля Фуко».

Багато хто порівнює пандемію із природною катастрофою, яка може бути генеральною репетицією наступної, — кліматичної кризи, до якої, очевидно, ні ми особисто, ні уряди країн не будемо готові. І в цьому контексті неминуче відчуваєш власну «біобезпорадність» як на рівні особистої імунної системи та відсутності соціального захисту з боку держави, так і на тлі постійних невтішних новин про смерті відомих людей, знайомих та близьких. І хочеться вірити, що незграбна вакцинація та досвід боротьби з поширенням коронавірусу розвинених держав хоча б на другому році пандемії зможуть спинити зростання тривожної статистики, колективну параною та провладні маніпуляції. «Contra spem spero!».