Фланерство під час карантину стало рятівним процесом для багатьох фотографів. Прогулянка як медитативна практика та прагнення зафіксувати знайдене на шляху — так осмислює обмеження через COVID-19 український автор — Назар Фурик. Публікуємо розповідь та серію фотографа, створену під час карантину як терапію для порятунку.
Мене так само приваблюють метафізичні та сюрреалістичні речі. І, як і раніше, я прив’язаний до самого процесу зйомки шляхом «прогулянки». Це потреба вглядання, що є водночас і процесом народження шляху певної історії. Як я намагаюся осмислити своє життя, вибудувати його шлях, розбити на періоди, повернутися до того, що не помітив, — так само і в прогулянці намагаюся відобразити певний перебіг історії, людського і природнього за допомогою фотографії.
Тож прогулянка і фіксація для мене — медитативна терапія. Мені подобається зосереджуватися й поглиблюватися в осмислення, коли я наодинці із собою, так само, коли я і з близькими мені людьми та друзями — віддаюся, і не зациклююся в собі. Карантин із певного моменту позбавив мене цієї можливісті майже до останніх його днів тривалості, коли мене оточували виключно ліси, озера, болота. Попри те, що в цих природніх просторах я проводжу не мало часу, не відразу прийшло усвідомлення, що я потребував спілкування так само як і раніше потребував одиночних прогулянок. У той час моя потреба створення картинки шляхом занурення в простір спонукала мене знову звернутися до предметних композицій. Оточуючі мене речі так само перетворювалися в подорож альтернативними просторами. Звісно, і надалі залишилися ліси та поля, де я міг вимикатися від буденних карантинних діб і полотна соціальних мереж, зосереджено імпровізуючи з природним простором.
Цікаво, що загалом людське жадання не сидіти вдома під час карантину так само активно проявлялося вилазками на природу. І коли раніше я майже нікого не зустрічав у своїх прогулянках околицями міста, тепер доводилося все більше забрідати в глухі місця. Відтак найприємнішим у якийсь момент замість самої подорожі — стали зупинки, коли можна було здалеку спостерігати за горизонтами меж Києва.
У перші дні карантину, мабуть, як і всі, я припав до онлайну. Бажання зрозуміти масштаб ситуації фактично був неможливий, бо ти ніби застрягав у процесі очікування кінця, якого насправді не було видно. Свого роду метафоричним збігом обставин під час карантину були часті підпали Чорнобильської зони та Київської області, що у свій час породжували смоги. Зі своїх прогулянок я спостерігав грізний і найбрудніший Київ, який тільки пам’ятав. До всього цього ще додалися піщані бурі. І, чесно кажучи, це було схоже на «апокаліптичний сюр».
Увесь час карантину я провів за містом. І коли вже було зрозуміло, що карантин може закінчитися, мені не хотілося лишатися тут. Це місце «вигоріло» для мене, й широта природних пейзажів київських околиць ніби звузилася до тюремної камери. Я поїхав із батьками до рідної Коломиї. Це було єдиним сподіванням відновити широту світу.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: